Довідуємось з католицької преси, як також із статті Ольги Брошко з Риму, яку друкуємо на іншому місці у цьому числі, що між і 6 і 31 травня 1992 р. відбудеться Синод ієрархії Української Католицької Церкви у Львові. Це під багатьма аспектами буде історичний Синод. По-перше, він відбудеться уперше після довгого часу на рідних землях, а, по-друге, він відбуватиметься не з ласки папи, це не значить, що ми невдячні за цю ласку, яку одержували дотепер, ми дуже вдячні, але часом вона давалась відчувати боляче.
Пригадаймо, скільки ухвал і рішень прийнято на відбутих дотепер Синодах УКЦеркви, які ніколи не побачили денного світла, бо залишились на столі під сукном Апостольської Столиці? Варто б тільки для історії відкрити ці ухвали і рішення. Ми, себто миряни, не тільки підказували, але твердили і дальше твердимо, що для Христової Церкви найбільш важливим і основним фактором є не фізична, але духова територія, себто територія людських душ, яку наша Помісна УКЦерква посідала і посідає. З досвіду скажемо, що Ватикан не відкидав території людських душ, але від покривджених Церков, які втратили свої матірні території, вимагав фізичної території, бо, мовляв, тільки фізична територія творила повноту Церкви та її права. Це історія, яку варто пам’ятати і мати її на увазі.
Ми тільки можемо бути вдячними Всевишньому Господу Богу, що вислухав наших молитов і після довгого, довгого хресного шляху, понурої, захмареної і болючої «Великої П’ятниці» воскресив нашу Помісну Українську Католицьку Церкву на її прадідніх землях до нового, оновленого життя. Ми вдячні нашим братам по хресті, католикам, православним і протестантам, які допомагають нам у нашому християнському оновленому житті, подаючи нам свою допоміжну руку.
Очевидно перед заплянованим Синодом буде стояти багато різних важливих питань до вирішення. Ми, з нашої сторони, бажаємо тут на деякі проблеми звернути увагу. Сподіваємось, що наші побажання будуть краще потрактовані, як у минулому, на всіх попередніх синодах. Сподіваємось, що тим разом голос мирян буде взятий до уваги. До речі, цей голос мирян все був за скріплення нашої Помісної УКЦеркви і таким досьогодні залишився. Біда була в тому , що деякі наші владики вважали і, мабуть, ще дальше вважають, що тільки вони і тільки вони є сіллю Христової Церкви.
Синод повинен вийти із заложення надбань наших церковних велетнів духа, а у першу чергу Слуги Божого Митрополита Андрея і Патріярха Йосифа. Себто взяти до уваги юрисдикцію, якою користувався Митрополит Києво-Галицький Слуга Божий Андрей, а вона сягала далеко, далеко на схід і північ. Ця юрисдикція була пов’язана не з особою, але з Києво-Галицькою Митрополією. Отже, хто сидить на престолі Києво-Галицької Митрополії, тому прислуговує ця юрисдикція. З цього права користав св. п. Патріярх Йосиф, який попросив ватиканські чинники, щоб вони перевірили, чи Києво-Галицькій Митрополії не прислуговує титул Верховного Архиєпископства. Було стверджено, що так. І на цій основі було привернено Києво-Галицькій Митрополії гідність Верховного Архиєпископства. До речі, тут слід підкреслити, що це не була ласка зі сторони Апостольської Столиці, ані нове кривування до цієї гідности, але тільки і тільки привернення того титулу, який наша Церква мала і він їй належав.
На основі цього, що Києво-Галицька Митрополія була Верховним Архиєпископством, Блаженніший Митрополит Йосиф висунув прохання згідно з ухвалами Вселенського Собору Ватиканського II, щоб нашу Помісну УКЦеркву піднести до гідности патріярхату. З приводу відмовної відповіді Апостольської Столиці Блаженніший Йосиф сказав багато гіркої правди, але все і безперебійно робив усі старання, щоб таки нашу УКЦеркву піднести до гідности патріярхату. На це давались прерізні причини, а між ними було питання і території. Блаженніший Йосиф був свідомий того, що в цьому зі сторони ватиканських кіл не було доброї волі, а висунені перепони були тільки димовою заслоною. Свідомість цього факту переконала Блаженнішого Митрополита Йосифа в тому, що він рішився прийняти титул патріярха і проголосити Помісну УКЦеркву патріяршою, що сталось у Святому 1975 Божому Році, у базилиці св. ап. Петра у Римі.
Вже після цього, коли Блаженніший Йосиф прийняв титул патріярха, він звернувся до Папи Павла VІ, щоб визнав Патріярхат Помісної УКЦеркви, додаючи до цього, що коли він цього не зробить, то прийде папа після нього, який визнає… До речі, про це дуже виразно сказано в унікальному Завіщанні Патріярха Йосифа.
Вже з перспективи того часу можна сьогодні з певністю сказати, що Патріярх Йосиф зробив правильно, що проголосив нашу УКЦеркву патріяршою, бо висунені Ватиканом причини справді були тільки димовою заслоною.
Не було доброї волі, і більше нічого. Найкращим доказом цього є ситуація нашої УКЦеркви під сучасну пору, де наша Церква вже має свою територію, має свою ієрархію, владик, священиків, але досьогодні не визнано існуючого патріярхату нашої Помісної УКЦеркви, бо на це не прийшла апробата з Москви. На жаль, це незаперечна істина. З цього повинні зробити висновок у першу чергу Патріярх Мирослав-Іван і в цілому Синод єпископів УКЦеркви. Блаженніший Мирослав-Іван як наслідник Патріярха Йосифа, повинен підписуватись, як патріярх Помісної Української Католицької Церкви, а прийде час, що творці ватиканської «остполітік» втратять свою силу, і Апостольська Столиця визнає Патріярхат нашої Церкви.
В цьому, 1992 році, відзначаємо сторіччя з дня народженя Патріярха Йосифа, варто з цієї нагоди пом’янути його світлу пам’ять і пошанувати його діла і їх продовжувати. Ми знаємо, що св. п. Патріярх Йосиф після 18-літньої каторги діяв і творив з спрямуванням на Україну. З тією ціллю він оснував Український Католицький Університет, видавав низку богословських праць, які сьогодні стали на Україні як неоціненна знахідка. Блаженніший Йосиф також думав про єпископів з призначенням для України. В цьому аспекті Патріярх Йосиф висвятив трьох єпископів з призначенням для України. Звичайно, це вже сьогодні не є жодною таємницею, що ними були о. Степан Чміль, який передчасно помер, о. Архимандрит Любомир Гузар і о. мітрат Іван Хома. Синод повинен визнати важними свячення Патріярха Йосифа згаданих єпископів і прилучити їх до грона єпископів УКЦеркви. Сьогодні наша Помісна УКЦерква повинна бути здібна вирішувати свої питання сама для добра Української і в тому Вселенської Христової Церкви.
На Синоді повинні бути утворені нові єпархії згідно з потребою нашої Церкви й вірних. У нас не повинно вже бути титулярних єпископів, якоїсь там Африки чи Азії. Якщо латинські єпископи призначуються з точними, а не титулярними призначеннями, то наші єпископи на своїй землі повинні мати дійсні, а не уявно-титулярні призначення. Вкінці наша Помісна Церква повинна законно користуватись своїми правами, які вона мала, приступаючи до унії з Апостольською Столицею. Якщо деякі права були в неї відібрані, треба зробити все можливе, щоб вони були їй, згідно з Божими Заповідями, повернені. Синод Помісної УКЦеркви повинен виявити себе на висоті своїх завдань і діяти на основі Берестейської унії з 1596 р. і рішень та ухвал Вселенського Собору Ватиканського II. Віримо і надіємось, що тут висловлені побажання не залишаться голосом вопіющого в пустині.
Микола Галів
