Продовження. Попередні частини циклу читайте в «Патріярхаті» №1, 2, 3 (2016)
Завершуючи огляд сучасного стану сакрального мистецтва та можливих подальших його богословських інтерпретацій, спробую окреслити декілька тем, котрі нелегко піддаються аналізу. Тим паче богословському. Тим паче імперсональному. Мабуть, саме тому ця частина мого короткого нарису виглядатиме дещо похмурою, надто особистою і, можливо, навіть дещо упередженою. Це спроба зазирнути за межі узвичаєного богослов’я сакрального мистецтва, спроба нащупати той матеріал, котрий мав би отримати своє місце в наукових дослідженнях, однак дотепер залишається непроаналізованим.
Під час розгляду тем сакрального мистецтва зазвичай мова ведеться навколо тем іконографічних традицій, загальних підстав богослов’я ікони або ж висвітлюється творчість окремих художників та їхній внесок у розвиток християнського мистецтва. Однак не покидає відчуття, що в цьому дискурсі залишаються неохопленими ще чимало інших питань, дотичних до сакрального мистецтва. Вони немовби вислизають, залишаються присутніми, та все ж незауваженими, непроговореними.
Сучасні дослідники сакрального мистецтва радо обговорюють архітектуру нових храмів чи давні зразки нових ікон, проте часом не знають, як розглядати такі теми, як сакральне мистецтво у віртуальній мережі або ж сучасні чудотворні ікони чи «обереги» у автомобілях. Подібно до багатьох інших феноменів сучасного життя ми часто сприймаємо їх некритично, не копаючи глибше: а що це означає, що за цим стоїть? Натомість залишаємо місце мовчазній порожнечі або позитивній плюралістичній «всеїдності».
Побожність та ідолопоклонство
Почати, мабуть, варто з теми чудотворних ікон – отого феномену, коли Божа ласка оприявнюється через зображення. Наші землі втішаються чималою кількістю чудотворних ікон – Почаївською, Зарваницькою, Гошівською… У тих особливих місцях скільки разів доводилося чути, що уздоровила ікона! Не Бог, але образ! Від тих слів тхне ідолопоклонством! Я вже чую закид: «Чого ти хочеш від простих людей? Та ж не всі богословствують!». Так, не всі, але якби такий феномен, як чудотворні ікони, отримав свою сучасну адекватну богословську інтерпретацію, такі вислови довелося 6 чути набагато рідше. Думаю, чудотворні ікони це одна з уразливих тем сучасного богослов’я сакрального мистецтва. Затиснене між науковим аналізом та народною побожністю в цьому питанні богослов’я не може витворити власної переконливої позиції.
Іншим, близьким до щойно згаданого феномену можна назвати звичай використання оберегів у приватних автомобілях та в громадському транспорті. Якось вже звиклось бачити прикріплені у автомобілях іконки, вервиці, образки-наліпки. В громадському транспорті часом можна натрапити на цілі «іконостаси» над вітровим склом. Що це означає? Що водій – християнин? Що у своїй дорозі він покладається на Бога? Але чи ці гарні та добрі думки повинні виражатись крізь виготовлені в далекому Китаї пластмасові атрибути? Чи таке засилля християнських образів та образків не розмиває межі істини? Чи ікона над вітровим склом залишається місцем об’явлення Бога? Може, перетворюється на фетиш-амулет? А може, це просто данина черговій моді і з відмиранням «парадного» християнства-українства ці атрибути відійдуть у небуття? Ці думки зумисне формулюю як запитання, бо не маю однозначної на них відповіді.
Можливим аргументом у цьому питанні могла б бути апеляція до давніх звичаїв, адже в народному вжитку доіндустріального суспільства часто можна зустріти зображення хреста. Однак абстрактний це дещо інше, ніж реалістично надруковане зображення. Зображення зворушує глибше, вимагає іншого відношення, ставлення, аніж скромний символ. І разом з тим питання залишається: чи присутність християнського символу в автівці робить нас більш добрими, чесними, християнськими? Чи бажання християнського ставлення до навколишності змушує нас малювати усюди хрестики?
Це наштовхує на ще одну глибу недосліджених досліджень, а саме на християнськість народної культури. Пострадянські дослідники та псевдодослідники витратили міріади сентенцій і тонни паперу, щоб довести християнські корені українського фольклору. Однак саме для богословських студій було б доречно сформулювати запитання: а чи справді християнським є український фольклор? Може, крізь народні обряди та символи проступає прихована віра в магію?
Віртуальність та побожність
Оці давні питання, що залишаються без артикульованої богословської відповіді, кидають тінь на питання сьогодення. Як пов’язати сучасну візуальну культуру та християнське мистецтво? Яким має бути присутність християнської культури в мережі? Чим і як воно мало б відрізнятися від нехристиянського?
Таке от простеньке питання: як поєднувати християнський храм та соціальні мережі? З точки зору пастирської практики чи пасторального богослов’я, здається, проблем виникати не мало б – мережі поєднують, дають новий вимір спілкування, дозволяють по-новому об’єднувати спільноту. Однак з точки зору сакрального мистецтва однозначних відповідей дедалі менше. Які зображення розміщати на мережевій сторінці християнської спільноти? Фотографії ікон та фотопортрети пароха і парафіян? А може, фото інтер’єру храму або фото богослужіння? Кожне з рішень цього питання нестиме свою не лише явну, а й приховану вістку. Головне питання: чи слугуватиме та чи та фотографія розумінню, що там, «де двоє або троє зберуться в Моє Ім’я, там Я серед них» (Мт 18,20). І оскільки мережеве сприйняття інформації доволі відмінне від того, як ми сприймаємо навколишню дійсність, існує небезпека, що розміщене на інтернет-сторінці гарне фото храмового інтер’єру чи пишного богослужіння можуть зупинити думки відвідувачів тої сторінки саме на рівні естетичного пережиття. Відтак до храму можна йти, бо там «гарно співають», «можна зустріти приємних людей», «можна побачити гарні ікони». Глибші істини вислизають, їх заступають інші теми.
Тут описано, мабуть, найпростіший приклад нового вжитку давніших мистецьких форм (ікони, фотографії). А як бути з новими візуальними формами вираження? Інтернет-меми, флеш-ролики, імідж-борди – усі вони несуть інформацію, вістку. Можуть бути пропагандою, а можуть бути об’явленням… Це тема глибока і непроста, важливо її назвати, торкнути, а відтак далі пробувати усвідомлено сприймати й аналізувати. Звичайно ж, «мережеве» сприйняття християнства це питання не лише до сакрального мистецтва. Але саме на візуальному рівні ця проблема оприявнюється найбільш виразно. Тут марно очікувати вже зараз однозначних і переконливих відповідей. Однак це не означає, що не варто ставити цих запитань.
Нелегкі висновки
Зображення вже не просто супроводжують нас, не лише надихають чи змушують задуматися. Від культури тексту ми поступово переходимо до культури образу – те, що бачимо, поступово стає важливішим від того, що чуємо або читаємо. Простенький приклад: соціальні мережі, в котрих можна викласти зображення (як-от facebook), залишаються набагато популярнішими, аніж мережі текстових повідомлень (як, наприклад, twitter).
Що це означає? Людство воліє спілкуватися зображеннями – не текстами. А спілкування в сучасну інформаційну епоху дуже часто означає не лише обмін, але й маніпулювання думками, ідеями, цінностями зрештою… Масові зображення переслідують, накидають смаки диктують уподобання. Не слова, не тексти, а зображення стають у центрі сучасної культури. Якими мають бути ті зображення, котрі в сучасному світі об’являють нам Бога? Чи можемо тут обійтися лиш давнім арсеналом, чи маємо випробовувати щось нове? Чи знаємо – яке нове та як його випробовувати?
Коли дивлюсь на ті, часом недолугі, спроби «осучаснення» ікон або ж на ці доведені до гротеску прикрашання багатьох наших храмів, коли дивлюсь на ці міріади пластмасових мадонн, вінків, підсвічених образів, рушників, штамповано вишитих виготовлених невтомними руками китайських робітників, мені дуже хочеться повернутися в часи Мойсея або хоча б іконоборців – заборонити будь-яке зображення Бога, бо ж блюзнірське воно.
Мабуть, коли подивитись на всі ті зображення, що прикрашають українські храми, можна дійти висновку, що левова частка з них нічого не говорить про Бога. Говорить про смаки чи рівень культури громади, говорить про конфесійність чи національну спрямованість, але не об’являє Господа! То чи потрібне нам таке сакральне мистецтво?! Або ж доведемо це питання до краю: чи потрібне нам сакральне мистецтво, якщо воно перестає бути сакральним? Бо ж у тій хвилі, коли воно перестає розкривати Бога, воно зі сакрального перетворюється на ідолопоклонське.
Якби я не бачив тієї двозначної ситуації, в котру загнали себе інші монотеїстичні релігії, що відважились на радикальний крок і заборонили зображати Бога, то, мабуть, також натхненно б заволав: краще заборонити, аніж соромити! Але не все так просто… Іслам та юдаїзм під впливом сучасної культури переживають свої непрості кризи, котрі на відстані, можливо, й не надто видні. Оця спроба триматися передання, але за можливості використовувати нові цивілізаційні здобутки залишається викликом не лише християнської культури.
Здається, основна проблема полягає в тому, що ми так і не навчилися обережно обходитись зі сакральним образом. У часи, коли зображення може помножуватись мільйонними накладами, бути урухомлене відеотехніками або надруковане як тривимірний об’єкт, у ділянці сакрального мистецтва ми все ще оперуємо поняттями, народженими візантійським богослов’ям понад тисячу років тому. Що це означає? Бачу тут два можливі висновки: перший – поступова маргіналізація, або ж «музеєфікація» сакральної традиції християнського Сходу. Так, ця традиція неповторна, особлива, казково прекрасна, але в той же час неймовірно далека від вимог та можливостей сьогодення. Другий висновок неозброєна супроти викликів сьогодення, ця традиція легко може перетворюватись із духовного досвіду на ідеологічний візуальний ряд, що вже не служить для об’явлення вищих істин, а лише для обслуговування чергової релігійної ідеології. Сучасне мистецтво Російської Православної Церкви яскравий приклад цього.
Виклики сучасної культури можуть отримувати ту чи ту приватну інтерпретацію (як-от у даному огляді), можуть отримувати ґрунтовніший академічний огляд в дослідженнях наукових інституцій, однак рішення сучасних проблем сакрального та церковного мистецтва обов’язково повинне народжуватись у церковному духовному середовищі. Мабуть, тут не йдеться мені про пишні церковні заходи того чи того єрарха – радше про невеликі, але усвідомлені кроки окремих парохів, настоятелів, мирян. Цих кроків не видно. Постають нові церкви, малюють, або як люблять богослови підкреслено поправити – пишуть, ікони, але поряд зяють неусвідомлені глибини, прірви нових викликів, до котрих ми підходимо із середньовічною зброєю… Хтось пишається такою «музейністю» нашого християнства, хтось намагається нашвидкуруч поправити, переінакшити, шити, «підсучаснити» богослов’я сакрального мистецтва, а втім дійсність така, що сучасне богослов’я сакрального мистецтва не знає, як говорити в теперішньому становищі тотальної візуальної повені. Цю повінь ми стрічаємо не могутнім ковчегом, але вутлим човником, і хто знає, до якого берега він пристане…
Маркіян Філевич, куратор галереї сучасного сакрального мистецтва Ісоnart
