1 листопада 1932 року на доручення Перемиського єпископа Йосафата Коциловського та за підтримки Митрополита Андрея Шептицького до Італії на салезіянський вишкіл відбула перша група юнаків із Галичини. Серед них був Роман Самотий із Львівщини.
Згромадження отців-салезіян було засноване в 1859 році святим Іваном Боско в італійському місті Турин. Основним призначенням цих ченців була турбота про дітей, молодь, найбідніших, найбільш потребуючих через євангелізацію та виховання. Для цього вони використовували музику, спів, танці, гуртки, ігри, спорт, туристичні походи тощо. Ця праця і досвід були вкрай потрібні й для виховання українців. Тому в 1930 році за підтримки Митрополита Андрея та за узгодженням із Папою Пієм ХІ (Ахілле Ратті), який був перед тим папським нунцієм у Польщі, виник задум створити візантійсько-українську гілку Салезіянського згромадження для катехизації та відповідного вишколу української молоді.
Задля виконання цієї місії треба було відібрати претендентів і відправити їх на вишкіл до Італії. Ординарій Перемиської єпархії владика Йосафат Коциловський уповноважив отця-каноніка Василя Гриника і отця Петра Голинського – катехита Перемиської гімназії та референта єпископської консисторії – розпочати пошук кандидатів для чернечого салезіянського життя. До цієї першої групи вибраних потрапили молоді хлопці: Стефан Чміль, Теодор Кудла, Августин Породько, Роман Самотий, Іван Саба, Василь Тиндало, Юрій Балдала, Михайло Форись, Адам Шведа, Іван Тилятинський. Також до початку війни були відправлені ще три групи українських юнаків: у 1937, 1938 та 1939 роках.
Роман Самотий народився 18 листопада 1917 року в селі Мервичі, що між Жовквою та Львовом. За сільськими мірками родина його була небідна, але в молодому віці раптово помер батько Григорій, і мама Марія залишилася з сімома дітьми. Тож шестеро хлопців і одна дівчина змалечку були привчені до всякої праці. У них був такий собі сімейний бізнес – вирощували лошат, яких потім продавали.
«Вам прийдеться здолати труднощі…»
Отже, 1 листопада 1932 року разом з іншими хлопцями Роман Самотий поїхав із Галичини (тоді в складі Польщі) до Італії, щоб там вивчитися і повернутися додому. Митрополит Андрей покладав на цих хлопців великі надії. Збереглося цікаве листування між ним та юнаками (відомі чотири листи від хлопців, три з яких підписав Роман Самотий). У другому листі, датованому 7 вересня 1936 року і написаному рукою Романа Самотия, є такі рядки:
«Ваша Ексцеленціє! Також і ми чотири Українці, як і наші товариші, ще за оден рік будем Салезіянами, бо доперва 4 вересня вступилисьмо на новіціят. Як Ваша Ексцеленція не забуває наших двох товаришів, так і на нас хай деколи згадають з далекої Вітчизни України. Поздоровляючи Вашу Ексцеленцію сердечно, обіцюємо багато молитов, та просим о св. Благословення. Сини в Христі, Роман Самотий Василь Тиндало Кудла Теодор А[вгустин] Породько Villa Moglia, 7/IX – [19]361.
А в листі від 1 січня 1937 року хлопці писали:
«Засумувало нас дуже, що Ваша Ексцеленція були так тяжко хорі. Про се ми вже вперід довідалися, та о скільки було нам можливе завсігди ми молилися за здоровля та за потреби в тяжкій апостольській праці Вашої Ексцеленцїї. Тим більше тепер слова Вашої Ексцеленції закликали нас збільшити ще гарячіше наші молитви, щоби Всевишній задержав Вашу Ексцеленцію на потіху та скріплення нашому народові в так тяжкі часи. Певно ще нема відповіднійшого часу на вислухання молитов, як час до котрого зближаємося: «Рождество Христове».
Натомість в листі від 18 березня 1942 року Митрополит Андрей Шептицький писав хлопцям:
«Щиро вдячний вам за ваш лист із повідомленням про ваше життя. Радію вже від самої думки про те, що одного дня бачитиму вас при роботі в Христовому винограднику – і тут, і там, по всьому Сході. Перед вами стоїть велике і шляхетне завдання: врятувати від зарази більшовизму мільйони нашої молоді, вихованої в атеїстичних школах… У вашій праці вам прийдеться здолати труднощі, сотки разів важчі від тих, які ви тільки можете собі уявити. Перед вами і нами велике майбутнє, але шлях до нього лежить через самопожертву, самовідречення, а часами навіть і через смерть».
Праця з молоддю в складні часи
Проте коли в Галичину прийшли другі «совєти», юнакам вже не було як повертатися… У Романа Самотия совєтська влада після війни репресувала маму Марію, двох братів – Дмитра і Василя та сестру Ганну з родинами, а їхнє майно конфіскувала. Він про це знав із листів і молився за всіх.
Роман Самотий здобув середню освіту в отців-салезіян у італійському місті Івреа. Ось як він сам про це розповідав:
«В 15 літ я поїхав, в 1932 році. Нас було 10. Ми всі собі 3 місяці ні слова не казали, тільки вчилися італійською. Я перший з салезіян здав матуру (екзамен на атестат зрілості – Авт.) італійською, знаю 12 діалектів італійської».
Також він згадував, що юнаки з України знали українську і польську мови, а як ще опанували італійську, то дуже швидко наздогнали у навчанні ровесників з інших країн, які з ними навчалися.
28 червня 1943 року Роман Самотий вступив до чернечого стану. Пройшов філософсько-богословські студії в Турині (1937 – 1940 рр.) та в Боленго (1943 – 1948 рр.). Мав навчатися в університеті Неаполя, але через війну залишився в Римі. 19 вересня 1948 року Роман Самотий отримав єрейські свячення з рук владики Української Греко-Католицької Церкви Івана Бучка. Це, як відомо, вже відбулося після смерті Митрополита Андрея Шептицького (1865 – 1944 рр.), арешту Митрополита Йосифа Сліпого і багатьох вірних УГКЦ та Львівського псевдособору (1946 р.). У таких складних обставинах проєкт створення Східної гілки салезіян в Україні був припинений.
Тоді владика Іван Бучко запропонував Конгрегації для Східної Церкви (Ватиканське міністерство, яке займалося Східними Католицькими Церквами) і Салезіянському згромадженню, що продовженням закритої комуністами у Львові Малої семінарії (1919 – 1944 рр.), яку він очолював, стане Мала семінарія на Заході, котру він доручив отцям-салезіянам. Тож молодим ченцям з України (а всього їх приїхало 32, 17 із них стали священниками), які вже вивчилися, було доручене творення українського духовного, освітнього і наукового осередку на Заході.
Малу семінарію як середню школу для хлопців відкрили в Люрі (Франція) у 1951 році. На її відкритті був присутній тодішній папський нунцій у Франції, а згодом Папа Іван ХХІІІ. Відкриття закладу почалося з урочистої Служби Божої, яку відправив на площі перед семінарією ініціатор її створення єпископ Іван Бучко. Семінарія в Люрі називалася «Український інститут святого Івана Боско, або Українська мала семінарія святого Івана Боско». 16 грудня 1956 року цю школу перенесли з Люра до околиць Рима, до Вілли Андрея в Кастель-Гандольфо, а в серпні 1959 року вона переїхала до новозбудованого Священною конгрегацією для Східних Церков будинку на Віа Боччеа, 480 у самому Римі. В цьому будинку, окрім шкільних класів та бюро, був колегіум (гуртожиток), церковця, аудиторія, їдальня, а біля будинку – футбольне поле і велике подвір’я, пристосоване для спортивних ігор.
У тісному контакті з Йосифом Сліпим
Від часу відкриття семінарії в Римі до її закриття Роман Самотий, або, як його називали в Італії, Дон Само, був викладачем багатьох поколінь студентів з діаспори і з України. Викладав латинську, італійську, давньогрецьку, історію, географію, музику, перекладав з інших мов для видань Патріарха Йосифа Сліпого. Переклад, видання і поширення духовної літератури було одним із основних напрямків діяльності цього духовного осередку в самому серці Рима – Українського католицького університету імені святого Климента Папи.
По Другій світовій війні Мала семінарія в Римі була єдиною в Західній Європі середньою школою з українською мовою викладання. Лише деякі предмети в ній подавали французькою, ще коли семінарія була в Люрі. Шкільна програма закладу стояла на рівні європейських гімназій. Там училися діти української діаспори з Німеччини, Бельгії, Великобританії, Франції, Канади, США, Югославії та інших країн. Диплом визнавав Святий Престол (тобто Ватикан). Ректор Малої семінарії отець Євген Небесняк писав:
«Це єдина цілоденна українська середня школа, яку учащають учні з усього світу, сподіваючись під дбайливим доглядом українських отців Салезіян, в руках яких находиться провід Семінарії, вивчитись на вірних синів свого поневоленого народу та своєї страждаючої Церкви… Вона в першій мірі призначена для підготовки гідних кандидатів в священики…, але… не всі семінаристи стануть священиками. Тому настоюється здебільшого на всебічну загальну середню освіту, де, очевидно, найважливіше місце занимают українська духовність та українська культура: мова, історія та література… Перебування в Римі – це не вакації, але школа життя… вийшовши з Семінарії, повинен прислужитись кожний за своїми можливостями до покращення долі Української Церкви і народу… Без священиків та активних діячів всяка діаспора приречена зникнути».
д-р Любов Крупник,співробітниця Українського інституту національної пам’яті
Продовження в наступному номері
