Перший листопад, це день двох історичного значення подій. Це спонтанне повстання українського народу на західних землях України до незалежного, державного життя, чим підкреслено безсмертність українського народу, як нації і було підтвердженням Шевченкового «І мертвим і живим і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє послання». І друга, це траурна подія — смерть Князя нашої Церкви, двадцятого століття, Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Так перша подія, що сталась першого листопада 1918 р., як і друга, яка несподівано перервала нитку життя Митрополита також сталась в день першого листопада 1944 р. є для нас незгасаючими вічними пригадками, — не забувати святих і невідкличних ідей — змагати до їх воскресіння — до волі й незалежного державного життя українського народу.
Кожного року перший листопад повинен бути для нас не тільки днем смутку й жалоби, коли ми в поклоні згадуємо наших поляглих, що згинули за братів — друзів своїх, і коли ми з найбільшим смутком згадуємо смерть нашого Слуги Божого Андрея, але днем пригадки, що розпочате діло тоді не закінчено, що ідеї за які згинули наші попередники є живучими й рушійними по той і цей бік залізної занавіси, сьогодні, завтра і після завтра. Ці святі ідеї, на пожарищах і руїні продовжував і піднімав крізь ціле своє багатотруднеє, віддане посвяти життя аж до останніх днів смерти Митрополит Андрей Шептицький. Вдумаймось в цю історичну хвилину часу, уявім собі тодішню трагедію українського народу і постараймось в цій ситуації побачити Митрополита Андрея, який з святоюрської гори на згарищах України оновлює нове життя. На тлі першого листопада, себто повстання українського народу до державного життя, щоби опісля получитись з центральними землями України, постать Митрополита Андрея виростає, як велетня духа у нашому церковному і національному житті.
В наших, українських похоронних відправах говориться, щоби пам’ять про покійних ішла з роду в рід. Це суттєві слова істини, але вони часто мають тільки словесну вартість, але коли ж ідеться про пам’ять Князя нашої Церкви, Митрополита Андрея то не тільки пам’ять повинна іти з роду в рід, але і його безприкладне життя ми повинні наслідувати. Унікальність Митрополита Андрея під багатьома аспектами не знаходить собі подібности.
Якщо тільки ретроспективно глянемо на ситуацію України в той час. На схід від Збруча український народ позбавлений державної незалежности опинився під безглядним більшовицьким терором, терором ҐПУ, що було всевладне і безпощадне. Київ замовк, як центр українського незалежного життя, так під оглядом національним і політичним, як також церковним. Українська Православна Церква була зліквідована, а її ієрархія знищена. В тій безвиглядній і понурій ситуації хоч троха проявляв національне, культурне й церковне життя наш Львів під польською займанщиною. Митрополит Андрей, що сидів на святоюрському престолі у Львові розумів і бачив трагедію українського народу. Його широкий погляд на всі проблеми суспільно-громадського, політичного, культурного й церковного життя та глибока вдумливість давали йому можливість розгорнути працю для розбудови українського життя. Якщо ж ідеться про наше церковне життя то Митрополит Андрей так само болів над недолею Української Православної Церкви, як і Української Греко-Католицької Церкви. Як тільки була загроза для тої чи другої нашої Церкви Митрополит Андрей гідно й достойно ставав в їх обороні. Його розуміння в тому відношенні було правильне. Митрополит Андрей трактував обидві наші Церкви, як одну, бо такою вона була в історично минулому. Свою настанову Митрополит не підкреслював словами, але безпосереднім ділом і своєю рішучою поставою. Сьогодні, це в загальному вже відомий факт. Коли в більшовицькій дійсності знищено Українську Православну Церкву, а тут у Польщі, загомінкові польські чинники почали нищити Українську Православну Церкву на Волині то Митрополит Андрей став рішучо в обороні Української Православної Церкви.
Належить підкреслити, що Митрополит Андрей не обмежував себе у своїй праці виключно до церковних справ, він цікавився, плекав й вирощував наше культурне й наукове життя. Тут можна хоч згадати скільки студентам уділяв стипендії і висилав їх поза межі тодішньої Польщі студіювати малярство, музику, літературу й інші ділянки культури. В даному випадку релігійна приналежність не перерішувала, але основним і вирішним чинником були потенційні сили кожного студента, себто здібність й талановитість. Це було на той час справжнє, поступове й плянове продовження ідеї першого листопада, себто прямування до державного, незалежного життя. Тоді, коли вже Київ мовчав, а на схід від Збруча падали від більшовицької руки кращі українські патріоти то Львів поволі вигоював полистопадові рани і творив нові культурні вартості. В той час святоюрська гора була не юридично, але фактично діючим осередком українського церковного, національного й культурного життя, яким керував й унапрямлював Митрополит Андрей. Так, Митрополит Андрей був тим в історії нашого народу що підняв ідеї першого листопада і поніс їх в народ. Вони, ці ідеї заставляли дальше базперебійно працювати, боротись і змагатись за державне життя всього українського народу. Це було справжнє поступове й плянове продовження першого листопада з виразним спрямуванням для добра і розвитку всього українського народу.
Тому так тісно пов’язані дати першого листопада 1918 року з Митрополитом Андреєм, який так дбайливо, з найбільшою увагою плекав й вирощував ідеї першого листопада і так склалось, що його життя скінчилось у пам’ятний день українського першого листопада 1944 р. З певністю і переконанням можна сказати, що Слуга Божий Митрополит Андрей залишив ці ідеї першого листопада дальше плекати й продовжувати свойому престолонаслідникові, Митрополитові, а сучасному Патріярхові Йосифові. З подивом треба сказати, що ці ідеї Патріярх Йосиф продовжував і ніс їх гідно й достойно продовж свойого вісімнадцятилітнього ув’язнення і непохитно несе їх по сьогодні.
Для нас свято першого листопада повинно бути пригадкою, що народжені ідеї пам’ятного першого листопада незавершені, тому нам треба спрямовувати наші сили до їх здійснення, себто до незалежного державного життя.
