Що існує глибоко закорінене почуття особистої та народньої меншевартости між нашими людьми, цього й доказувати не треба. Але існує куди важливіше й грізніше явище, а саме: почуття обрядової меншевартости. Воно куди гірше й навіть недопустиме, бо ж в’яжеться з релігією. А в релігії Христос вимагає мати належну відвагу та ціну своєму станові. Хто соромитиметься перед людьми, того Христос посоромиться перед Отцем небесним. Також і св. Павло каже, що «коли б я хотів людям подобатись, то я не міг би бути Божим слугою!» Та, на жаль, таки існує обрядова меншевартість і її ще сміють обороняти і поширювати між іншими.
В декреті про східні Церкви з Вселенського Собору Ватиканського II читаємо, що «обряди як сходу, так і заходу втішаються однаковою гідністю, так що одна Церква одної не перевищує з причини обряду та вживають вони тих самих прав і мають ті самі обов’язки, навіть що стосуються до проповіді євангелії по цілім світі, під кермою Вселенського Архиєрея». В 3 точці сказано, що панує повна рівноправність між обрядами. Але нехай на практиці між нами панує ще почуття, що українська Церква не може мати повної помісности, патріярхату, бо немає території… А чому таки латинська Церква не в’яжеться жодною територією і навіть на теренах східніх Церков, як це є в Україні та сумежніх краях, має повноправність та їй тої повноправности ніхто не обмежує, ні не оспорює. Коли рівність, то усім. Виходить, що далі латинський обряд є суперрітус чи юберменш, а наш обряд залишається, мов у во время оно, як колись, субрітус чи унтерменш!!
Зрештою годі казати, що наш обряд не має території. Та ж ми існуємо як обряд. І не існуємо в повітрі та й нашими ногами по нім не миготимо, але ходимо по землі й то Божій, хоч не корінній. Як таке може вийти з уст українця-католика і так самі собі відбирати право чи від нього відмовлятися, коли рівноправність цього вимагає.
Що інші нам про це говорять, то їх справа й вони, на жаль, ще не усучаснились й не перестали думати категоріями часів, коли то просто за німецькою політикою розв’язувалося і касувалося кирилометодіївський обряд…
Велить декрет про східні Церкви: «Отже треба подбати всюди в цілому світі про збереження та зріст усіх помісних церков»… Гарно і ясно мовлено про збереження. Зберегти — це значить заховати обряд як такий, не робити з нього якогось дивородка чи гібрида. І чи можуть собі дозволити українці-католики самі на творення усяких нових обрядів як тексаський, бокахуніорський чи й гонолюльський з крайовою мовою в найінтимнішій справі, у справі релігії-богопочитання? Який же це ріст? Та ж це кастрація і калічення самих себе.
Закони цілости мають повторюватися в частинах. Так каже розум і здорова логіка. Коли ж Церква з самого Христового хотіння має бути одна і неподільна, то й частини Церкви — обряди мають до тої єдности в собі та до неподільности прямувати. А не тріскати і дробитись мов розбитий черепок. Чи як дехто з каноністів радить нашій Церкві пристосуватись до довкілля. І чого ж то валяти дурня про якесь збереження? Як кожен сам собі пан на загороді…
В четвертій точці декрету говориться про ріст. А треба рости до завершення. Найвища форма обряду та його повнота-особистість — це Патріярхат. І чого ж тоді так проти нього обурюватись і воювати та й ще покликатись на якісь закони. Проти законів здорового росту, і то наказаного самим декретом собору, нема апеляції і нема опозиції. Скільки говорилося і ще говориться в пособорових часах про дозрілість, а нас тримають в недорослості, то чи годиться і це з духом собору?!То лише дітваки будуть намагатися завернути сонце чи й змагати, щоб ріка плила вгору течією!
Також коли існує рівноправність, то як можна ділити на східніх у патріярхаті та поза патріярхатом? Чи ділиться вселенська Церква на католиків у Церкві та поза нею?! Каже дев’ята точка декрету, що кожен патріярх очолює свій обряд, немов батько і глава. Коли ж йому відбирається певне число дітей і робиться їх попросту сиротами, то як тут можна розуміти і як тут накрутити рацію на таке розрізнення?!
Значить, батько не помер, але ми залишились сиротами. Батько живе, але ми не маємо права до нього вповні належати, й він до нас не має права навіть прибути в гості. Дивний то батько і жалюгідні це сироти.
Також глава, але інші члени тіла до неї не належать. То хіба самостійна нога чи рука або й вухо?! Здоровий розум тут не може розібратись і оправдати таке нерозважне сприймання справи.
Або ще про справу вищого архиєпископа. Має він подібні патріярхові права (точка 10 декрету з 21 листопада 1964 року). Та воно якось дивно, що обряди з кількадесятьма тисячами вірних чи й кількома сотками мають свої патріярхати, а найчисленніший обряд чи один з найчисленніших цього не сміє мати?!
Правда, що тут політичні обставини «радять» зачекати чи «сидіти тихо». Христос не послухав своїх навіть найближчих, що йому радили йти в Єрусалим, щоб показатися світові, але й теж зганив св. Петра, що думав по-людському, а не по-Божому.
Коли справу беремо по-Божому і дивимось на добро цілої Церкви та обрядів її частин, то тут не мають до розказу ніякі зовнішні позацерковні чинники. Власне об’єднання даного обряду під видимим головою з повною гідністю усуває усякі політичні спекуляції та надає і обрядові вселенськости. А брак голови,— принесе і вже приносить дроблення і вироджування обряду. Карлуватіє обряд якраз через те, що нема належного голови. Вищий архиєпископ — це щось переходове, не дозріле, не остаточне, не завершене.
Кажуть, правда, що українці намагаються мати Патріярхат з політичних причин. Смішні одні й другі. Обряд не є шапкою-невидимкою, що от зараз і принесе самостійність і соборність. За неї треба боротись і змагатись, і тут Церква ні при чому.
Єдине, що може дати об’єднана помісна Церква, це моральну силу більше про цю політичну самостійність змагатись. Тоді будемо мати святих людей, а їх треба і до осягнення самостійности. Брак самостійности нищить не лише нарід матеріяльно, але перед усім морально, а хто хоче помісности, щоб скріпити нарід і край та державу морально, той добре думає і доброго хоче.
Інші ж, що керуються справжньою любов’ю до ближніх, то повинні нам бажати помісности і повного розвитку. Та тільки наші вороги, хоч ніби католики, які собі уявляють, що вони передові, та не мають найголовнішого — не мають християнської любови до нас, малих і поневолених братів своїх.
Повна Помісність нашого обряду цілком не пошкодить вселенській Церкві, а, навпаки, її видимо і могутньо скріпить, але роздроблення і макіявельство не лише ослаблює обряд, але й цілу Вселенську Церкву!
