В статті п.н. «Біля витоків прекрасного» («Дніпро», ч. 10, Травень 1980 p., Київ) Григорій Логвин пише:
«Уперше про Київ я почув від своєї бабуні Марти, яка, повернувшись із прощі, розказувала непевні речі: в печерах, мовляв, там, де вічно спочивають угодники…, є дивної краси собор з Нерушимою стіною і Золотими воротами перед ним… Відтоді Київ вабив мене, як далеке і таємниче мариво. Моя мрія здійснилася, юнаком відвідав Київ… Ген-ген унизу котить хвилі Дніпро. Мене охоплює незбагненне почуття: ніби давно-давно колись я тут уже бував і ось тепер повернувся. Я — частка цієї землі…
Київ і тепер уявляється мені незбагненним , вічним і прекрасним, і я з ним якимось дивним чином пов’язаний кожною своєю клітиною. Щоразу заново переживаю довгу і славну долю Києва. Разом з ним розділяю радість перемог, гіркоту поразок і поневолення. Не одного разу лежав він у руїні, але завжди воскресав із попелу. Київ — безсмертний. Його невмирущість — в любові до нього народу.
Він був і є святинею не тільки для мого народу, а й для всіх східніх слов’ян. …Феномен Києва хвилював уяву і моїх далеких предків. Вони створили чимало переказів, леґенд. У них, при всій казковості й незвичності, відбилися певні історичні реалії. Звичайно ж, апостол Андрій не був у Києві, але приписувані йому слова про те, що тут має бути град великий і з цих гір засяє світло культури, стали історичним фактом. Тай археологія засвідчує, що в середовище східнослов’янських народів, які були найближче до узбережжя Чорного моря, християнство справді проникає вже у перші віки нашої ери… В уяві людей того часу гори вважалися святим місцем… Перебуваючи на горі, люди відчували себе ближче до богів. З гори відкривалися неозорі краєвиди, їх споглядання підносило дух людей, вони відчували себе причетними до вічности, величі та божества. Тим-то саме ця гора — Старокиївська — стала священною у полян, «мужів мудрих і смисленних». В історії східньослов’янських народів їй судилася та ж роль, яку відіграв Рим для романських народів…
Тому-то князь Володимир спробував з племенних богів створити єдиний пантеон… Проте, слов’янське багатобожжя в нових умовах не було спроможне виконати важливу історичну місію… Завдяки тривалим і давнім стосункам з Візантією знайомство східньослов’янських народів з християнством уже мало свою історію. Саме цим обумовлено прийняття християнства як офіційної державної релігії у східньому грецькому варіянті. Ця подія відіграла важливу ролю. Русь тепер увійшла рівноправним членом в сім’ю цивілізованих народів, стала активним учасником вселюдського творчого процесу…»
Умисне наводжу ці слова. Вони не взяті з давніх хронік. Вони свіжі, висловлені і написані сином української землі, що живе не на еміграції, але в Україні. Тому вони такі важливі, коли готуємося до достойного святкування ювілею тисячоліття християнства Руси-України і зближаємося до порогу нашого другого тисячоліття. Мимоволі насуваються мені на думку євангельські слова, записані св. Лукою — гл. 4, 1: 22: «І прийде Ісус з Назарет… і вніде по обичаю своєму в сонмище і воста чести… Дух Господень на мні, єгоже ради помаза мя: благовістити нищим посла мя, ісцілити сокрушенния серцем, проповідати пліненним отпущеніє, і сліпим прозрініє, отпустити сокрушенния во отраду: Проповідати літо Господнє прияти… І начат глаголати к ним: яко днесь сбисться писаніє сіє во ушію вашею…»
Чітке визначення, чим має бути наш ювілей
Це визначення знаходжу насамперед в цитованих євангельських словах.
Він має бути ПРОПОВІДДЮ НОВОГО ЛІТА ГОСПОДНЬОГО, закінченням дотеперішнього нашого паломництва з усіма його історичними переживаннями з «радости перемог і гіркоти поразок» та мужнім новим началом, щоб наша Українська Церква, подібно як колись древня Русь, що «увійшла рівноправним членом в сім’ю цивілізованих народів і стала активним учасником вселюдського творчого процесу», повторюю, щоб ця наша Церква стала живою, свідомою свого власного «Я», частиною Вселенської Христової Церкви.
Нове «Літо Господнє», започатковане вже тепер в часі підготови до ювілею і ясно визначене самими ювілейними святкуваннями мусить знайти вислів у посланництві нашої Української Церкви — БЛАГОВІСТИТИ НИЖЧИМ, ЦІЛИТИ СОКРУШЕННИХ СЕРЦЕМ, ПРОПОВІДУВАТИ ПОЛОНЕНИМ ВИЗВОЛЕННЯ І СЛІПИМ ПРОЗРІННЯ, ВИПУСТИТИ НА ВОЛЮ МУЧЕНИХ…
Таке визначення ювілею випливає з того, що народ, якого душі повірені нашій Церкві, це народ нижчих, сокрушенних-гноблених, полонених, мучених… А разом з тим також народ незрячих.
Ось тому ювілей має стати євангельським «Літом Господнім»
Щоб стати цим новим «Літом Господнім», конечним є народження НОВОЇ СВІДОМОСТИ в українському народі та в усіх вірних нашої Церкви. Ця свідомість у руїні. Тому її треба воскресити. Воскресивши свідомість, накреслити дальший шлях дії, щоб здійснити те, чого ми ще не довершили.
Виникає питання, в чому суть народження та закріплення НОВОЇ СВІДОМОСТИ. Надійною відповіддю і неначе проблиском родження цієї нової свідомости можуть бути деякі елементи обширно наведених слів людини, родженої на українській землі, людини, що пережила своє життя в новій системі антирелігійного, антибезбожницького й антихристиянського герцю на просторах України. А проте, вони не чужі свідомости цієї людини, навпаки, вони в ній живуть, і з ними вона пов’язана кожною своєю клітиною, такі поняття нашого тисячолітнього християнства, як проща, печери, спочилі угодники, Нерушима стіна, Золоті ворота, Київ — незбагненний і вічний, святиня для українського народу, апостол Андрей і його пророчі слова, святі місця, порівняння ролі Києва на Сході Европи з ролею Риму, підкреслення історичної ролі християнства на Русі й прийняття християнства як офіційної державної релігії у вселюдському вимірі…
Все те — це ніщо інше, як складові частини величезної духовної спадщини нашого християнства, спадщини, що її Слуга Божий Андрей окреслював поняттям «українського благочестя». Не диво, що Слуга Божий Андрей, пригадуючи і бажаючи оновити цю спадщину в свідомості його духовного стада, став передвісником нової доби в нашій Церкві, отого нового «Літа Господнього». Як засвідчують наведені на початку слова української людини з Рідної землі, проповідь Слуги Божого не вмерла, вона воскресає на очах наших.
Додати треба, що ця сама українська людина, як свідок народжування нової свідомости, не богослов-мислитель, але мистець-археолог. І як вдумливий мистець-археолог, який споглядає в минуле і з нього бачить ставання з руїни і з попелу, ставить пам’ятки цього минулого як дороговкази для будучого… Призабуті, навіть зруйновані чи спотворені пам’ятки минулого дають нагадувати і зобов’язувати до їхнього оновлення, до здвигнення з руїни. Ось що він говорить про архітектурне й образотворче мистецтво першої доби українського християнства: «І хоча Русь прийняла будівельну техніку, тип храму і стиль образотворчого мистецтва в Візантії, однак усе те, ЩО СТВОРЕНО В КИЄВІ, СВОЄРІДНЕ, ОРИГІНАЛЬНЕ Й ДОСКОНАЛЕ І НЕ МАЄ НІДЕ ПРЯМИХ АНАЛОГІЙ. Це пояснюється тим, що візантійська спадщина перетлумачена згідно З ВЛАСНИМИ ЗАВДАННЯМИ, естетичними уподобаннями і смаками…».
Варто призадуматися над цим твердженням мистця-археолога: хоч наші мистці навчалися у Візантії, вони не залишилися тільки її наслідувачами. Вони переосмислювали архітектурні й образотворчі твори на свій лад, під свій смак, згідно із своїм світосприйманням. Вони не були сервільними копіїстами всього візантійського, але його інтерпретаторами згідно свого світосприймання.
А чей же пам’ятки архітектурного й образотворчого мистецтва цієї доби, це тільки частина із цілости релігійного християнського світосприймання наших предків. Автор каже, що вони оригінальні, досконалі, що немає ніде прямих аналогій. Чи логіка не підказує нам, щоб доповнити ці ствердження автора, що й інші ділянки нашого християнства, його цілість, ціле його багатство — літургія, обряд, богословська думка, устрій, законодавство, побожність, благочестя без уваги на первісне пов’язання з Візантією, також своєрідні, оригінальні, самобутні або інакше, що ЦІЛА ВІЗАНТІЙСЬКА СПАДЩИНА БУЛА ПЕРЕТЛУМАЧЕНА в старій Русі-Україні ЗГІДНО З ВЛАСНИМИ ЗАВДАННЯМИ, згідно з власним ВІДЧУВАННЯМ РЕЛІГІЙНОГО, БОЖЕСТВЕННОГО, ХРИСТИЯНСЬКОГО…
З ентузіязмом говорить автор про Десятинну церкву: «Новозбудована церква була водночас і головним храмом держави — МИТРОПОЛИЧОЮ РЕЗИДЕНЦІЄЮ І ВАЖЛИВИМ ПЕРШИМ КУЛЬТУРНИМ ОСЕРЕДКОМ. Тут діяла школа для «нарочитої чаді», яку князь Володимир наказав «віддавати в ученіє книжноє», зосереджується літописання.. ».
І дальше, задивлений в цю першу добу українського християнства, автор стверджує: «Русь за князювання Ярослава Мудрого (1015-1054) ДОСЯГЛА ЗЕНІТУ МОГУТНЬОСТИ, БАГАТСТВА І МІЖНАРОДНЬОГО АВТОРИТЕТУ. …Розмахом будівництва, високим мистецьким рівнем ДІЛА ПО ЗДІЙСНЕННЮ ГРАНДІОЗНОЇ ПРОГРАМИ ЯРОСЛАВА МУДРОГО РОБЛЯТЬ ВИКЛИК САМОМУ ЦАРГРАДУ…»
Та чи тільки в мистецтві древня Русь-Україна зробила виклик самому Царграду?
ЦІЛА КИЇВСЬКА МИТРОПОЛІЯ з усіма її духовними скарбами своїм розмахом і своїм міжнароднім авторитетом стала викликом для Царграду. Змагання за те, щоб бути самобутньою, визначували її дальший історичний шлях. Не сліпе і сервілістичне ступайство на кивок Візантії за часів Керулярія й його наступників, але євангельське розуміння єдности Христової Церкви, єдности, в якій є місце бути самобутньою, нічого не втрачаючи у своїй душі і в якій зобов’язуючим є Христовий Заповіт «да всі єдино будут», видимо унаявлений живим зв’язком з ап. Петром і його наступниками. З тією тяжкою і повною відповідальности печаттю, з таким східньохристиянським розумінням істоти Церкви йшла наша Церква на Флорентійський Собор, а коли й цей шлях був ударемнений сторонніми силами, зокрема Московією, коли знайшлася ця наша рідна Церква над берегом руїни, йшла вона до Берестя, БАЖАЮЧИ РЯТУВАТИ САМОБУТНІСТЬ, СВОЮ ВЛАСНУ, І ЄДНІСТЬ, ХРИСТОВУ-ЗАПОВІТНЮ. Історична цінність Берестя в тому, що бодай в невеличкій частині цієї колись так великої Київської митрополії, в її Галицькій заміні — В РУСЬКІЙ Церкві, згл. її спадкоємниці Українській Католицькій Церкві врятовано один невід’ємний складовий елемент духовної спадщини цілої Київської митрополії — ЄДНІСТЬ ІЗ ВСЕЛЕНСЬКОЮ ХРИСТОВОЮ ЦЕРКВОЮ через видиму тривалу злуку з апостольським Римським престолом св. Петра.
Сучасна і на будуче орієнтативна цінність Берестя в тому, що завдяки Берестю Українська Церква, відома в історії як церковна ієрархічна одиниця — «Київська митрополія і всієї Руси», в часі своєї немочі, здавалося б, в часі свого падіння у прірву, спромоглась здобутись на чудоподібне зусилля — ВИРВАТИСЯ З СЕБЕЛЮБНОЇ ОПІКИ ВІЗАНТІЇ І ЧІТКО ВІДМЕЖУВАТИСЯ ВІД ЗАЗІХАНЬ НА НЕЇ НЕНАСИТНОЇ СВІТСЬКОЇ І ЦЕРКОВНОЇ МОСКОВІЇ.
Це своє зусилля ОПЛАТИЛА ця наша Церква жертвами, ісповідництвом і мучеництвом. Ця оплата, хоч яка вона болюча, ЦЕ ХРИСТОВИЙ ШЛЯХ ДО НОВОГО РОДЖЕННЯ.
Але й Берестя, може не так у своїй генезі, як радше у своєму дальшому, майже чотирьохстолітньому «битії», не залишилася БЕЗ ТІНІ: ЦЕРКВА древньої Руси-України зберегла, щоправда, Христовий заповіт єдности та в силу історичних умов — не будемо входити в їх аналізу,— не будемо шукати винуватців, а тільки бажаємо відмітити безперечний факт — ця Церква поступово почала втрачати сутні елементи своєї самобутности, які належали до її духовної спадщини, які формували її душу, які давали їй силу ставати на прю і з Візантією, і з Московією. Щобільше, в переважній частині колишньої Київської митрополії, яку похлонула царська, псевдопатріярша, пізніше священно-синодальна, а в нашому столітті кремлівська і заґорська Москва — вбито навіть історичну свідомість цієї самобутности.
З усього залишився ще живий ЕМБРІОН, оця Українська Католицька Церква. Він може в перспективі дальшого історичного буття розвинутися і вирости у зрілу людину, але він може також, якщо про нього не дбати, вмерти повільною смертю. Йому грозить небезпека, що його задушать чужі руки. Та більшим гріхом перед Богом, своєю Церквою та своїм сумлінням було б, якщо б, не дай Боже, його задушили руки дітей отієї страдної Церкви.
І тут саме бачу ВАГОМІСТЬ ЮВІЛЕЮ ТИСЯЧОЛІТТЯ ХРЕЩЕННЯ РУСИ-УКРАЇНИ, до якого ми готуємося: ЄДНІСТЬ У ВІРІ ЧЕРЕЗ ЄДНІСТЬ з св. ап. Петром і САМОБУТНІСТЬ чи, як сьогодні після Ватиканського Собору II прийнято говорити, ПОМІСНІСТЬ у всіх ділянках церковного життя, як два ЧУДОДІЙНІ СМОЛОСКИПИ (за Олесем Бердником) на грані двох тисячоліть нашого християнства. На превелике щастя, це не вигадка наших днів. ЦЕ ЗАПОВІТ ЦІЛОГО ЖИТТЯ Слуги Божого Андрея, який нас усіх, без уваги на територію і поселення, без уваги на спроби дивних, інколи незрозумілих диференціяцій, зобов’язує. Це ЗАПОВІТ ВЕЛИКОГО СВЯТЦЯ, який він охопив в коротких і таких багатозмістовних поняттях, як ВІДРОДЖЕННЯ РІДНОГО ДІЙСНОГО ПРАВОСЛАВ’Я І РІДНОГО УКРАЇНСЬКОГО БЛАГОЧЕСТЯ.
Та не тільки ЗАПОВІТ СЛУГИ БОЖОГО АНДРЕЯ зобов’язує нас до цього. Закликає НАС щоб СТАТИ НА ЦЕЙ ШЛЯХ НОВОЇ СВІДОМОСТИ І НОВОГО ПОСЛАННИЦТВА ОЦЬОГО ЕМБРІОНУ, що ще живе, хоч не повним виразним життям, також останній Вселенський Собор Ватиканський II дав ще ПОВНІШЕ ОСМИСЛЕННЯ САМОЇ ІСТОТИ ХРИСТОВОЇ ЦЕРКВИ так у її вселенському, як і в її внутрішньо-структуральному (помісному) вимірах.
З таких, отже, принципів треба дивитися на ювілей, з таких принципів треба виходити, приготовляючись до його святкування. ЮВІЛЕЙ НЕ СМІЄ СТАТИ ТІЛЬКИ ВІДМІЧЕННЯМ ОДНОЇ З ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ НАШОЇ ЦЕРКВИ. ВІН МАЄ БУТИ ЖИВИМ ЯСНИМ СВІТЛОМ, що світить в теперішній темряві і просвічує шлях, як з неї вирватися. ЮВІЛЕЙ МАЄ СТАТИСЬ ПРЕДТЕЧЕЮ у дальшому паломничанні нашої Церкви, він має статись подією, що об’єднує ЖИВІ ДУШІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ НА РІДНИХ ЗЕМЛЯХ І ЙОГО НАЩАДКІВ В КРАЇНАХ їхнього поселення.
Продовження в наступному числі
