Перша сесія Собору УГКЦ викликала найрізноманітніші враження та оцінки, що лише віддзеркалює наявність як здобутків Собору, так і його прорахунків. Інтегральну оцінку Соборові дасть історія, тоді як ми, його учасники, спроможні сьогодні тільки вихопити кілька його фрагментів, ліплячи з них свої перші й дуже поверхові висновки. Відразу зазначу, що я не ставлю перед собою завдання подати репортажний перелік подій з усіма подробицями. Моя мета — поділитися враженнями, спрямованими прицільно на успіх наступних сесій.
УГКЦ відчуває сьогодні великі внутрішні деформації. Видимі й невидимі тріщини в кількох напрямах: Церква на поселеннях і Церква в Україні, все ті ж «западники» і «восточники», проблеми адаптації діяспорного духовенства до українських умов, розшарування між різними групами священиків, політизація і глибина дехристиянізація мирян, брак, з одного боку, смирення і дисципліни, з іншого — чіткої візії Церкви на майбутнє. Проблеми можна нанизувати й далі, але уже цілком очевидною є обґрунтованість попередніх побоювань, що перший Собор може не витримати цих внутрішніх деформацій і спричинитися до болісних розколів.
Одразу скажу, що всі ці побоювання вже позаду. Собор у цьому сенсі виявився навіть більш конструктивним, ніж можна було сподіватися. Відчуття успіху огорнуло всіх учасників. Разом із тим, варто було б проаналізувати, якої форми набирали ті побоювання, щоб уникнути прорахунків на майбутнє.
Так, якщо говорити про назву Собору, то після невдоволеного бурчання, викликаного її раптовою заміною (з теми «Місце УГКЦ у Вселенській Церкві» на «Нова євангелізація»), передсоборні епархіяльні комітети загалом пристали на таку заміну, погодившись із аргументами керівництва Церкви. Під час Собору ці аргументи коротко підсумував владика Гузар: «Ми не були готові обговорювати питання про місце УГКЦ у Вселенській Церкві». І, якщо покласти руку на серце, це було справді так. (Між іншим, я роблю цей висновок помимо того, що згоден із багатьма аргументами, висловленими з трибуни Собору народним депутатом України Михайлом Косівим на користь якнайшвидшого обговорення цілої теми).
Однак, згадані побоювання часом набирали невмотивованої форми. Багатьох учасників Собору дивувало, як непомітно для Львова розпочиналися його наради, як мало львів’яни (навіть студенти Львівського університету, де відбувався Собор!) знали про те, що відбувається. Це не могло бути випадковістю: організатори Собору побоювалися галасливих демонстрацій, пікетів бунтівливих парафіян. Іншими словами, був острах, що учасникам Собору доведеться щоразу проходити крізь «шпіцрутен» протестів і образ. Але пікети й так стояли, причому доволі сумирні, тоді як Львів був значною мірою позбавлений духовної співучасти у, без сумніву, головній події року. Торжества, присвячені 400-літньому ювілею Берестейської унії і запляновані на післясоборні вихідні, не могли компенсувати втрат від очевидної ізоляції Собору на початку.
Дозволю собі висловити припущення, що головною причиною такої суперобережности безпосередніх організаторів Собору було те, що святоюрські канцелярії відсувають величезний тиск з боку бунтівливих осередків та громад, чиїми емоційними скаргами та заявами їм доводиться займатися. Тому потрібне додаткове зусилля, щоб не дивитися через призму цих заяв на всю Церкву.
І щоб уже закінчити розмову про назву першої сесії Собору, признаюся, що слова владики Ґбура «Перш ніж обговорювати на Соборі місце УГКЦ у Вселенській Церкві, треба його узгіднити з іншими Церквами» у мене особисто викликали певний опір. Власне, сама по собі потреба узгодження не викликає сумніву. Але узгоджувати можна лише те, що вже існує, що виношено й сформульовано на стадії пізнання та утвердження своєї ідентичности. Тому, на мою думку як мирянина, без спеціяльної сесії Собору, присвяченої згаданій темі, не обійтись, і вона повинна передувати всяким узгодженням. Церква має зайняти не те місце, яке їй відведуть інші Церкви, а те, на яке вона сьогодні спроможна. Натомість той факт, що з офіційної назви Собору зникло слово «патріарший», засвідчує, що поки що УГКЦ є більше об’єктом стримування, ніж суб’єктом самоутвердження.
Переходячи до самого ходу Собору, відразу зазначу, що рішення Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського призначити владику Гузара головуючим на Соборі мало вирішальне значення для його успіху. Керував він нарадами Собору феноменально добре: мудро, толерантно і, де це треба було, достатньо твердо. Загалом, можна з приємністю відзначити, що атмосфера в залі засідань значною мірою відрізнялася від атмосфери нервових політичних зібрань. А це вже похвала не тільки головуючому, а й усім учасникам.
Першу половину соборового часу було відведено звітам єпархій та монаших згромаджень. Здебільшого єпархії та згромадження підійшли до цього завдання відповідально (хоч не обійшлося й без прикрих вийнятків). Прагнення Церкви всім своїм соборовим тілом проаналізувати нинішній стан своїх складових частин і їхній історичний шлях є природним і логічним. І з кожним виступом загальна картина ставала зрозумілішою, вражаючи водночас як масштабами матеріяльних потреб і самої відбудови, так і самопожертвою тих, хто взявся до праці.
Разом із тим, дефіцит часу на Соборі був таким великим, що думка мимоволі виділяла те, що можна було скоротити. Гадаю, чисто історичну частину, тобто розповіді про історичне становлення єпархій та монаших згромаджень, можна було б надрукувати заздалегідь і роздати учасникам у вигляді окремої книжечки. Зрештою, так чи інакше таку брошуру видавати треба. Історичні звіти були настільки потрібні, що з уст учасників Собору прозвучало офіційне прохання видати їх друком. І якщо це було б зроблено заздалегідь, доповідачі могли б сконцентрувати свою увагу на власних проблемах Церкви, на що їм часто бракувало часу. Не можу також задля об’єктивносте не згадати прикрого враження від того, що найбільшими порушниками регляменту були… владики. Все було б нічого, якби Собор працював не 6 днів, а 10!
Принагідно хотів би згадати ще один прорахунок — і то єдиний, який твердо можна назвати неприпустимим. Під час обговорення тексту телеграфного звернення до Папи Римського і голосування за нього виявилося, що телеграму вже було відіслано перед тим. Цей факт прикро вразив учасників Собору й навіть змусив владику Марґітича емоційно вигукнути зі свого місця: «То чому тоді питати нашої думки?!». На щастя, цей випадок не змінив загальної конструктивної атмосфери Собору.
Актуальність теми головних соборових нарад — «Нова євангелізація» — ні в кого не викликала сумніву. Отець Богдан Панчак із Польщі схарактеризував нинішній час у дуже лаконічній формі «Якщо раніше світ був або за, або проти Церкви, то тепер він без Церкви». Тому Собор і сконцентрував свою увагу на тих безпосередніх завданнях, які стоять перед Церквою в модерному світі. Делегати розійшлися для роботи в шістьох соборових комісіях — формації священиків, академічної формації священиків, комісії до справ родини, катехитичній комісії, комісії до справ молоді й в підкомісії до справ монаших чинів. Однак, відразу було зрозуміло, що згадані комісії не дозволять охопити увесь комплекс проблем, пов’язаних із новою євангелізацією. Так, зовсім не проаналізованими залишилися складні питання християнських місій (головно закордонних), місійних територій тощо. Однак, подальші звіти комісій продемонстрували, що й без того Собор не міг поскаржитися, на брак пропозицій. Додам також, що в наших конкретних умовах досягти повноти й досконалосте було просто неможливо.
В цьому коротенькому огляді не місце давати повний звіт про всі думки й пропозиції, які прозвучали з трибуни Собору. Проте, одну думку (здається, майже не помічену) я все-таки хотів би виділити. Від імені Згромадження митрополита Андрея було висловлено переконаність, що для Церкви настав час перейти від обрядового благочестя до євхаристійного. Ясна річ, візантійська природа нашої Церкви ніколи не дозволить нехтувати обрядом, таким важливим для Східних Церков. Однак, спостерігаючи, яку непомірно велику увагу приділяли «пікетувальники» (і не тільки вони в момент Собору) обрядовим елементам, часом дуже другорядним, я усвідомив, що перенесення наголосу на євхаристійне благочестя справді має стати важливим напрямом як освіти духовенства, так і їхнього пастирського служіння. В добу нової євангелізації, це особливо важливо.
Робота соборових комісій, в мене особисто, супроводжувалася двома основними почуттями. Перше — це почуття жалю, що тему Собору було замінено дуже пізно і його учасники не змогли опрацювати соборові пропозиції заздалегідь. Власне, рік тому все начебто складалося добре: були скликані передсоборні комісії, яким було доручено напрацювати первинні пропозиції і надіслати їх до Львова. Тут на основі цих пропозицій мав бути складений узагальнений документ, проект якого мав би бути знову розісланий по єпархіях для узгодження. В результаті на стіл Собору ліг би документ, який би справді акумулював думку всієї Церкви, а головне — був би продуманим, вивіреним, викінченим. На початку Собор так і готувався, що викликало в мене справжню гордість за його організаторів. На жаль, несподівана заміна теми першої сесії Собору позбавила нас такої ефективної моделі, що відразу відбилося на роботі комісій. Часу на узгодження всіх позицій і на вивірення документів практично не було.
Друге почуття, яке мене огорнуло, — це почуття гордости за учасників Собору, які зуміли при перших же труднощах переступити через свої особисті емоції, зорганізуватися до спільної праці і, власне, здійснити чудо. Пропозиції комісій були готові в дивовижно короткий час. За цю самовідданість мені б хотілося окремо скласти велику подяку людям, які своїми зусиллями компенсували організаційні прорахунку І звичайно ж, мав рацію о. Андрій Чировський, коли, відзначаючи оту добру волю людей, згадав про об’єднуючу дію Святого Духа.
Який висновок можна було б зробити з цього на майбутнє? Не можна покладатися тільки на самовідданість людей. Подальші дискусії на пленарному засіданні показали, що учасники Собору були просто переповнені добрими побажаннями. І це велике завдання Церкви, щоб надати тим побажанням відповідної форми, зробити їх здійсненими. А цього можна досягти, передусім, через правильну організацію передсоборної і, власне, соборової роботи. Я зупиняюся на цьому так детально тому, що правильна організація має не лише прикладне значення. За результатами соборових нарад Синод владик оцінює готовність Собору (тобто і мирян!) братися за найскладніші проблеми Церкви. А тому учасники Собору мають право на найефективнішу організацію своєї праці.
Із сказаного випливає і подальший висновок. На мою думку, в історію перша сесія Собору увійде не так значимістю своїх пропозицій і вагомістю свого слова, скільки відчуттям єдиної родини. Почуття єдности охопило всіх учасників і приносило найбільше душевних розкошів. Це найвагоміший здобуток Собору, і вже, хоч би заради цього, його варто було проводити. Я певний, що подальші сесії Собору будуть ще успішнішими, і саме заради успіху цих сесій я і намагаюся виявити все те, що може цьому перешкодити.
Не хотів би проминути своєю увагою прекрасні лекції згаданого вже о. Панчака, прочитані ним ще перед офіційним відкриттям Собору, в День духовної віднови. Ці лекції були підготовані дуже відповідально, з великою мірою духовної та інтелектуальної напруги. Нас, кількох мирян, з якими я спілкувався, вразила проста думка Йоана Златоустого, видобута з богословських джерел і просто подарована нам о. Панчаком. Думку цю передано з пам’яти: «Коли будемо вівцями — виграємо. А коли станемо вовками, то позбудемось Пастиря, бо він пасе овець, а не вовків». Ці слова знають богослови і духовенство, але як потрібні вони нам, мирянам!
До безсумнівних здобутків Собору є його задивленість у майбутнє. Для мене, це була справжня і дуже приємна несподіванка. Адже, відбуваючи Собор у рік двох ювілеїв (Берестейської унії і Львівського псевдособору), можна було сподіватися значного акценту на історію. Але цього, на щастя, не сталося. І владика Ґбур, побоюючись, що його заклик полишити історію історії буде непопулярним, насправді висловив почуття більшости делегатів.
Окремої уваги потребує факт відсутности на Соборі офіційних делегацій інших Церков (професор Київської духовної академії Дмитро Степовик був єдиним, хоч і неофіційним, представником православної України, і треба відзначити, що його натхненний виступ був прийнятий Собором оваціями). Учасники Собору в основному прийняли роз’яснення владик і погодилися, що, враховуючи нинішній стан Українського Православ’я, рішення не запрошувати нікого — ні православних, ні римо-католиків — було оптимальним. Поряд із тим, залишився присмак якоїсь пасивности і вимушености. Закрався сумнів, чи має бути міжцерковна політика УГКЦ аж настільки детермінована станом самого Українського Православ’я. Адже, проблеми в ньому можуть сприйматися не завжди як перешкоди, а часом і як спонука для більшої ініціятиви. Здається, саме тепер, у час внутрішньої слабкости нашого Православ’я, добра воля і безкорисливі дії з боку УГКЦ дали б змогу бодай на дрібочку подолати негативні стереотипи і зменшити міру недовір’я.
І тут я підходжу до останньої зауваги. Образ Другого Ватиканського Собору з його революційними рішеннями і починаннями вітав у думках багатьох учасників нашого Собору. Зрештою, про нього у своєму вступному слові згадав і сам Блаженніший, підкреслюючи душпастирський характер обох Соборів. Звичайно, поки що всякі порівняння бліднуть, оскільки, якщо дозволено мені буде скористатися військовою термінологією, наша Церква ще не пішла в наступ — вона тільки збирає свої полки. Але тут дуже важливо побачити все в перспективі й зуміти правильно «підняти планку» — не зависоко, щоб можна було доплигнути, але й не занадто низько, щоб не втратити потенцію росту. Ватиканський Собор теж не відразу набрав розгону, але він дав простір ініціятиві й вивільнив затиснуті раніше візії майбутнього. Перша сесія Собору виявила величезний духовний та інтелектуальний потенціял у нашій Церкві. Подальші його сесії мають повною мірою поставити його на службу Церкві й народу.
Мирослав Маринович,
Дрогобич-Нью-Йорк
