Перед 60 роками, в темну ніч перед днем Першого Листопада, сталася в Галичині важлива історична подія. Тієї ночі, українське військо захопило було столицю Галичини — місто Львів і низку інших міст Галичини. Коли по ночі наступив ясний і погідний день Першого Листопада, всюди на ратушах міст та на інших державних будинках повівали синьо-жовті прапори на знак, що панування Австрії, яке тривало в Галичині від 1772 року закінчилося і на землях південної частини кол. українського Галицько-Володимирського Королівства постала держава українського народу. Ця подія перейшла в історію українського народу як Листопадовий Чин.
Ця подія могла статися завдяки високій національній і самостійницькій свідомості українського народу в Галичині. Ідея Самостійної України розвинулася була внаслідок довготривалої боротьби українського народу проти засилля польського елементу в австрійській адміністрації Галичини за національні права й особливо скріпилась була в роки Першої Світової війни та під впливом революційних подій в Україні в 1917-1918 роках, які довели були до постання української держави на просторах Наддніпрянської України. Напередодні Першого Листопада ідея Самостійної України була вже, в Галичині, власністю якнайширших українських мас і про неї знали й її розуміли кожний український чоловік і жінка, кожна українська дитина, кожний український старець. І тому, незважаючи на знищення війною, українські народні маси підтримали були Листопадовий Чин і проявили були велику жертвенність і посвяту в його обороні перед неспровокованою польською агресією.
Таким чином, за час австрійського панування в Галичині, що тривав 146 років, українські народні маси пройшли були небувалий політичний і національний розвиток. Об’єктивно треба сказати, що цей розвиток відбувався в сприятливіших умовах, як на інших українських землях. Австрія, в складі якої перебувала Галичина, була до 1848 року державою «освіченого абсолютизму», а після 1848 року конституційною державою, і ця обставина створювала деякі можливості боротьби за конституційні права людини й народу. Така боротьба велась українським народом принаймні від «весни народів» в 1848 році і посилювалась дослівно з кожним роком. Уже під кінець XIX ст. морально-політичні та організаційні позиції українські національні позиції в Галичині були такі міцні, що Галичину разом з Буковиною, іншою австрійською провінцією з більшістю українського населення, прозвано українським П’ємонтом, аналогічно до ролі італійського королівства П’ємонту в національному й державному розвитку італійського народу.
Коли приглянемося ближче історичному розвиткові українського народу під пануванням Австрії, то мусимо ствердити факт, що в цьому розвитку кольосальну ролю відограла наша Церква, зокрема в поширенні української національної свідомости в селах Галичини та в дбанні про економічне піднесення українських селян. Священики дбали за культурне піднесення села, дбаючи за організацію хорових і драматичних гуртків, які дуже часто вони або їх дружини очолювали, дбали за сільсько-господарське піднесення, організуючи гуртки «Сільського Господаря» й улаштовуючи доповіді для селян на сільсько-господарські теми. Вони теж організували кооперативи, ощадні каси, молочарські станиці; їхні дружини вчили селянок вишивання, куховарства, подавали їм першу медичну допомогу зі своїх домашніх аптек.
Очевидно, що така народня праця священиків з учителями, які не боялись працювати для піднесення села (така праця відраджувалась півофіційно шкільними інспекторами, переважно поляками) причинялась до піднесення національної свідомости селян, до пожвавлення культурного життя, до їх економічного піднесення, а це були ці фактори, що полегшували політичну боротьбу українського народу. У цій боротьбі священики брали теж живу участь. І тому, московські більшовики брешуть в своїх пропаґандивних виданнях проти «уніятської» Церкви, коли намагаються доказати, що вона була «ворогом» українських трудящих. Наша Церква, що внаслідок питоменного для Галичини історичного розвитку, стала українською національною Церквою, була й є ідейним ворогом «трудящого» московсько-більшовицького імперіялізму й колоніялізму. «Наукова» книга т. Петлякова, це, по суті, збірка брехливих і провокативних тез про «уніятську» Церкву, «класову суть релігії», «класовий характер Церкви, її союз з «українським буржуазним націоналізмом» («союз хреста й тризуба»), «злочинний характер антикомунізму й антирадянщини Церкви» і ціла низка провокативних вигадок. Робиться страшно, коли подумаєш, що книжки П. А. Петлякова є головним «джерелом» для прибічників єп. Горняка, які цілком в дусі книжки большевицького пропагандиста пишуть доноси на вірних екзархії Української Католицької Церкви у Великій Британії як на націоналістичнх тоталітаристів і фашистів, що «воюють» за Патріярхат УКЦ з політичних причин і, тим самим, шкалюють нашу Церкву і її вірних цілком так, як П. А. Петляков у своїй «науковій» книзі.
У половині травня 1772 року, три колони австрійських військ вирушили займати признані Австрії в першому розборі землі шляхетської Речи Посполитої. Ген. Гадік зі своєю групою зайняв польську Західню Галичину (властиво Велике Князівство Краківське); ген. Альтон дійшов з Дуклянського перевалу до устя р. Сяну, а далі зайняв Люблін, Холм і Белз (Холмщина тоді ввійшла була в склад австрійської займанщини), а війська ген. Естергази через Самбірщину й Стрийщину підійшли були під Львів, де чекали до 15 вересня, щоб зі Львова вийшли російські війська, які в Галичині воювали проти польських конфедератів. Дня 29 вересня прибув до Львова призначений для Галичини губернатором граф Перґен, а 4 жовтня, в латинській катедрі відбулося урочисте «Те Деум», на яке запрошений львівський єпископ руського обряду, Лев Шептицький не прибув, відповідаючи графові Перґенові, що «в мене є своя катедра».
Від 1387 до 1772 року, тобто впродовж 385 років над Львовом і Галичиною, тобто так званими Руським і Белзьким воєводствами, володіла пансько-шляхетська Реч Посполита, і це був дійсно «пропащий час» для українського народу. Вже в своїх перших звітах до Відня, граф Перґен писав про «елендстве Скляверай» (найжахливіше невільництво) українського селянства і кидав громи на польську шляхту і на жидів, що довели українське селянство до такого жахливого стану. В Австрії тоді цісарський двір й уряд визнавали фізіократичну економічну теорію. Фізіократи вважали, що багатство даної країни залежить від розвитку сільського господарства. І тому, стан українського села в окупованій Галичині так разив губернатора графа Перґена й інших насланих австрійських урядовців і тому їх лють зверталася проти польської шляхти й жидівства, які руйнували українських селян. До речі, виходячи з тез фізіократичної теорії, цісарева Марія Тереса прикоротила була в своїй імперії всевладство поміщиків і звільнила чеських та угорських селян від їх утисків.
В 1773 році, після формального відступлення польським сеймом «Червоної Русі» Австрії, цісар Йосиф II потверджує звіти перших урядовців Австрії в Галичині, які малювали відносини в селі в найчорніших барвах, і пише: «Le paysan est un malhereux, qui n’a rien que la figure humaine et la vie physique» (селянин є нещасливцем, що має тільки людську постать і фізичне життя) і задумує найконечніші реформи. До речі, німецькі урядовці, які прибули до Галичини з Австрії й Чехії і які початково ставились вороже до польської шляхти, все ж таки мали з нею часті урядові взаємини і з бігом часу підпадали під її вплив, бо імпонував їм великопанський стиль життя польської шляхти. Під цим впливом вони самі, або їх діти ополячувалися і ставалися великими польськими патріотами і ворогами змагань українців до емансипації.
«Уніятському» духовенству, в пансько-шляхетській Польщі, ніяк не хотіли признати рівних прав з латинським духовенством, чи хочби навіть з духовенством інших католицьких обрядів, напр. вірменським. Священиків гнали на панщину, бо польська шляхта не визнавала різниці між кріпаком, а «уніятським попом». На утиски уніятського духовентсва жалівся Папі Клименту XVI., в 1772 році, київський уніятський митрополит Феліціян-Филип Володкович (1762-1778). Але, латинське духовенство в Польщі, в цій справі, далі не слухало ніяких настанов з Риму, воно далі вважало, що «уніяти», — це ніякі католики і під впливом польської католицької ієрархії, так «уніятів» оцінювала римська курія, яка доручила завідувати справами нашої Церкви конґреґації де пропаґанда фіде, тобто урядові, що завідує справами єретиків, місій серед іновірців, і взагалі, справами взаємин Ватикану з некатолицькими віросповіданнями. Після приєднання до Австрії, львівський єпископ (від 1749 р.) і єпископ-помічник київського митрополита від 1762 р. та київський митрополит від 1778 р. Лев III. на Шептицях Шептицький (про якого навіть русофільський і протиуніятський галицький історик Филип Іванович Свистун (1850 – 1896) каже, що він був «самая замечательная личность, отьгравшая явственную роль в истории галицкой Руси»), вислав свого вченого і з панськими манерами каноніка Івана Ґудза на авдієнцію до цісаревої Марії Тереси й передав ним скаргу, що латинські священики, а навіть каноніки в Галичині називають «уніятів» собаками, священиків — схизматиками, церкви — синагогами, синів священиків примушують до панщини, «уніятів» не допускають до урядів і до ремісничих цехів, не дозволяють дзвонити на Великдень, змушують працювати на пана в неділю й свята, і взагалі знущаються над вірними руського обряду. В зв’язку з авдієнцією каноніка І. Ґудза, цісарева Марія Тереса вирішила своїм розпорядком з 1774 року, що латинський і грецький обряди є рівноправні,що духовенство не може відбувати панщини, що сини священиків мають мати доступ до всіх шкіл, урядів чи фахів, і що «уніятів» треба називати офіційно «греко-католиками». Незважаючи на цей розпорядок, польські пани дальше гнали наших священиків на панщину і був навіть один випадок, що одного священика змусили відбути панщину в Світлий Понеділок. Тоді появився розпорядок придворної канцелярії з 1777 року, який забороняв гнати священиків на панщину і передбачав кари, але це не перешкодило панові погнати священика з Ялинковатого на Скільщині на панщину знову під час великодніх свят, про що розповідає о. Микола Устиянович у своїй повісті «Месть верховинця». Тоді знову появилася заборона придворної канцелярії, але тільки відозва Тадея Косцюшки до галицької шляхти, щоб припинити знущання над уніятськими священиками й «руським народом» у польському інтересі, припинила в деякій мірі, сваволю польської шляхти, якої не потрапила припинити трагедія розбору Польщі і не зуміли її прикоротити навіть декрети цісарської канцелярії.
Коли порівняти стан нашої Церкви в хвилині приєднання Галичини до Австрії з її станом у 1918 році, то видно цілком виразно цей розвиток, що його наша Церква пройшла в тому часі. Розвиток цей почався повною парою після смерти останнього львівського єпископа Миколи Скородиньского в 1805 році, коли під натиском нашої ієрархії і проти польського спротиву, австрійський цісар Франц І. грамотою з 17 липня 1806 року відновив галицьку митрополію з осідком у Львові, піддаючи під її владу єпископства перемиське й холмське. В історії нашої Церкви почався новий період, в якому вона стала заборолом українського народу, його національною Церквою. Свідомість існування «своєї» Церкви давала силу українському народові і підтримувала його у боротьбі за людські й національні права. Чим сильнішою ставала наша Церква, тим сильнішим ставав народ у своїй боротьбі і, навпаки, чим міцніші були позиції народу, тим сильнішою ставала його Церква. Аналогію для цієї ситуації знаходимо в сучасній ситуації в людовій Польщі. Сила польської національної католицької Церкви, підтримуваної беззастережно великою більшістю польського народу (за безсторонніми оцінками 90% населення людової Польщі підтримує свою Церкву) унеможливлює повне поневолення польського народу комуністичним режимом.
Наше твердження про існування української національної Церкви може не подобатися і напевно не подобається оборонцям своєрідної «вселеньскости» Католицької Церкви, які бачать оцю «вселеньскість» в уніфікації партикулярних Церков й уніфікації всіх обрядів в одному латинському обряді. Таких оборонців чимало й серед нас, і вони свої справжні наміри прикривають гаслами про невмішування Церкви до «політики», про потребу дбання про добро «людства» (бо в Церкві немає ні елліна, ні єврея) і про головне завдання кожної Церкви — спасіння душ. Звичайно, у подібних гаслах чимало лицемірства, притаманного для сучасного світу, напр., оборону прав даної партикулярної Церкви називається «політикою», але вже відбирання цих прав «політикою» не є; це вже дбання про добро «людства» чи «спасіння душ». І, відповідно до цього, в очах цих оборонців, великим гріхом є «націоналізм», «патріотизм», «прив’язання до традицій, обряду, а навіть календаря рідної Церкви», але ніяким гріхом, а навпаки, дбанням за «спасіння душ» є утотожнювання себе з марксизмом, заперечування божества Ісуса Христа «модерними» теологами і всі ці ультра-ліберальні авантюри «модерних» католиків в обороні недозволених Церквою засобів проти вагітности, абортів, прав для гомосексуалістів, висвячування жінок, полегшення церковної дисципліни.
Коли застановитися, звідки береться цей псевдо-католицький універсалізм чи інтернаціоналізм, то легко відгадати, що його джерелом є вчення Маркса. Маркс засуджував «релігії» й «нації», як перешкоди для класової солідарности. Він вигадав байку про «історичні» й «неісторичні» нації і висмівав чехів, як відмираючу націю і твердив, що Чехія може взагалі існувати тільки, як складова частина Німеччини (1852). Енгельс засуджував «національний ірландський фанатизм» і висмівав визвольну боротьбу ірляндців (1856). Майбутнє показало, що пророками вони не були. Католицькі інтернаціоналісти можуть з трудністю погодитися з існування польської, німецької, французької чи італійської національних Церков, але вони не признають цього права українській Церкві, уважаючи українську націю, без усяких підстав, «неісторичною». Що князів цієї «неісторичної» нації-держави, Андрія І і Лева II, синів короля Юрія І., які згинули в боротьбі проти татар, Папа Іван XXII в 1323 році назвав у спеціяльній похвалі (аколята) «передмур’ям християнства» (антемуралє Хрістіяністатіс), про те католицькі універсалісти не чули або не хотіли чути.
Це не правда, що католицькі універсалісти, в цьому випадку, виконують волю Апостольського Престолу чи волю всієї Католицької Церкви. Декрет про Східні Церкви (не обряди), прийнятий на II. Ватиканському Соборі, пригадав про давні традиції й обряди партикулярних Східних Церков і наказував повернути до цих скарбів церковної давнини. Наш церковний обряд залишив нам іконографіку, архітектуру, мистецтво, ціле сприймання духового життя, певні моральні поняття притаманні нашій нації. З латинським обрядом нас нічого не лучить релігійно, крім Святих Тайн і верховної влади Апостольського Престолу.
Декрет про Східні Церкви устійнив, що Східні Церкви є різних обрядів, але всі вони суверенні. На Соборі виразно сказано, що всі Церкви, включно з Римською Церквою є партикулярні, рівні собі. Вселеньскість Католицької Церкви не міститься в уніфікації партикулярних Церков, але в різнородності їх, у достосуванні Церкви до історії, вдачі, характеру, звичаїв, традицій, до світорозуміння даних народів. Так постановив II. Ватиканський Собор,але універсали хочуть,щоб усі Церкви злилися в латинському обряді, щоб був тільки один обряд, одна літургічна мова в багатонаціональних країнах, один тип Богослужень, одне Церковне право, одна ментальність, одна побожність, одна практика релігійна. Одним словом політика злиття, як, наприклад, в ЗСА, де Американська Католицька Церква дуже намагається накинути англійську мову Богослужень й Нашій Церкві і всім своїм етнічним парафіям політика злиття в московсько-більшовицькій анти-Церкві, яка намагається накинути всім мову російську. Спільне джерело політики злиття обох родів є очевидне.
На здивування католицьких універсалістів, після Собору, почався в Західній Церкві також процес певного рода партикуляризації. Цьому процесові пособляє факт заведення національних мов у Богослуженнях. У зв’язку з національними мовами можуть потворитися в Західній Церкві окремі обрядові відміни, які будуть відповідати характерові даних національних Церков і це не буде ніяким нещастям для Вселенської Католицької Церкви, навіть якщо такі національні Церкви будуть очолені Патріярхатами. Бо від найдавніших часів єдність християнських церков забезпечувалася різноманітністю форм і єдністю віри й любови, а не інтеграцією й злиттям у спільному котелку. Церкви — твір Божий і тут ніякої соціальної інженерії типу славнозвісного американського «басінґу» не потрібно.
Греко-Католицька Церква в Галичині внаслідок свого історичного розвитку стала Українською Католицькою Церквою і навіть в Римі її знають, як «Рітус Українорум». Вона є національною українською Церквою і може найбільше до цього причинився Слуга Божий Андрей на Шептицях Шептицький, Митрополит Галицький, Архиєпископ Львівський і Єпископ Кам’янецький. Період Його Владицтва на Святоюрському Митрополичому Престолі був наймогутнішим акордом у розвитку нашої Церкви й західньої вітки нашої нації. Великий Митрополит Андрей був не тільки Благовісником єдности Української Церкви, не тільки виконавцем далекойдучих плянів Апостольського Престолу, не тільки великим богословом і філософом, протектором українського мистецтва й літератури, але й справжнім Князем Церкви, великим патріотом-дежавником, що вказував своїй нації шлях. При тому Він був, як це окреслює проф. Володимир Янів: «смиренним пастирем повіреного стада; тихим монахом у містичній контемпляції, та палким реформатором; натхненним дослідником з пророчим видінням майбутнього та терпеливим учителем-виховником; щедрим меценатом культури та дбайливим опікуном немічних хворих, вдів і сиріт; провідником та аскетом». Нікому так іншому належиться прослава нашого Великого Митрополита його беатифікацією, як Йому, що за життя, незважаючи на свої безспірні велетенські заслуги для нашої й Вселенської Церкви, не отримав ніякого відзначення. Сумно це признати, але це сталося з політичних причин. Це наші вороги ударемнили будь-яке відзначення в Римі нашого Великого Митрополита.
Діяльність Митрополита Андрея Шептицького у Галицькій Митрополії була теж благовісником Першого Листопада. Але, коли покликана Першим Листопадом у Галичині держава впала внаслідок збройної агресії переважних сил польської армії, зокрема польсько-французької армії ген. Галлера, а на Наддніпрянщині українська держава впала, головно, через знищення української армії великих розмірів тифозною катастрофою, що була мабуть наслідком першого в світі застосування бактеріологічних метод у війні, катастрофи, від якої не можна було ратуватися з огляду на брак ліків, які заборонила Антанта вивозити на Україну своєю бльокадою, Великий Митрополит, у своїх писаннях, залишив свої думки про поняття держави, державного будівництва державної влади перспектив державного будівництва в майбутньому. Це дуже цінні й багаті думки, а поскільки ці думки належать нашому Верховному Пастиреві й Церковному Вчителеві, вони повинні становити джерело детальних студій і дослідів, повинні бути відомі і повинні нас обов’язувати. У цих писаннях Великий Митрополит доказав, що Церква не є чимось абстрактним і відірваним від народу, але мусить діяти в конкретних умовах, в яких живуть вірні Церкви і в яких вони намагаються осягнути цілі, неспірні з Христовою наукою.
Для цих католицьких УНІВЕРСАЛІСТІВ з-поміж нас, які нас страшать пеклом за те, що стремимо до національного визволення, до побудування української держави, нагадаємо слова Слуги Божого Андрея про потребу держави для українського народу:
«Завдання українського народу буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські умовини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосередні тенденції внутрішнього розкладу і успішно захищати межі від зовнішніх ворогів. Такою могутньою і запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнородних частин, а подібним для моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей, не тільки матеріяльним, але й моральним тілом. Очевидно, те чим повинна бути всенаціональна Хата, може бути тільки ідеалом, який лише частинно народ може здійснити…»
Отже, Слуга Божий Андрей уважає, що держава не є якоюсь механічною, штучною потребою, але ідеалом, моральним тілом. До речі, ці слова були написані в умовах жорстокої німецької окупації, дещо езоповою мовою, з огляду на німецьку цензуру. Звичайно, під «всенаціональною Хатою», треба розуміти Українську Соборну Самостійну Державу.
Бажати Рідному Народові правдивого й сталого щастя у своїй власній «всенаціональній Хаті» не є ніяким гріхом. Байдужість до поневолення Рідного Народу в аморальній неволі, є гріхом. Знов же Церква покликана є створити для своїх вірних суспільно-християнські умовини, в яких постали б сили, що створили б цю «всенаціональну Хату». Коли оглянемось в сучасному світі довкруги себе, побачимо, що католицькі Церкви поневолених народів дослівно так роблять, щоб назвати тільки приклад литовців, хорватів, басків тощо.
Це ж зрозуміло: «спасіння душ» стає більше можливе у вільних, ніж у підневільних народів! Добро «людства» буде краще забезпечене в умовах волі. Поділений, на вільні й підневільні народи світ не втримається!
О. Д-р Іван Гриньох, у своїй чудовій книзі про «Слугу Божого Андрея — Благовісника Єдности» (Мюнхен 1961, ст. 33-34), на закінчення свого першого розділу пише: «1 листопада 1944 року відійшов від нас у вічність духовий велетень усього українського народу Митрополит Андрей. 1 листопада 1947 року вмер мученичою смертю Владика закарпатської української землі єпископ Теодор Ромжа після короткої, сповненої жертвенністю, всього трирічної архиєрейської праці в найбільш бурхливі роки, які переживало останньо людство.»
