Події, що стались наприкінці 1980 p., це — синод українських єпископів Помісної УКЦеркви, що відбувся під проводом Патріярха Йосифа і на якому порушено цілу низку різних проблем (про які ми ще до сьогодні нічого не довідалися). На ньому вибрано кандидатів на митрополита і єпископів і відбулося свячення митроп. Степана Сулика і єп. Іннокентія Лотоцького, що його вершив Патріярх Йосиф 1 березня в соборі Святої Софії, в Римі. Ці події належать до історії нашої Церкви. Це ніщо інше, як незаперечний зворот у практиці і трактуванні Апостольською Столицею, а зокрема Папою Іваном II, ставлення до нашої Церкви. Але, з другої сторони, треба відмітити і підкреслити, що коли б не було відповідної і рішучої акції мирян і патріярха Йосифа у минулому, на попередні потягнення, включно з несподіваною номінацією на митрополита Мирослава Любачівського та дальші похідні акції, включно з вибором коадьютора та горезвісною, принижуючого змісту буллею, то цього всього було б не сталося.
Відома засада, що тому, хто не домагається, не тільки не дають, але й навіть не пробують давати. Але мусимо самі собі сказати, що коли ми, себто наша Церква, пробувала, щоб їй були привернені історичні права, тобто ті права, що їх вона мала, коли підписувала, не як покорена, але як вільна Церква з Римською Церквою Берестейську Унію? Мабуть, було це давно, давно.
Щойно тепер наша Церква під проводом нашого Ісповідника Віри, Блаженнішого Йосифа, в найбільше критичному моменті виявила сильне своє «хочу жити», що його намагались не тільки чужі, але і свої придушити. Цей крик нашої Церкви виявився сильнішим, і хоч-не-хоч доводиться у більшій чи меншій мірі декому поступитись. Поступки треба приймати і належно оцінювати, але не захоплюватись ними, бо для цього ще нема причини.
Ось ця низка подій, що сталася на лоні нашої Церкви і що також мала і має певний вплив на загальну психологічну атмосферу і настанову на вірних, священиків і вищого духовенства нашої Церкви. Думаючі побачили, що висунені проблеми мають своє оправдане обґрунтування, що може їх тут, чи там дещо переяскравлено, але для того, щоб вказати на необхідність виникнення цих проблем, це було конечним. В тому аспекті слід розглядати гідний уваги й на часі лист митрополита-номіната Степана Сулика, в якому він звернувся з проханням до Патріярха Йосифа, щоб його святив. До цього також долучився єпископ-номінат Іннокентій Лотоцький. Так вони бажали, щоб їх святив Голова Помісної УКЦеркви, Блаженніший Отець Йосиф. Це був вияв вільної постави, поруч пошани до чужого в першу чергу респект і пошана до свого рідного, до своєї Української Католицької Церкви, визнання патріяршої інституції, себто Голови нашої Церкви, Патріярха Йосифа. Тим актом ані не заперечено нашої приналежности до Вселенської Христової Церкви, ані не зроблено нікому жодної кривди, але скріплено нашу Церкву. Спробуймо ці питання рефлектувати і побачимо, що це має глибоке значення.
Ще і сьогодні дехто «лає» патріярхальників за демонстрації з приводу свячень на єпископів покійного о. Івана Стаха і о. Василя Лостена. Пригадаймо чого тоді домагались миряни від єпископів-номінатів? Останнє прохання зорганізованого мирянського руху було до єпископів-номінатів: «Поїдьте до Блаженнішого Верховного Архиєпископа Йосифа до Риму та попросіть його благословення». На жаль, такої передумови єпископи-номінати не могли виконати, бо аранжери тієї справи і ті, що потягали за віжки, не дозволяли на жодне відхилення від ними заплянованого, а владики-номінати все слухняно виконували. І стались болючі події. Даруйте, що згадую т і неприємні події, що повинні піти в забуття, але наводжу їх для того, щоб показати певні контрасти вчорашнього і сьогоднішнього. Ось постає питання чому вчора було не можна, а сьогодні можна?
В міжчасі не змінено становища нашої Церкви і не змінено жодних церковних канонів, чи кодексів, які зміняли б проблему і ситуацію. Під цим оглядом сьогодні залишилось так, як було вчора. Зміна зайшла тільки в людях. Вчора на Престолі Петра сидів Папа Павло VІ, а сьогодні на цьому ж престолі сидить Папа Іван Павло II. Також у Священній Конгрегації для Східніх Церков вчора були кардинал де Фюрстенберг і Філліпе, а сьогодні є кардинал Владислав Рубін, який виростав на західньоукраїнських землях, мати якого була українкою, а батько — вірменин, а Владислав виховався на польській культурі і є кардиналом Польської Церкви. Отже, немає жодних правних змін, є тільки зміни в людях і становище до нашої Церкви та її голови Патріярха Йосифа змінилось.
З вищого видно що проблема нашої Церкви не лежить в канонах, звичайно, які також можна змінити, бо їх усталювали люди, але в доброзичливому наставленні осіб, людей доброї волі, а зокрема тих, що сидять на верхах Вселенської Католицької Церкви, а в першу чергу від Папи. І вже дещо з того, що було неможливим вчора, сьогодні стало дійсністю. Але ми мусимо бути свідомі того, що це тільки початки. Треба сподіватись, мати надію і переконано вірити в те, чого домагався і домагається Патріярх Йосиф, а зорганізований мирянський рух його активно підтримував, і що може завтра стати дійсністю, бо наші домагання сперті на Божому і природньому праві, якого не можна ігнорувати. Це для нас повинно бути тільки поштовхом до того, щоб ми дальше наполегливо працювали і домагались привернення повністю Наших історичних прав. Ми вже дещо осягнули, але ось інсталяцію митрополита Степана Сулика у Філядельфії не будуть переводити на доручення Патріярха Йосифа українські владики, але Апостольський Делегат. Ми завжди і всюди повинні пам’ятати, що не наша Церква є боржником перед Апостольською Столицею, а навпаки. Ті добра, які одержуємо, є тільки окрушинками того, що нашій Церкві належить. Бажаю, щоб наші владики, священики і миряни про це пам’ятали.
Нововисвяченим владикам: митр. Степанові Суликові та єп. Іннокентію Лотоцькому на порозі їх нових обов’язків у нашій Церкві бажаємо багато міцного здоров’я і сил, щоб вони могли гідно, достойно і з посвятою виконувати свої владичі обов’язки на славу Божу, на добро нашої Помісної Церкви й українського народу та щоб під тим оглядом наслідували і продовжували шлях Патріярха Йосифа.
