Продовження. Попередні частини циклу читайте в «Патріярхаті» №№1,2 (2016 р.)
У попередній публікації були розглянуті декілька рис візантійської та давньоруської іконографії та її вплив на формування сучасного сакрального мистецтва. Також згадувалось про найвпливовіші постаті в українському сакральному та церковному мистецтві ХХ століття. Адже саме вони створили підвалини для сучасного розвитку цих мистецтв. У цій публікації представлю найважливіших, на мою думку, митців українського сакрального мистецтва. Публікація такого обсягу, на жаль, не дозволяє ширшого представлення, хоча чимало художників, згаданих у цій статті-огляді, заслуговують на окремий глибокий аналіз творчості.
Регіональність явища
Українське церковне мистецтво протягом ХХ століття зростало передовсім у Галичині та в емігрантському середовищі. Варто зазначити, що аж до 90-их років минулого століття українське церковне мистецтво майже не розвивалося в основних українських мистецьких центрах. Подарувавши світові визначні приклади сучасного мистецтва, Київ, Харків, Одеса тривалий час залишались майже цілком байдужими до мистецтва церковного, переклавши це завдання на плечі другорядних малярів, котрі ширили стандарти російської церковноужиткової фабрики «Софріно» у багатьох українських містах і селах.
Можна сказати, що протягом двадцяти п’яти років української незалежності утворились лише два виразні центри сакрального мистецтва – Київ та Львів. Кожен із них розвинув свої характерні риси, кожен шукає по-своєму точки зближення з мистецтвом церковним. Здається, особливо нелегким цей процес залишається для митців Києва, адже ускладнюється двома чинниками – домінуванням у церковному мистецтві «офіційного» православного стилю (завуальованого під «церковний канон»), а також відносно обмеженим впливом українського сакрального мистецтва ХХ століття, яке творилось переважно в Західній Україні або за кордоном.
Тому київське сакральне мистецтво в 90-их роках ХХ століття творилось майже з підвалин. Для багатьох художників точкою опори стало мистецтво українського бароко. Саме ця візуальна мова надихає на появу творів, що стоять на межі сакрального та світського.
Особливо цю зацікавленість бароко можна побачити у творах вихованців майстерні живопису та храмової культури Миколи Стороженка (1928 – 2015 рр.) в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. Такі художники, як Ольга Ковтун, Андрій Коваленко, Денис Белянський та Олександр Кудрявченко, представляють надзвичайно цікаві зразки пошуку нового сакрального мистецтва. Варто зазначити, що твори згаданих авторів перебувають на межі сакрального, світського та церковного. Їхнє мистецтво надзвичайно пластичне і часто змінює своє звучання з огляду на контекст середовища.
Серед київських художників старшого покоління можна побачити майстрів, які були сформовані радянським мистецтвом соцреалізму і пізніше намагалися перетворити цей досвід на нове сакральне або й нове церковне мистецтво.
Сакральне мистецтво в Галичині
У цьому регіоні сакральне мистецтво розвивалось дещо іншим шляхом. До цього спонукали декілька важливих причин. Розглядаючи Львів як важливий осередок сакрального мистецтва, можна виокремити кілька аспектів.
По-перше, «православний канон» церковного мистецтва залишається тут менш домінантним, ніж у більшості інших українських регіонів. Така ситуація дозволила підійти до візантійської та давньоруської спадщини більш індивідуально й глибоко. Ця мистецька спадщина середньовіччя залишається важливим джерелом натхнення для багатьох львівських майстрів сакрального мистецтва, однак «візантійська спадщина» не трактується як фундаментальний, незмінний канон, а радше як добрий ґрунт для подальшого мистецького роздумування над християнськими темами. Особливо добре цей процес видно в роботах вихідців кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв – Костя Марковича, Христі Максимович, Люби Яцків, Іванки Демчук, Святослава Владики, Данила Турецького. Зокрема, іконопис Люби Яцків вражає своєю переконливістю, і не лише змістовою, але й переконливістю пластичної мови та кольорової гами.
Переосмисливши досягнення майстрів українського сакрального мистецтва ХХ століття (Михайла Бойчука, Петра Холодного, Святослава Гординського), Люба Яцків витворила власну виразну візуальну мову, надихаючи своєю творчістю наступне покоління митців.
По-друге, вплив майстрів сакрального мистецтва ХХ століття, про котрих згадувалось у попередній статті, залишається доволі відчутним. Карло Звіринський був одним із засновників кафедри сакрального мистецтва у 1995 році й надихнув на зацікавлення сакральним мистецтвом не одного студента. Омелян Мазурик з початку 90-их років періодично викладав у Львівській національній академії мистецтв та був вчителем однієї з найцікавіших постатей сучасного іконопису – Іванки Крип’якевич-Димид. Малярський стиль цієї художниці поєднує глибоке розуміння візантійської та давньоруської традицій з живим зацікавленням народним малярством та модерністськими пошуками живопису ХХ століття.
У творах окремих львівських майстрів сакрального мистецтва виразно відчувається їх уважне вивчення спадщини Юрія Новосельського. Зокрема, тут варто назвати творчий доробок Любомира Медвідя, Стефана Юзефіва, а також майстрів молодшого покоління – Данила Мовчана і Наталі Русецької. За своєю позірною простотою твори цих художників межують з аскетичністю композицій галицьких ікон XV століття, а часом нагадують мініатюри середньовічних візантійських рукописів. Їм притаманна спрощена композиція та невелика кольорова гама. Разом із тим у творах цих художників присутня інтенсивна емоційна навантаженість.
По-третє, осмислення народної ікони залишається важливим джерелом натхнення для цілого ряду художників. На відміну від візантійського чи давньоруського мистецтва народна ікона дозволяє безпосередній, не скутий кайданами нещирої шанобливості підхід до ідеї зображення Бога. Іноді народна ікона нагадує мені ілюстрації до дитячих казок: спрощеними засобами намагається представити глибоке внутрішнє пережиття.
Саме в цьому й полягає привабливість народної ікони, яку намагаються переосмислити в своїх творах Остап Лозинський, Оксана Тріска, Оля Кравченко. Часто ці твори не претендують стати церковним мистецтвом, однак у своїй щирості залишаються виразним свідченням духовних пошуків окремих митців.
Четвертою причиною, яка посвоєму конденсувала і стимулювала подальший розвиток місцевого сакрального мистецтва, стала поява у Львові галереї сучасного сакрального мистецтва Iconart, що сконцентрувала матеріал львівського сакрального мистецтва в одному місці. Діяльність галереї уможливила бачення сучасного сакрального мистецтва як самобутнього явища українського мистецтва.
Тут варто згадати й художників, сформованих львівським культурним середовищем, які шукають шляхів творення сакрального мистецтва за межами усталених іконографій, використовуючи засоби сучасного мистецтва, виповідаючи власний духовний досвід в цікавий і дуже несподіваний спосіб. Тут назву лиш декількох майстрів.
На основі експресіонізму та народної ікони Петро Гуменюк створює свою непомильну і щиру візуальну мову. Його іконостас для української греко-католицької громади в Таллінні (Естонія) можна вважати перлиною українського сакрального мистецтва кінця ХХ століття. Олег Денисенко експериментує з архаїчними формами. Вийшовши з традицій львівської графіки, він надзвичайно своєрідно осмислює іконографічні теми сакрального мистецтва. Сергій Радкевич та Михайло Барабаш, кожен у свій спосіб, досліджують точки дотику давнього сакрального мистецтва і сучасних візуальних засобів вираження. Думаю, цей підхід криє у собі чимало потенціалу, котрий оприявнюватиметься найближчими роками.
Імовірно, читач вже зауважив, що під час розгляду стану сучасного українського сакрального та церковного мистецтва мій погляд був зосереджений передусім на іконописі, розписі та живописі в цілому. Теми архітектури і скульптури зовсім не згадувались. На це існують свої причини. Щодо архітектури, то тут я не почуваюся достатньо компетентним та обізнаним фахівцем, аби дозволити собі публічно висловлювати авторитетне судження у цій галузі. А що стосується скульптури, то, на жаль, ця ділянка сакрального мистецтва на сьогодні залишається доволі малорозвиненою. Маємо декілька яскравих зразків (як-от творчість Романа Петрука), однак в цілому сучасна скульптура рідко звертається до сакральних і церковних тем. Очевидно, причину цього варто шукати у розвитку візантійського мистецтва, яке в певний період відмовилося від використання скульптури в храмовому інтер’єрі. Такі естетичні пріоритети були перенесені на східнослов’янські терени, вони аж донині впливають на формування українського сакрального мистецтва.
Зазираючи далі
На основі розглянутого матеріалу спробуємо змоделювати майбутнє українського церковного і сакрального мистецтва. Очевидно, тема духовного розвитку залишатиметься доволі актуальною для сучасного мистецтва, однак чи означає це, що для її відображення використовуватиметься традиційна іконографія? Щодо церковного мистецтва – так, безперечно. Саме підкреслений наголос на традицію робить у очах багатьох це мистецтво церковним. Навіть у тому випадку, якщо рівень естетики та майстерності залишається надзвичайно низьким.
Однак питання в іншому: чи розвиватиметься церковне мистецтва так само потужно, як у перші десятиліття української незалежності? Мабуть, ні. Церковне мистецтво великою мірою прив’язане до появи нових храмів. Останніми роками можна зауважити певний спад церковного будівництва. Ймовірно, це також сигнал для церковного мистецтва – воно змінюватиме свої форми, ставатиме більш камерним, придатним не лише для храму. Відтак наближатиметься до мистецтва сакрального. Сакральне ж мистецтво, яке для свого визнання необов’язково прив’язується до традиції, залишатиметься важливою складовою сучасного мистецького процесу.
Доречним прикладом тут можна назвати патріарший собор Воскресіння Христового в Києві, який досі залишається нерозписаним. Його тимчасовий іконостас вже тривалий час прикрашають переважно копії гарних, але давніх галицьких ікон. У контексті модерної бетонної архітектури собору така візуальна «цитата» з минулого видається мені демонстрацією нерішучості церковного проводу в справі оздоби інтер’єру собору. Собор почали будувати ще в 2002 році. І хоча під час його спорудження постійно наголошувалась теза про єдність архітектури та внутрішнього простору, розписом собору насправді зайнялись лише через десять років після початку будівництва. В листопаді 2013 року був оголошений конкурс на визначення найкращого проекту інтер’єру, однак політичні події в Україні, що почали бурхливо розвиватись у тому часі, відсунули цю справу в невідоме майбутнє. Тож катедральним собором УГКЦ, який пишатиметься найбільш сучасною оздобою інтер’єру, стане найближчими роками не київський собор, а храм Пресвятої Родини у Вашингтоні. Хочу вірити, що страждання й очищення, яке переживає наша країна останні три роки, відобразяться й на оздобах київського собору – цього знакового для УГКЦ храму. Можливо, митці, котрі працюватимуть над цим, відійдуть від прийнятних оздоб східнохристиянського храму візантійської традиції і відважно використовуватимуть досягнення сучасного мистецтва.
Звичайно, нинішнє сакральне мистецтво доволі обмежено опрацьовує нові мистецькі форми (інсталяція, перформанс, відео), рідко звертається до вже класичних постмодерних тем (палімпсестність, гротеск, епатаж). А проте воно залишається виразником ідей, котрі хочуть бачити глядачі в сучасному мистецтві: індивідуальний підхід до духовних тем, щирість особистого пережиття, глибокі роздуми над сучасними світовими трагедіями. Маю велику надію, що це мистецтво розвиватиметься далі.
Мабуть, найбільшою небезпекою для цього мистецтва, як і для будь-якого сучасного мистецького процесу, залишається слабка роль мистецької критики. Бо якщо для оцінки якості церковного мистецтва останнє слово мають представники Церкви, то оцінка сучасного мистецтва часто формується мистецькими галереями. На жаль, часто бракує вдумливого глядача, котрий в стані пояснити та обґрунтувати власні естетичні переконання. Це стосується не лише українського мистецького середовища. Нерідко відвідувача визначних мистецьких подій ставлять перед фактом визначності/геніальності того чи іншого художника без особливих подальших теоретичних обґрунтувань. Відомість/популярність стає основною категорією, все інше – майстерність, щирість, глибина – відступає на задній план. Такий стан справ аж ніяк не сприяє здоровому розвитку мистецтва.
Однак незважаючи на згадані проблеми та небезпеки для майбутнього розвитку церковного і сакрального мистецтва, присутність великої кількості вдумливих, глибоких художників дає надію на те, що нас очікують чимало нових і цікавих творів, які в стані зворушити глядача, змінити світонастанову, а відтак і світ, що нас оточує.
Маркіян Філевич, куратор галереї сучасного сакрального мистецтва Iconart
