Нам, людям, найлегше приставати — спілкуватись з людьми з подібними заінтересуваннями, поглядами, обрядом, вірою і т.п. У своїм же відношенні до Бога, невидимого Чистого Духа, Вічного Творця (Якого ніхто не бачив), людина користується уявленнями та символами. Вона потребує посередника, який міг би їй Бога унагляднити і зблизити її з Ним. Таким Посередником стався Син Божий Єдинородний — Богочоловік — Ісус Христос. У Ньому ми бачимо відблеск Отця Небесного. Від Нього знаємо, що Бог — це ЛЮБОВ, що Бог — наш Батько, а ми — Його діти…
Однак, маючи на увазі нашу психологію (яку Бог-Творець знає краще від нас), крім Христа Богочоловіка, Бог дав нам за посередницю і заступницю — ЛЮДИНУ — Матір свого Сина. А, раз ми діти Божі, то Богородиця — це наче доповнення ідеї Божої родини: Бог — наш Отець, Богородиця — наша Мати.
Мати — це символ єдности родини. Мати в родині — це особа, що цементує єдність і стабільність родини. Вона викликає і зберігає довір’я членів родини між собою і до батька. Звідси відношення дитини до матері й навпаки, найбільш ідеальне, чисте і святе, найчистіше і найшляхотніше серед людських відношень не лиш для малят, але й для людини кожного віку. І тому саме Ісус Христос, висячи на хресті, зробив свою Матір — матір’ю всіх людей, а всіх людей зробив дітьми Марії: «Сину,— це мати твоя… Жінко,— це Син твій» (Іван, 19, 26-27). З того часу Мати Божого Сина — Богородиця «Теотокос» стала матір’ю нашою. А коли Мати, то й Заступниця, і Посередниця перед Богом — Отцем Небесним за своїх дітей. Так це зрозуміли апостоли. Таку науку передали нам отці й учителі Церкви.
Таке розуміння ролі Богородиці, як духової матері людського роду (на відміну від ролі тілесної праматері людства — Еви), прийняли наші предки у 988 p., обмившись купіллю св. хрещення.
Рівночасно в нас закріпилось ще одно розуміння ролі Пресв. Богородиці, як «Одіґітрії», супутниці в житті, помічниці заступниці, покровительки, цариці — Володарки. Вже князь Ярослав Мудрий, у 1037 p., при посвяченні церкви Благовіщення Преч. Діви Марії, на Золотих Воротах, рівночасно віддав в опіку Пресв. Богородиці і під її материнський покров не лиш город Київ, але й увесь український нарід, проголошуючи її Царицею — Володаркою України.
З самого початку свого християнства, наш нарід проявляв велике почитання до своєї Небесної Володарки. Доказом цього — це численні марійські храми й монастирі (перший з них: Києво-Печерська Лавра), що їх з вдячности за опіку будували чи то поодинокі князі, чи цілі громади (міщани, селяни). Україна була всіяна храмами, присвяченими своїй Небесній Цариці й Покровительці. Дві третини всіх храмів були посвячені саме їй. А за це Преч. Діва — Володарка України — простягала свій материнський покров над нашим народом упродовж століть, аж по сьогодні.
Під покровом Марії, Володарки України, ішли в бій за Волю народу українського і за Віру християнську: княжі дружинники, козацькі полки, Українські Січові Стрільці й УГА, воїни У ПА. З ними йшла їх Скорбна Мати, Покровителька і Володарка і… навіть «кулі вертала, турків вбивала», ми сказали б: Україну рятувала…
Можемо сміло твердити, що саме завдяки опіці Пресв. Богородиці — Володарки України, ми витривали в тих затяжних війнах і боротьбі перед навалою Азії: печеніги, половці, татари, турки, угро-фіни — москалі… Хоч ми й не осягли повної перемоги в цій нерівній боротьбі, то принайменше проіснували, як нарід, як нація, коли взяти до уваги, що інші народи в більш сприятливих умовинах зникли з лиця землі, а їхні держави з карти світу.
Однак, не зважаючи на численні й величаві храми та ікони, на глибоку віру нашого народу, ми не вміли скапіталізувати тої віри нашого народу в заступництво Пресв. Богородиці — Володарки України для політичних цілей, як це зробили інші народи. Подібно як ми, вони, маючи у себе багато місць чудесних появ Богоматері та множество її ікон і статуй, зуміли сконцентрувати свою віру в окремих, що так скажу, національних святинях, куди завсіди, а принайменше раз у рік, чи то у війну чи у час якоїсь національної кризи, звертається увесь народ по поміч з неба.
Це має велике психологічне значення: як чинник, об’єднуючий усіх членів народу і для одної мети. Така одна національна святиня або ікона стає символом національної єдности і центром уваги та скріплення віри й надії цілого народу…
Так, наприклад, румуни концентрують свою увагу і находять підкріплення їхньої віри в Сучаві, мадяри — в Марія Повч (біля української ікони!), австрійці — в Марія Цель, німці-баварці в Альтеттінґу, бельгійці в Банни, французи в Люрді, португальці в Фатімі, москалі — в Загорську, Рязані, Суздалі..
Та, найбільш відомими в своїм почитанні Богоматері є поляки. Вони хоч і мають багато відпустових місць, але зв’язують свою віру в опіку Богородиці з її чудотворною іконою в Ченстохові. Відомо, що це ікона українська, т.зв. Пирогоща, зграбована польським королем Володиславом Опольським у 1382 році, у Белзі. Але сьогодні вона — «Крульова Польскі», і є святістю польського народу, який концентрує і скріплює свою віру в Її поміч у Ченстохові та всюди, де та ікона находиться.
Поняття королеви, цариці, володарки виробляє і скріплює державницьке думання народу і виховує його в національній і релігійній єдності. Молитви і зібрання довкруги одного престола, одної ікони, одної ідеї — виробляють почуття духової єдности і приналежности не лиш до якоїсь одної родини, групи, організації чи парафії, але до одного народу, а проблеми народу стають проблемами усіх його членів. Такий підйом національного і релігійного духа завдяки відкликам до Матері Божої, як до «Крульови Польскі», серед польського народу викликав Папа Іван Павло II під час відвідин Польщі в 1979 р.
А ми?! — Україна засіяна марійськими храмами та чудотворними місцями. Ікону Матері Божої найдете майже в кожній українській хаті, чи то в краю, чи то на чужині. Але, залежно від околиці, де жили наші люди, це почитання зводилось до місцевого чудотворного місця чи котрась одна з тих ікон були спільною національною святістю.
Такого об’єднуючого місця, ані ікони, які зосереджували б увесь наш нарід, не могли виробити в нас спочатку грецькі, а потім московські митрополити чи патріярхи. Греки дали нам християнську віру й гарний обряд, але не дали почуття єдности і любови та пошани до свого рідного. Бо це не було в їх інтересі. Вони привозили до нас свої ікони й обдаровували ними наших князів. (Розуміється, не даром). Але не виробили в нас почуття потреби національної святині. Кожний князь молився своїй іконі. А поодинокі власники та опікуни ікон (зокрема манастирі) навіть сперечалися, котра з них важніша.
Не перечу, що греки принесли і піддержували в народі християнську віру в опіку Богоматері й набожність до Її ікон. Але, що вони не дбали про те, щоб цю віру сконцентрувати в якійсь національній святині, при якійсь одній іконі, що була б нашою національною святістю, це сумний історичний факт. Не перечу теж, що внаслідок різних займанщин і поділу українських земель, де находились українські святині, місцева людність була примушена зосереджувати свою набожність у доступних собі храмах та іконах.
В Західній Україні ми мали добрий десяток марійських чудотворних ікон: Зарваниця, Теребовля, Тернопіль, Гошів, Самбір, Страдче, Крехів, Пацлавська Кальварія, Кристинопіль, Підгірці, Холм… На Волині: Почаїв. На Закарпатті: Марія Повч. На Східніх і Центральних Землях: Нерушима Стіна в Києві, т.зв. Оранта, Чернігів, Іржавець, щоб згадати найважніші.
Сьогодні, на чужині, ми остались без наших чудотворних місць, а народові нашому в батьківщині «навіть молитись ворог не дасть». Але остались нам ікони, зокрема Почаївська і Нерушима Стіна, Київська. Правда, вони не оригінальні, не чудотворні, а лиш відбитки-копії, та все ж таки, вони можуть помогти нам сконцентрувати віру в Бога і в Покров Володарки України всіх дітей України, на чужині сущих.
Хтось нерозумний може сказати (і вже сказав), що це ікони «православні». Це ознака вузької ментальности. Та коли взяти до уваги, що віра і набожність до Матері Божої одна і та сама в католиків і православних українців, що всі ми — діти одної Матері України, а Богородиця — це спільна Мати всіх християн, то нам треба віднайти себе, як діти Марії й України, треба віднайти або встановити один спільний жертовник, визначити одну національну святиню й одну ікону єдиної покровительки й володарки (цариці) України!
Цього не зробили наші предки з різних причин. Це можемо і повинні зробити ми, покищо на еміграції.
Всенародне почитання Матері Божої — Володарки України, при помочі такої одної ікони, тобто при помочі відклику на її поміч у минулому і прозьби-молитви за теперішні потреби цілого нашого народу психологічно настроювало б вірних (католиків і православних), заохочувало б до всесторонньої єдности українців і співпраці між собою та праці для ідеї тої єдности. Якщо б ми всі: католики і православні, погодились на тому полі і спільно молились до одної і тої ж самої ікони, Володарки і Покровительки України, єдиним серцем, єдиними устами, то це було б завдатком і передумовою нашої єдности і згоди на інших полях. А звісно: згода будує, незгода руйнує. Де згода — там перемога! Поняття одної володарки викликає і виробляє почуття національної (і релігійної) єдности і приналежности до одного народу. Почуття приналежности під той самий покров, під ту саму булаву, зокрема в часі війни, або якого лихоліття, концентрує увагу цілого народу, цілої нації в одну сторону, а тим самим і зобов’язує усіх молитися і діяти спільно, для тої самої справи. Отже треба нам знайти якийсь пункт, якусь плятформу для поєднання і солідарности.
Ділимось у поглядах на суспільний лад у майбутній Українській Державі, в поглядах на політику, а навіть у поглядах на Церкву. То, бодай Мати Божа в нас та сама! Стараймось, бодай тут об’єднувати тих, які однаково Її почитають, шанують, люблять як свою Матір і Володарку. Виберім одну ікону з багатьох, (а якщо треба, то намалюймо нову), але щоб вона була одна для всіх! Це ми повинні зробити чимскоріше, вже, ще заки кожна парафія святкуватиме на свій лад величний ювілей 1000-ліття хрещення України.
Як я згадав, до цього надаються дві ікони, при помочі яких можна виробляти єдиномисліє і державницькі почуття соборности, а це: Почаївська і Нерушима Стіна. Остання (не ікона, а мозаїка), символізує незнищимість українського народу. У народі ходить повір’я, що так довго, як вона стоїть — (ще) «не вмерла Україна»! Ідею почитання тої ікони-мозаїки підніс у Франції, у своїй парафії, о. Зеновій Нарожняк. Він видав для цього окремий Молебень і переводить відповідні молитви, в рямках ювілейних святкувань 1000-ліття хрещення України.
В Чікаго (США), а також у нас, в Австралії, всю увагу звернено на ікону Почаївської Богоматері. З нею відбуваються відвідини домів наших вірних, де відправляються Молебні, виголошуються проповіді. Все це впливає дуже позитивно на духову обнову й піднесення вірних, старших і молоді.
На мою гадку, ця ікона краще надається до такого всенароднього підйому духа, бо почитають її зарівно католики і православні тому, що вона була власністю одних і других (сьогодні в московських руках). Вона більш сприємлива теж з національної точки зору, з уваги на почаївське чудо: «кулі вертала, турків вбивала, монастир (Україну) рятувала»… Цей історичний епізод-чудо можна легко розвинути за всіх умов, щоб виробляти в народі почуття вдячности Матері Божій — Володарці України за її поміч у минулому й скріплювати надію на таку чи іншу поміч у майбутньому, в боротьбі українського народу з його ворогами. Той національний, не кажу політичний, аспект дуже важний. Він позволить нам звертатись до нашої Небесної Матері, як до Цариці Володарки й дасть нам відчути, що ми — діти одного народу, одної України, підвладні одної Володарки — Почаївської Богородиці!
Цього не осягнеться за один день. Це треба виробляти роками, може й віками, але починати треба вже, зокрема з нагоди 1000-ліття хрещення України.
Над цим питанням варто застановитись ювілейним комітетам святкувань 1000-ліття хрещення України Католицькій і Православній Церквам та узгіднити дальшу кампанію почитання одної Ікони — Почаївської Богородиці — Володарки України в часі тих святкувань, в цілому світі.
* Передруковано з газети «Церква і життя», 30 грудня 1979 p., Мельборн, Австралія.
