(Нотатки з Сахаровських слухань 1977 у Римі)
Нижче передруковуємо з журнала «Сучасність», за квітень 1978 р. уривок з довшої статті «Перед сумлінням світу» Василя Маркуся, який є членом редколегії нашого журнала.
Редакція
День слухання третій: релігійні репресії
Неділя 27 листопада була присвячена слуханню про обмеження релігійної свободи в СРСР та інших комуністичних країнах. Кілька осіб свідчило про відносини в країнах бльоку та кілька про різні релігійні групи в СРСР.
Говорив пастор Клявс Лятк, вигнаний зі Східньої Німеччини за те, що підносив справу самоспалення пастора Оскара Брузевіца в серпні 1976 року. Акт пастора-ідеаліста був спрямований так проти режиму, як і проти податливої церковної влади, яка погоджується на всі обмеження релігійної діяльности. Лятк передав точні інформації про це самоспалення західнім журналістам та західньо-німецькому дипломатичному представництву. Уряд і керівництво східньонімецької Євангельської Церкви намагалися затушувати смерть пастора, і тому санкції проти Лятка були самозрозумілі. Лятк свідчив також про дискримінацію, стосовану проти віруючих працівників на державній службі, яких за те звільняють з праці, а також про дискримінацію при вступі до високої школи. Через різні методи утиску релігійне життя в Східній Німеччині дуже звужене: впало число охрищених, як також драстично зменшилася кількість церковних шлюбів. Лятк приписує це не лише антирелігійній акції режиму, але також й опортунізмові церковної влади Євангельської Церкви.
Так само інший втікач з Німецької Демократичної Республіки свідчив про коляборацію між протестантськими священиками й органами безпеки: після своєї втечі з тюрми і спроби втечі через Польщу Вольфґанґ Дефорт шукав допомоги у пасторів, які його передали в руки поліції. Дефорт застерігся, що цим не оскаржує більшість пасторів чи Євангелицьку Церкву у співпраці, але бажав підкреслити страх, який змушує до таких морально сумнівних кроків служителів культу.
Про деякі аспекти релігійної ситуації в Чехо-Словаччині говорив Іржі Палас, також сиґнатор Хартії 77. Сам він не брав активної участи в релігійному житті, проте знав від своїх віруючих приятелів про дискримінацію супроти практикуючих вірних і контроль над релігійними громадами. Палас брав участь у музичному ансамблі, який співав пісеньку «Добрий Бог ходить по полю». Цю пісню заборонили виконувати. У Чехо-Словаччині священиків оплачує держава, але це ще більше узалежнює їх від влади; без урядового дозволу вони не можуть служити чи сповідати поза своїми парафіями.
За Литовську Католицьку Церкву свідчив Томас Венцлова, донедавна член литовської Гельсінської групи, а тепер емігрант в США. Він говорив про закриті церкви, знищені придорожні хрести, зниклих священиків та дискримінованих віруючих. Але поряд з тим розповів і про винятково сильний рух релігійного опору серед литовських католиків, мирян і священиків.
Єлена Сотнікова представила справу переслідування євреїв, віруючих і секуляристів, які цікавляться єврейською культурою. З її особою було пов’язане слідство довкола самвидавного журналу Євреї в СРСР; до суду не дійшло, проте КҐБ вело слідство проти яких сотні людей. Не лише важка ситуація єврейської культури й релігії випливала з цього свідчення, але водночас подиву гідна боротьба одиниць і цілих груп за її ствердження і розвиток. Мова була також про відомий заборонений у Москві науковий симпозіюм, присвячений єврейській культурі в СРСР.
Лотиський лютеранський пастор Максиміліян Ґріванс, що тепер перебуває в Швеції, подав свідчення про кілька своїх арештів, про допити та 16 років тюрми і заслання. Його судили за «антирадянську діяльність», до якої він не признавався; у другому процесі претекстом до обвинувачення в такій «діяльності» була написана ним стаття про переслідування християн у давньому Римі.
Микола Кляссен, німець, колишній баптистський пресвітер в Алма-Аті, обслуговував громаду баптистів-ініціятивників. їх особливо переслідували, бо ця група оминає контроль урядових органів, відмовляється співпрацювати з органами влади. Віруючих часто звільняють з праці, їм закидають паразитарне життя; відбирають дітей за те, що батьки виховують їх у релігійному дусі. В Алма-Аті є дві зареєстровані, а дві не зареєстровані євангельські громади. Німецьким пасторам радо видають візи до Західньої Німеччини, аби вони тільки залишили свої громади.
Про релігійний стан серед католиків у Казахстані розповіла одна літня жінка, Валентина Децель, також німка, якій дозволили виїхати до Німеччини. У містах Казахстану живе доволі багато католиків: поляків, німців, литовців, українців. їх громади не є формально зареєстровані, але тому що вірні здебільшого фабричні робітники або колгоспники, їх толерують. Обслуговують ці неофіційні «парафії» священики: литовці, поляки, один угорець і три українці. Останні правлять окремо у своєму обряді для українців, а в латинському обряді для римо-католиків. Релігійне життя цих катакомбних церков надзвичайно інтенсивне. Вони збираються у приватних домах, на полі, співають релігійних пісень, відбувають богослуження іноді без священиків, вчать дітей релігії і готують їх до першого причастя. Рукою переписують богослужбові книги й пісенники. Розповідь цієї жінки справила велике враження. Біля мене сиділа член комісії сестра Анна Ґіллен, яка під кінець свідчення тихо сказала: «Це справді рукоположена жінка!»
Єврейський активіст, колишній член партії і журналіст, Аркадій Поліщук, що емігрував у серпні 1977 року, подав свідчення про стан п’ятидесятників. З ними він перебував якийсь час на Передкавказзі, де міг спостерігати не лише переслідування цих віруючих, але й їхнє глибоке релігійне життя. Поліщук зібрав тут листи від дітей п’ятидесятників, у яких вони простими словами говорять про дискримінацію їх у школі, про знущання над батьками. Ця група віруючих вирішила домагатися права на еміграцію. В одному з цитованих листів 9-річний Борис пише про переслідування його батька і всієї численної родини: «Нам тут дуже важко жити… Мій батько хворий, ранений ще на війні… Міліціонер прийшов і хотів його заарештувати… Панове з ООН, допоможіть нам вирватися звідси і чимскоріше поїхати до Америки…»
Ще було одне свідчення, передане з звукозаписної плівки. Російський священик Ґлєб Якунін, що живе в Москві, передав свої свідчення про те, як влада контролює Російську Церкву і як її окремі священнослужителі, включно з єпископами, потурають цьому.
Кульмінаційною точкою слухань 27 листопада була поява в залі слухань патріярха Української Католицької Церкви, Блаженнішого Йосифа. Преса однозгідно підкреслює, що це була «несподівана» візита. Корр’єрє делля Сера навіть висловлює припущення, чому організатори тримали в таємниці можливий виступ Блаженнішого на Сахаровському трибуналі. «Здогадуються, — пише газета, — що коли б Апостольська Столиця довідалася про ці пляни, вона могла б перешкодити патріярхові говорити».
Приїзд Блаженнішого Йосифа до конгресового палацу десь біля півдня в неділю поставив усіх на ноги, від журналістів до поліції. Вже від входу до палацу, коридорами аж на другий поверх до залі засідань, блискавкою понеслася вістка: «Іде кардинал Сліпий, український патріярх!» Іль Джорно так писав про це: За кілька хвилин перед дванадцятою з’являється в залі засідань цього трибуналу, який не накладає кари, а лише видає моральний вирок, владика Сліпий, патріярх Української Католицької Церкви, якого з усіх боків оточують телевізійні апарати, італійські і закордонні. Поволі просувається вперед, несучи на своїх плечах 86 років, з яких вісімнадцять перебув у сибірських таборах, звідки його звільнено завдяки клопотанням Івана XXIII. На голові має білу «камілавку», яка спадає на його широкі плечі, а в лівій руці тримає посох, символ своєї влади.
Судові дії президент припинив, всі встають на привітання. Патріярха просять сісти серед членів комісії. Головуючий на сесії проф. Ді Джорджі вітає високого гостя. «Свідчення» Блаженнішого патріярха читає секретар о. д-р Іван Дацко. Це була коротка, але сильна і вагома заява людини, яка не лише сама пережила долю багатьох свідків у залі, але свідчить також за всю свою Церкву, за долю народу.
«Світ не може дивитися спокійно і мовчки перед обличчям нової агресії на людську гідність у країнах, де панує безбожний комунізм, побудований на доктрині Маркса». Патріярх вияснює, що з двох причин прибув на заклик організаторів цього трибуналу. Поперше, що відчуває своїм обов’язком піднести голос на оборону своєї Церкви, а подруге, і сам був каторжником і свідком сумної слави «архипелагів», як їх називає Солженіцин, та «носить сліди терпіння на своєму тілі».
Блаженніший Йосиф нагадав присутнім про нищення від початку більшовиками релігії в Україні, спочатку вони ліквідували Українську Православну Автокефальну Церкву в кінці 20-их років, а в 40-их роках знищили цілковито Українську Католицьку Церкву. Він подав сумний балянс цієї жорстокої політики: арештовано весь єпископат, більшість якого згинула в тюрмах чи на засланні, закрито понад три тисячі парафій, ліквідовано фізично сотні священиків і тисячі вірних.
Кидаю це обвинувачення тут перед історією і перед світом, щоб про несправедливість і кривди та потоптання людських прав мого народу, яких ніхто не бачить чи не вірить, що таке діється, почув з моїх уст весь світ і знала історія». Закінчив свою заяву патріярх Йосиф: такими словами: «Порушена Божа правда, Божа справедливість має бути відновлена, людям їх права повернені, а ми це нашими молитвами і протестом маємо скріпити!»
Цю заяву глави Української Церкви заля спонтанно привітала оплесками. Потім підійшов до патріярха президент слухань д-р Візенталь і подякував йому за цю візиту та історичну заяву. Візенталь говорив українською мовою, нагадав, що він з Галичини, а патріярх висловив визнання за всю ту працю, яку виконує Міжнародний комітет Сахаровських слухань.
Слово бере Леонід Плющ, який говорить українською мовою від імени всіх дисидентів, як він сказав, віруючих і не віруючих. «Ми підтримуємо боротьбу українських католиків за людську гідність і свободу. Ваш особистий приклад і терпіння були для нас зразком, а Ви стали символом стійкости для тих, що каралися в таборах, по тюрмах і в психушках».
Зголосилася до короткого слова також Людмила Алексєєва і склала заяву підтримки українцям католикам та всім віруючим від російських дисидентів. Про їх боротьбу за людські права вона особисто знає багато як член Московської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.
Патріярх зібрався залишити залю засідань, але до нього горнуться люди, колишні співв’язні, між ними пастор Ґріванс, Юрій Мешков. Останній нагадав патріярхові табір, де вони зустрічалися. «Так, пригадую», відповів Блаженніший і тепло привітався з колишнім співв’язнем. До патріярха привели двох малих дітей. Це внуки акад. Сахарова. Блаженніший їх обняв і поблагословив. Взагалі атмосфера була дуже зворушлива і насичена хвилюючими почуттями. Патріярх відійшов, і засідання перейшло до дальших слухань. Уже коли Блаженніший всідав до автомобіля, хтось з італійців, що супроводили його, звернув увагу, що тут є кореспондент ТАРС. Патріярх кивнув до нього і сказав: «Але напишіть про все правду». Заклопотаний чоловік відповів: «Я тут неофіційна особа…»
Преса, телевізія і радіо в Італії та в цілому світі подали про цю незвичайну візиту в «трибуналі Сахарова» українського патріярха та опублікували винятки з його свідчення. Навіть Оссерваторе Романо згадало про це, хоч дуже скромно і дипломатично «цензуруючи» його біографію. Проте, Ватиканське радіо, як інформував щоденник Ґаццетіно, подало виступ Блаженнішого Йосифа повністю. Саме ця газета розвідала дещо про реакцію у Ватикані на цей виступ патріярха. Там сказали, що їм «вихід» кардинала Сліпого в неділю не був відомий. Вони дистансувалися від цього акту українського патріярха, щоб не попсувати собі діялогу з комуністичними режимами. Але приватно, як подає кореспондент згаданої газети, певні ватиканські кола мали висловитися, що «кардинал врешті зробив добре, коли сказав те, що сказав, у гідних і докладних словах».
