Часопис «Патріярхат» існує та розвивається вже протягом 57 років, з яких в Україні видається 22 рік. Це чи не єдиний аналітичний журнал Української Греко-Католицької Церкви, який, до речі, не має фінансової підтримки з боку офіційних церковних структур. «Патріярхат» – ініціатива мирян. Але як часопису вдалося успішно перенести свою діяльність із Нью-Йорка до Львова? Кому спала на думку ця ідея? І хто вони – перші працівники львівської редакції журналу? Прочитавши цю статтю, дізнаєтеся відповіді.
Патріярхальний рух і його криза
Звільнення Йосифа Сліпого з радянської неволі в 1963 році оживило та сколихнуло українську діаспору. В своєму виступі на Другому Ватиканському Соборі митрополит запропонував створити патріярхат Української Католицької Церкви. Ця пропозиція не зустріла розуміння у Ватикані та серед частини єпископату, зате знайшла відгук у серцях українців. Упродовж кількох наступних років у діаспорі виникла мережа патріярхальних товариств, які підтримували погляди Глави УГКЦ.
Квартальний бюлетень «За Патріярхат» почало видавати Українське Патріярхальне товариство в США (УПТ) в травні 1967 року. В 1977-му журнал перейменували на «Патріярхат». Він став виходити щомісячно, а до видання долучилось Українське Патріярхальне Світове Об’єднання (УПСО), яке об’єднало більшість патріярхальних товариств.
Метою УПСО й УПТ була не просто боротьба за патріярхальний устрій УГКЦ, а й розвиток мирянського руху, християнсько-релігійної культури та екуменічної думки. Перебудова, вихід УГКЦ з підпілля, поява незалежної України дали патріярхальному руху більше можливостей. Тож патріярхальні товариства зосередилися на розвитку релігійно життя безпосередньо в Україні.
Ресурсів було замало для того, щоби глобально вплинути на ситуацію, але локально члени патріярхального руху зі своїм багатим досвідом мали відчутні успіхи. У вересні 1990 року УПТ й УПСО допомогли в організації молодіжної зустрічі «Українська молодь – Христові». Між діаспорою та українськими мирянами налагодилося активне спілкування, яке переросло у взаємні візити, але масштабний проєкт щодо об’єднання вірних УГКЦ в діаспорі й на батьківщині у єдину структуру втілити не вдалося.
У серпні 1992 року УПСО стало співтворцем Світового Християнського Конгресу (СХК), який мав координувати всі мирянські організації УГКЦ. Однак конгрес не зміг виконати це завдання. Причинами були нерозвиненість мирянських організацій, відсутність підтримки з боку офіційних структур Церкви та брак лідерів, готових очолити конгрес. Діаспорному патріярхальному руху не вдалося знайти великої кількості прихильників у посткомуністичній Україні. Як визнав голова УПСО і співголова СХК Василь Колодчин, «наша діяспора, гаряче прагнучи змін на Батьківщині, не зуміла їх, одначе, передбачити ні приготуватися до них».
У міру зміни поколінь патріярхальний рух почав разюче слабнути і за кордоном. Він був дітищем третьої хвилі української еміграції, тож наприкінці XX століття багато учасників руху мали близько 70 років. Вони вже не могли активно займатися суспільно-релігійними справами. Діячі патріярхального руху поступово віддалилися й від процесів, які розгорталися на Заході, а реалії пострадянської України розуміли ще менше. Найбільшою тодішньою слабкістю руху стала нездатність «патріярхальників» знайти спільну мову з молоддю. Внаслідок цього чимало малих патріярхальних осередків УПТ взагалі зникло. Водночас сильними сторонами «патріярхальників» були працьовитість, терпеливість і здатність тверезо оцінювати свої сили. Завдяки цьому УПТ вдалося зберегти часопис «Патріярхат».
Від Америки до Львова
Для УПТ й УПСО видання «Патріярхату» мало велике значення. Це був чи не єдиний часопис, що прицільно займався висвітленням церковного життя УГКЦ в діаспорі. Після проголошення незалежності України примірники журналу почали пересилати й на батьківщину. Отже, в Україні ще на початку 1990-х сформувалося коло постійних читачів часопису.
Існування й поширення «Патріярхату» було можливе завдяки передплатникам і пожертвам людей доброї волі на пресовий фонд часопису. Осередки УПТ регулярно проводили збірки на видання. І навіть коли можливості патріярхального руху суттєво знизилися, часопису приділяли увагу. Протягом 1997–2000 років ведення і розвиток «Патріярхату» був важливою темою обговорень на засіданнях та з’їздах делегатів патріярхальних товариств.
Першим про перенесення редакції в Україну публічно заговорив головний редактор журналу Микола Галів. На засіданні УПТ в Нью-Йорку 13 грудня 1997 року він заявив, що шукає можливості для перенесення редакції часопису в Україну. Мотивував це необхідністю збереження видання.
На засіданні крайової управи 28 серпня 1999 року Галів знову заговорив про перенесення редакції. Також він запропонував перетворити «Патріярхат» з місячника на двомісячник. Причинами останньої пропозиції були різке скорочення надходжень до пресового фонду та проблеми в роботі редакції. Володимир Пушкар, який багато років був адміністратором журналу, через старість не міг продовжувати роботу. В ході дискусії було досягнуте компромісне рішення. Протягом 2000 року журнал залишався місячником, а в 2001-му став двомісячником. Двомісячником він є й тепер.
У 2001 році між головним редактором «Патріярхату» та провідними членами УПТ почалася тривала дискусія. Микола Галів прагнув, лишаючись на посаді головного редактора, зробити перенесення часопису в Україну поетапним, поступово залучаючи авторів з України. Натомість лідери патріярхального руху вважали, що в Україні має бути створена нова редакція: швидко і за відносно короткий час. Після доволі бурхливих дебатів процес відбувся саме за другим сценарієм.
Наприкінці 2001 року УПТ й УПСО самотужки знайшли людей для випуску часопису і вирішили, що число «Патріярхату» за березень і квітень 2002 року вийде вже у Львові. Про це Миколу Галіва повідомили листом від 6 грудня 2001 року. Однак відповідний номер був виданий ще діаспорною редакцією.
Затримка виникла через відсутність наступника. Охочі продовжити видання «Патріярхату» в Україні були, але місце головного редактора лишалося вакантним. Врешті-решт очолити редакцію запропонували журналісту Петрові Дідулі. Останній мав досвід роботи в релігійній пресі, закінчив бакалаврат Львівської богословської академії та був знайомий з багатьма представниками патріярхального руху. Однак для самого Дідули така пропозиція стала несподіванкою.
«Для мене перший момент, коли ця думка прозвучала, був легким шоком і холодним душем. Взагалі я спочатку думав, що люди жартують. Пробував віджартовуватися, але коли це повторювалося другий, третій і четвертий рази дзвінками зі спробами зустрічі, то я розумів, що це справді не жарт», – згадував потім редактор.
Спочатку Петро Дідула не бажав бути головним редактором. Однак побачивши, що за ідеєю перенесення стоїть сформована команда, погодився. Отож число «Патріярхату» за травень і червень 2002 року стало першим, виданим в Україні.
Працівники, автори та читачі
Львівська редколегія складалася з 11 осіб. Крім того, була чітко виділена посада літературного редактора. Ці обов’язки спочатку виконувала Ганна Дидик-Меуш. Зі старого складу редколегії залишилися тільки двоє людей: Василь Никифорук та Леонід Рудницький. Водночас більшу частину редколегії й надалі становили діаспорці. Микола Когут проживав у Бельгії. Василь Никифорук, Василь Колодчин, Рома Гайда, Леонід Рудницький перебували в США, Леся Храплива-Щур проживала в Канаді. Членами редколегії, які мешкали в Україні, були головний редактор Петро Дідула, Богдан Трояновський, Іван Паславський, Ігор Матушевський та Леся Крип’якевич. Наприкінці 2002 року членом редакції «Патріярхату» став Мирослав Маринович, а в травні 2003-го редколегію покинув Іван Паславський. Восени 2004-го обов’язки літературного редактора перебрала на себе Люба Маринович.
Із переїздом редакції змінилися й основні дописувачі «Патріярхату», поглибилися зв’язки між редколегією та Львівською богословською академією (ЛБА). Значна частина нових авторів була саме із середовища академії. В першому львівському числі часопису свої статті опублікували віцеректор Мирослав Маринович, духівник ЛБА отець Ігор Пецюх та викладач ЛБА Віктор Жуковський. Спільну публікацію підготували Юрій Підлісний та Ігор Леньо з Інституту родини та подружнього життя ЛБА. Коли в червні 2002 року ЛБА трансформувалася в Український католицький університет, співпраця не припинилася. Редакція «Патріярхату» висвітлила на сторінках журналу інавгурацію УКУ, а кількість викладачів УКУ, які писали статті для часопису, тільки зростала. Мала місце співпраця з працівниками Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ), заснованої Інститутом релігії та суспільства УКУ. В «Патріярхаті» побачили світ статті керівника досліджень РІСУ Тараса Гринчишина й директора РІСУ Тараса Антошевського. Також для журналу почав писати знавець церковного мистецтва Марко Філевич.
Водночас деякі підходи часопису після перенесення редакції в Україну залишилися незмінними. Попередній редактор «Патріярхату» Микола Галів шукав авторів не тільки серед греко-католицького середовища. Петро Дідула теж бачив «Патріярхат» як видання, відкрите до інших Церков. Завдяки цьому в журналі продовжували публікувати інтерв’ю з на той час архиєпископом УАПЦ Ігорем Ісіченком та публіцистом Євгеном Сверстюком. Пізніше почали виходити друком публікації православного богослова Юрія Чорноморця.
Основна маса читачів часопису після його перенесення з діаспори була із Львівської області. Проте журнал розповсюджували в центрі й на сході України. Невелике коло читачів «Патріярхату» було на Луганщині, поодинокі читачі з Донецької та Полтавської областей. У Києві журнал передплачували члени Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України. Варто зазначити, що люди зі східних областей України в листах до редакції часто нарікали на певну замкнутість УГКЦ, брак підтримки поодиноких місіонерів з боку церковних структур чи вороже ставлення до греко-католиків з боку РПЦ і місцевої влади.
Отже, діаспорі поступово вдалося передати естафету працівникам в Україні. Водночас навіть через багато років після перенесення редакції до Львова діячі діаспори відігравали й відіграють ключову роль у розвитку «Патріярхату». Завдяки постійним зусиллям багатьох осіб журналу вдалося знайти свою нішу й читача. І якщо ви дочитали аж до цього місця, напевне є одним із них. За що вам дякуємо!
Данило Стаценко
