(Думки з приводу реформи монашества УГКЦ)
С. Марґрет Обередер, Провінційна настоятелька сс. Редемптористок:
Питання про потребу реформи монашого життя сьогодні можна розглядати з різних сторін і, відповідно, по-різному дати відповідь на це запитання. Якщо йдеться про реформу в сенсі застанови, постійного відновлення та оживлення, то я думаю, що це питання однаково актуальне як для монашества, так і для цілої Церкви та кожного окремого християнина, який намагається жити згідно з Євангелієм.
Для мене всі святі є в певним чином «реформаторами», оскільки вони, або цілком конкретно виступали проти помилок Церкви чи суспільства, або своїм життям показували нову дорогу, безкомпромісно віддаючи себе в руки Божої волі. І тим самим вони чогось досягали.
У цьому контексті кожне окреме Згромадження повинно ставити собі питання і дозволити іншим себе запитувати. Ці питання можуть звучати наступним чином:
- Чи найвищою нормою нашого спільнотного життя та нашого післаництва справді є Євангеліє та наслідування Христа згідно з Євангельськими радами?
- Чи ми по-справжньому вірні нашому корінню та початковій харизмі і як це сьогодні у найкращий спосіб виражається назовні?
- Чи ми відкриті на знаки часу?
- Чи ми справді намагаємося бути близько до людей у їхніх потребах?
- Чи ми виступаємо, коли в цьому є потреба, проти неправди та несправедливості? В який спосіб ми готові ризикувати?
- Чи у багатьох випадках нам йдеться більше про владу, гроші, зовнішній вигляд, звичку, ніж про співпрацю у будуванні Божого Царства?
- Чи ми готові звільнитися від люблених нами звичок, якщо це необхідно?
Якщо кожна спільнота намагатиметься щиро відповідати собі самій на ці чи подібні запитання, то у монашому житті з¢явиться якесь нове світло, на яке люди зможуть орієнтуватися, і в якому знайдуть опору, незважаючи на ті людські слабкості, які ми, богопосвячені, несемо у собі.
Щира відповідь на всі ці запитання у природній спосіб впливатиме на стиль нашого проводу, на формування членів наших спільнот, на наше ставлення одні до одних та до інших людей.
В уставі мого Згромадження є розділ, який мені особливо подобається – «Становлення спільноти». Він починається словами: «Як шукачі у вірі спільно перебуваємо в дорозі. Це вимагає постійно нового слухання волі Божої та постійної готовності до змін, тому що спільнота завжди є у становленні: “Перемінюйтесь обновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що то є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале” (Рим. 12, 2)» (К 26).
Таким чином, думаю, ми маємо добру пораду, якщо кожного разу ставимо перед собою цю біблійну вимогу «реформи».
м. Маргарета Гутник, ЧСВВ, протоігуменя:
Якщо говорити про реформу, то потрібно з’ясувати мету і ціль для чого потрібна реформа монашества. Вважаю, що монашество живе ще в час реформи, де постійно шукає оновлення, покращення свого монашого життя через різні зустрічі, конференції, реколекції, візитації, дні віднови і дні спільноти.
На мою думку, богопосвяченим особам потрібно оновити чи оцінити своє відношення до належного і стриманого використання сучасної техніки і засобів зв’язку: мобільних телефонів, комп’ютерів та ін., які часто забирають багато часу і стають на заваді духовному зростанню. Богопосвячені особи мають бути не тільки вільними від надмірного захоплення проминаючими добрами цього світу, а й навчати своїх ближніх їх правильного використання.
Реформування монашества не мало би спричинити конфліктів, бо коли хочемо ставати кращими, то не має бути страху, боязні чи негативних наслідків.
Хочу побажати, щоб у Рік богопосвяченого життя монашество ставало ще більше подібними до Христа через своє щоденне преображене життя у Господі, щоб воно було «Сіль землі… і світло для світу» (Мт. 5: 13, 14).
О. Петро Майба (салезіянин):
Вважаю, що сучасне монашество потребує реформи, оскільки, на мою думку, воно помаленьку втрачає власний сенс. З чого починати? Важко сказати, бо, напевне, всюди може бути по-різному. Хотів би тільки на загал підкреслити важливі, на мою думку, речі, над якими кожен повинен задумуватися зокрема.
Отже, що є суттю монашого життя?
· Утверджувати, підкреслювати центральність Господа та майбутніх вічних дарів.
· У Церкві та світі пропагувати нову еклезіологію єдності.
Те, що не реалізовує ці цілі, має бути реформоване.
У нашому суспільстві ми потрохи губимо сліди Господа, людей опановує культура індиферентності, відносності та байдужості. Монахи та інші богопосвячені особи є покликані якраз тут і зараз свідчити про Господа, там де Він прихований, або ж, де про Нього мало говориться.
Актуальною ціллю, боротьбою монашого життя в наш час є віддати Христа монашому життю а монаше життя – Христові.
В основі кожного богопосвяченого життя повинна лежати мотивація не «для чого» але «для кого». Не стаємо монахами заради чогось, але заради когось – Ісуса Христа. Звідси випливає обов’язок наслідування Його. Монаше життя має сенс, якщо є знаком живої пам’яті Христа, первинної, центральної, основної присутності Господа в світі, новизною Божого Царства, яке є в світі, але яке не від цього світу, еклезіологією єдності. На що здадуться монахи повні енергії та апостольської відваги у їхній праці, якщо вони не є натхнені, підтримані та керовані такою ж пристрастю до Бога?
Що повинно бути зміненим у монашому житті?
- Монах повинен жити Господом не як якоюсь повсякденною справою або якимось другорядним обов’язком, але, як основною суттю, завданням власного життя в Церкві і як своєю першою та основною місією.
- Повинен жити в радості та радикальності блаженства як програмі життя й заквасці, яка здатна змінити світ. Повинен жити спільнотним життям, взаємною любов’ю як першою річчю у проповідуванні монашого життя. Має зробити зі святості стиль життя, правдиву професійність та першу апостольську місію. Має подолати певні застарілі стереотипи, приписи, норми, які не завжди допомагали дозрівати та жити згідно свободи дітей Божих. Має змінити ті форми життя, які не відповідають новим вимогам часу, наприклад – деякі схеми спільнотного життя, форми молитви…
- Харизма монашого життя повинна бути наново переглянута і вжита з більшою богословсько-пасторальною ясністю.
- Монаше життя не є засобом, який гарантує дієвість певних справ, діл, потреб, але є основним наповнювачем місійної справи монахів: першість Господа у житті, цінування останніх речей у світі, в якому людина занадто схилена над минущими проблемами і тому забуває про Бога.
- Не потрібно відкидати речі, які виділяють монаше життя з-посеред буденності: не маємо боятися бути впізнаваними, виявлятися інакшими. Це покликання до монашого життя є багатством і не може бути прихованим, воно вимагає видимості.
- Бажання стати нормальними, бути, як інші, не повинно нищити характерної риси богопосвяченої особи – закоханості у Христа.
- Якщо монаше життя не стримить до чогось більшого, якщо не виявляє, не зрощує глибоких почуттів, навіщо тоді ставати монахами? Якщо монаші обіти не мають чогось надзвичайного, якщо все є нормальним, тоді не мають пророчої сили, монаше життя не є пророчим.
- Є ризик, що монахи можуть загубити «свіжіть» у проповідуванні Євангелії, спонтанність апостольства і стати простими «професіоналами». Та не завжди професійність є відкритою для місії. Часто робота у монаха відіграє першу роль: бути вчителем може стати важливішим, ніж бути монахом. Чи є справедливим надавати перевагу роботі наших рук більше, ніж волі Господа щодо нас?
- В монаше життя великою дозою увійшов персональний індивідуалізм, який робить важким послух, ставить в центрі власне я, власні інтереси, самореалізацію. Таким чином втрачається сенс спільнотної місійності.
- Молитви (спільнотної) не повинно ставати менше (приватні практики не повинні переважати). Вона повинна залишитися видимою та обов’язковою. Молитву не можна приносити у жертву іншим речам, інакше матимемо секуляризоване монашество.
- Типу спільноти, у якій можна знайти спокій, персональний добробут, добре самопочуття без якихось незручностей, спільноти, де всі думають однаково, де всі – однакові потрібно уникати. Потрібно уникати постійного збільшення кількості автомобілів у монастирях, телевізійних зал, економічної незалежності братів, автономності у подорожах, відпочинку, надмірної відкритості до протилежної статі, розслабленої бідності; спільноти, де ігумен чи директор стараються догодити всім, але не є тими, хто провадить спільноту, є батьком, духовним наставником, де хата – це резиденція для одиноких.
Якщо не буде справжнього відновлення богопосвяченого життя, не буде також і покликань, а, отже – крах богопосвяченого життя…
