Як відомо, вперше після майже півстоліття на матірних землях відбудеться Синод єпископів Помісної Української Католицької Церкви на чолі з Патріярхом Мирославом-Іваном, що розпічнеться 16 травня і триватиме до 31 травня 1992 р. Звичайно, перед синодальними отцями, які будуть учасниками, покладено велику відповідальність. На їх наради і рішення широкі кола активного мирянства покладають великі сподівання. Чи так сприймають ролю цього Синоду владики, трудно сказати, але коли ж ідеться про ці великі сподівання серед мирян, то вони є незаперечними. Власне, нашим бажанням у цій замітці є донести цей факт до відома, а, може, декому до свідомости тих, у яких лежить доля нашої Церкви. Миряни свідомі того, що Синод дальше відбуватиметься за закритими дверима, себто буде засекречений і тим самим думки мирян не будуть заступлені, тому хоч деякі з них бажаємо тут висловити публічно.
Найбільше мирян і навіть священиків турбує завершення нашої Помісної Української Католицької Церкви визнанням патріярхату. Ми знаємо, що св.п. Патріярх Йосиф по довгих просьбах і стараннях, щоб Апостольська Столиця піднесла нашу Помісну УКЦеркву до гідности Патріярхату, що не знайшло позитивного відгуку, а причини, які подавались, були тільки димовими заслонами, таки рішився законно, згідно з рішеннями Вселенського Собору Ватиканського II, прийняти титул патріярха і тим самим вважати Помісну УКЦеркву патріяршою. Це сталось у ювілейному Божому Році 1975 під час торжественної архиєрейської Служби Божої, у базилиці св. Петра у Римі, перед головним престолом на гробі св.ап. Петра, коли о. д-р Іван Гриньох підніс возглас за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси Української Католицької Церкви, Блаженнішого Йосифа. З того часу св.п. Патріярх Йосиф офіційно титулував себе патріярхом і в цій справі звертався до Папи Павла VI, щоб визнав Патріярхат Помісної УКЦеркви. Патріярх Йосиф у своєму Завіщанні просив не відмовлятися від патріярхату, який нам законно, за всіма людськими і Божими законами, належить. На цьому місці слід відмітити і підкреслити, що Апостольська Столиця, хоч не визнала патріярхату УКЦеркви, але ніколи його не заперечила. Це ж вимовний факт, який має своє значення.
Після смерти Патріярха Йосифа УКЦеркву очолив Коадьютор Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський. Крилос, який в той час діяв на чолі з о. д-ром Іваном Хомою і зорганізований Мирянський Рух на чолі з тодішнім головою УПСО д-ром Богданом Лончиною дали повну і беззастережну підтримку, моральну і матеріяльну, уважаючи його законним наслідником Патріярхом. На жаль, Блаженніший Мирослав-Іван не наслідував своїх великих попередників, не зважаючи на «Завіщання…» Патріярха Йосифа.
До речі, коли св.п. Блаженніший Йосиф прийняв титул патріярха, то, за винятком двох єпископів, себто Владик Івана Прашка і Владики Ісидора Борецького, які поминали патріярха, інші не поминали. Сьогодні це коло значно збільшилося, не тільки, що поминають Владики в Україні, але й тут, у діяспорі. Ось під час святкувань з нагоди визнання Апостольською Столицею незалежности України, які відбулись 23 лютого 1992 р. у Нью-Йорку у церкві св. Юра під час архиєрейскої Служби Божої митрополит Стефан Сулик поминав Верховного Архиєпископа, а Владика Василь Лостен — Патріярха. До Владики Стефана ще не дійшла ця свідомість, але маємо надію, що колись напевно прийде, звичайно, це був своєрідний дисонанс, який належить віднотувати.
Треба підкреслити, що мирян дуже турбує питання патріяршого завершення нашої УКЦеркви. У цій справі діячі мирянського руху вирішили скласти візити нашим владикам, щоб їм висловити думки мирян до цих питань і почути їхні відповіді. Як поінформовано редакцію журнала «Патріярхат», такі зустрічі відбулись у Владики Іннокентія Лотоцького, Владики Василя Лостена, Владики Роберта Москаля, як також були в Канаді у Митрополита Максима Германюка. Як нам відомо, голова крайової управи Українського Патріярхального Руху в США Рома Гайда зверталась також у цій самій справі до Митрополита Стефана Сулика, який відмовився прийняти делегацію.
Під час візити у наших владик в загальному велись дружньо розмови про всі болючі питання нашої Помісної УКЦеркви і справу патріярхату. Деякі владики навіть висловлювали свої критичні думки в сторону Патріярха Мирослава-Івана за його нерішучість і малоактивність. Ставились риторичні питання зі сторони деяких владик — ну що ж, ми вже відбули стільки синодів, і що з того? Цей, що буде у Львові, може виявитись таким самим…
Слід підкреслити, що сьогодні дух серед наших владик у діяспорі, за винятком деяких, є інший, як був колись, себто більше зближений до мирян, що є дуже позитивним. Представники мирянського руху були вдоволені з візит у владик, бо вони у багатьох випадках відчули співзвучність, яка є так дуже потрібна у нашій Церкві.
Це повинен взяти до уваги Блаженніший Мирослав-Іван і в тому дусі приготовляти і творити відповідну атмосферу Синоду. Також повинен взяти до уваги, що проти його особи є відосередні сили не тільки серед владик, але також і серед священиків, не тільки в Україні, але й серед діяспори. Коли ж ідеться про мирян, то вони бажають бачити Блаженнішого Мирослава-Івана на висоті завдань, а в першу чергу іти визначеним шляхом св.п. Патріярха Йосифа. Вкінці прийняти титул патріярха і формально потвердити піднесення нашої Помісної УКЦеркви до гідности Патріярхату, що започаткував Патріярх Йосиф. Тим більше належало б це зробити у сторіччя з дня народження і перенесення тлінних останків св.п. Патріярха Йосифа з Риму до Львова, до крипти св. Юра.
Цього акту очікують миряни, священики і наші владики. Сьогодні ми є на своїй незалежній Україні, не потребуємо в нікого просити ласки, ані милостині. Наша Церква перейшла хресну дорогу, як жодна інша, і заслужила собі на більше пошанування, а зокрема зі сторони тих, за кого вона, себто наша Церква, понесла незрівняні жертви, відмовляючись від «Третього Риму» — Москви. Цього не слід забувати, бо гори трупів і море крови, як колись говорив св.п. Патріярх Йосиф на Вселенському Соборі Ватиканському II, говорять багато. Українська Католицька Церква ніколи не була проти будь-якого діялогу, але вона є і повинна бути проти діялогу, який відбувається коштом нашої Церкви. Так було у минулому, і так робиться спроби сьогодні продовжувати. Ці й багато інших питань повинен дефінітивно вирішити Синод, що відбудеться у травні ц.р. На закінчення цих думок треба просити, щоб всі ми молились за успіх цього Синоду.
М. Галів
