З Нью Йорку до Дітройту і з Дітройту до Чікаґа. Коротка зупинка в Дітройті. Зустріч з друзями патріярхальниками, спільна нарада про проблеми Т-ва за Патріярхальний Устрій Помісної УКЦеркви, його з’їзд, та пляни на майбутнє. Про це була окрема нотатка в березневому числі нашого журнала. Час швидко пройшов і треба було скоро поспішати на летунський майдан, щоби взяти останнього літака до Чікаґа. Друг Ярослав Кривий робить нам, себто мені й інженерові Андрієві Гарасовському прислугу і підкидає нас на летунський майдан околиці Дітройту. По дорозі ще обмін думками про відбуту нараду, а зокрема про порушені проблеми. Пращаємось з Ярославом Кривим, дякуємо за «коні» та поспішаємо до місця відлету нашого літака до Чікаґа. Морозець в Дітройті у порівнянні до Нью Йорку куди сильніший. Мені це далось відчути, бо не був на це приготований.
Андрій Гарасовський завважує — ви чобіт з собою не маєте? Ні — відповідаю. В таких мештах нема що робити в Чікаґо. Але хто його знав, що Чікаґо все ще під снігом. Розмова ведеться живо. Запитую про спільних знайомих ще з Німеччини. Роблю собі надії, що відвідати не буде часу, але вони напевно прийдуть на відзначення 87 уродин Патріярха Йосифа і можна буде хоч привітатись і перекинутись кількома реченнями. Андрій, мабуть, щоби мене передчасно не розчарувати сказав, може прийдуть, бо вони не належать до парафії св. Володимира й Ольги. А що ж свято має спільного з тим. За розмовою час біжить дуже швидко. Ми вже приземлились на чікаґському майдані. Тут нас зустрічає син мойого друга д-ра Василя Маркуся Василько. Андрія Гарасовського, він же високий змісця його завважив, вітаємось і Василько нас допроваджує до автомобіля в якому на нас чекав Василь Маркусь. В Чікаґо справді все було засніжене і ще холодніше. Дороги все ще не прометені тільки головні артерії. Василь завважує — Чікаґо під снігом і багато не побачу. Їдемо холодженим автом, але їдемо. Авто само знає дорогу додому. В снігових заметілях бачу викопані тунелі в якому, як не авто то крісло стоїть, щоби часом непрошений гість не поставив собі свого авта, бо тоді не буде що з своїм зробити. Сніг наробив багато клопоту, так, що дехто через те програв вибори.
Пані Дарія вітає — ну що ж спізнився літак, як звичайно. Народ в Америці грішить одним головним гріхом, воно може буде грубо звучати, але так називається один з головних гріхів, обжирством. Господиня дому запросила до столу і треба було в так пізну пору ночі братись до «праці». Відпрошуватись не випадало. В таких випадках, звичайно є хвилина «для ближнього», себто на згадку всіх знайомих.
Треба трохи перепочити, щоб вчасно встати і поїхати до церкви на Службу Божу. Василева лімузина добре справувалась і ціла фамілія, себто Дарія, Василь, дві доньки, наслідник трону — син і я з ними помістилися в авті. Їдучи вдень можна було дещо більше побачити, але не дуже бо почало знову сніжити.
Ось там Миколо, це наша церква св. Миколая, а це тут наша св. Володимира і Ольги. Мозаїка — Хрещення України, на фронтовій стіні церкви ссв. Володимира й Ольги виглядає імпозантно. Прохожі не можуть не звернути на неї уваги. Сама церква ссв. Володимира й Ольги композиційно гармонійна. В середині гарні розписи і творить молитовно настроєву атмосферу. Якось мимоволі відчувається своєрідну теплоту й душевну виповненість. Це була Служба Божа в 9 годині, яку відправляв новий душпастир о. Степан Пітка з Югославії. Під час Служби Божої не співав хор, але дяки і вірні. Під час Служби Божої відчувалась, якась відмінність, відсутність шабльоновости, задержаний повний наш обряд. Церква заповнена вірними, незалежно від цього, що погода для цього не була сприятлива, о. Степан виголосив змістову проповідь про блудного сина, пов’язуючи євангельську причту з нашими днями. Після закінчення Служби Божої вірні не розходяться, але йдуть до великої залі в низу під церквою, де можна перекусити, випити чай, чи каву і з’їсти солодке та поговорити зі знайомими. Тут також порається настоятель о. Маріян Бутринський. Співану Службу Божу відправляв настоятель о. мітрат Маріян Бутринський. Хор співає гарно, о. М. Бутринський своїм сильним із гарною краскою голосу вправно второвує хорові так, що милозвучна гармонія церковного співу переносить людину у справді Божий світ, забуваючи на цей короткий час про понурі будні. Мимоволі переноситесь у небесні світи до Всевишнього Господа Бога. Такі в мене залишились вражіння. Поруч того я завважив, що парафіяни живуть, як одна родина. Це не тільки те, що прийшли до церкви, своє відбули й пішли. Тут відбувається ось ця спільна зустріч, спільна перекуска і спільний обмін думками. Тут разом з вірними настоятель о. мітрат Маріян Бутринський, о. Степан Пітка, студенти богословії всі разом. Всі разом радіють успіхами і спільно переживають невдачі чи потрясення. Ось під тим оглядом спільности — родини, парафія ссв. Володимира й Ольги є унікальною і вона може послужити прикладом для інших. Може самим парафіянам не впадає це в очі, але для людини, яка не живе там і тільки приїхала то вона помічає все те, що є відмінне, чого немає в інших. Тут є ця єдність парафіян з отцями душпастирами і це все творить родинну атмосферу. Тут заслуга настоятеля о. М. Бутринського і всіх отців, що вони разом з мирянами не тільки з віддалі церковної амвони, але і з близька, не тільки в неділі та свята, але і в будні.
В між часі сніговими стежками я побіг подивитись на церкву св. Миколая. Прийшов майже під кінець Служби Божої. Це простора церква, має чудові вітражі, які не гармонізують з іконостасом. Іконостас мені видався не звичним. Трудно сказати, чи ця перегорода відповідає змістові іконостасу. Під час Служби Божої співав хор. Порівняльно, було дуже мало вірних в церкві. Священик перед закінченням сказав, що наш Блаженніший має багато ювілеїв і підніс многолітствіє за його здоров’я. Мені прямо зробилось моторошно. Чи справді не можна було сказати хоч кілька змістовних речень про небуденного Ювілята? Про те, що відбувається відзначення 87 уродин Патріярха не було жадної згадки. Як жалко, що ми ще не доросли, щоби могли належно пошанувати своїх великих людей не після смерти, але за життя. І я ставив собі питання, а що інші парафії в Чікаґо?
Святочне відзначення уродин Патріярха Йосифа відбулось в церковній залі про що вже була згадка в попередньому числі. На жаль я непобачився зі своїми добрими знайомими і не міг з ними привітатися за виїмком давнього друга Степана Ґоляша і товариша В. Гавдя з студентських часів. Мабуть, вони в інших парафіях?
При цій нагоді Василь Маркусь показав мені всі забудови і будови та домівки навколо церкви ссв. Володимира й Ольги. Все це робить подивугідне враження, що порівняльно молода десятирічна парафія так міцно вросла в ґрунт і перед якою є перспективи. Поруч з тим запізнався з активними людьми парафії та в загальному на церковному відтинку: Є. Іванковим, д-ром О. Фаріоном, Р. Завадовичем, д-ром Р. Смиком й іншими.
І знову я гостем у гостинній хаті панства Маркусів. Спільний обід, що смачно приготовила пані Дарія. Тут запізнався з панею Дереш і її донькою Танею, Оксаною, донькою пані Теодорович, якої мужа, відомого видавця і публіциста журнала «Мирянин» щойно недавно відпровадили на вічний спочинок. Тільки закінчили обід і вже треба було прощатись з господарами та гостями, дякувати за щедру гостину і поспішати на летунський майдан. Мої вражіння з побуту в унікальній патріяршій парафії ссв. Володимира й Ольги у присипаному снігом Чікаґо запишуться на довго в пам’яті.
