— Заявив в інтерв’ю довголітній в’язень радянських таборів, литовський священик о. Альфонзас Сварінскас, який нарешті 1988 року опинився у вільному світі. Він, між іншим, підкреслив: «Звільнення в’язнів — це ще не все, бо іноді на волі — життя гірше, ніж у в’язниці. Власті повинні не тільки звільнювати, але й давати змогу працювати й заробляти на життя; повинні давати відшкодування за довгі таборові строки, де люди роками мучились, а нічого не заробляли. Обов’язок властей є виправити свої помилки».
Литовський священик о. Альфонзас Сварінскас протягом 21 року карався в радянських тюрмах, засланнях та таборах примусової праці. Нарешті, 12 липня 1988 р. його звільнено. В серпні він виїхав до Західньої Німеччини. В другій половині листопада 1988 р. Сварінскас відвідав Рим, щоб взяти участь, між іншим, в конференції на тему: «Литва, Латвія і Естонія — три прапори за волю», що відбулась 18 листопада в приміщеннях Палацу Італійських Депутатів. Послухаймо його слова:
Питання: Отче Сварінскас, розкажіть, коли вперше вас заарештували і на як довго?
Відповідь: Перший раз я сидів 10 років, від 1946 до 1956 pp. і був засланий на крайній Сибір, за полярним колом, в Мордовію.
Питання: Мені відомо, що протягом трьох з половиною років ви перебували в Мордовських таборах разом з нашим Патріярхом Йосифом Сліпим. Що можете розповісти про цей період?
Відповідь: Я можу сказати, що я радий, що стрінув цю велику людину України. Український народ мені близький, бо ми разом страждали й молились; довгими роками українці були товаришами недолі, і я добре з ними запізнався. Ось, наприклад, я знав колишнього українського міністра Степаняка Михайла Дмитровича та інших політичних діячів і, що найголовніше, я стрінув Архиєпископа [Йосифа]. Я добре познайомився з Архиєпископом. Ми жили близько; ми разом служили святу Літургію. Найперше, я його оцінюю, як священика, що, не зважаючи на всілякі випробування, залишився вірним Богові, Церкві й Святому Престолові. Подруге, він був вченою людиною. Нам багато дечого розказував, провадив конференції, на Різдво, Великдень писав пастирські листи до українського народу. Я бачив, як відстраждав Ми були разом перед тим, як його звільнено, і він виїхав до Риму. Він про мене не забув, старався мені допомогти, хоч я розумію, що його можливості були обмежені. Все ж таки, певною мірою, він мені поміг. Я якнайкращої думки про цього великого чоловіка. Я вельми радий, що тепер я міг оглянути його тлінні останки в українському храмі Святої Софії в Римі і поцілувати йому ноги.
Питання: Отче Сварінскас, мені відомо, що справді, одного разу Ви врятували йому життя?
Відповідь: Мені не випадає говорити про себе. Все ж таки… Ну ось, він тяжко захворів на запалення легенів, а влада не хотіла його лікувати, і ми прийшли до висновку, що вони бажали, щоб він помер. Й очевидно, він би був помер. Але ми знайшли пеніциліну в одного литовського священика (якої в нього було досить багато), і я почав його лікувати. Я колись працював фельдшером в таборах і тому я добре знав це діло. І от, ми його вилікували, а мене за цю роботу всунули в тюрму: я до кінця строку, 27 місяців, перебував у жорстокій тюрмі, там же, в Мордовії, що називають її кам’яним мішком. А потім вислали туди й Архиєпископа, тому що він відмовився виповнити вимоги властей, які вважали, що він повинен стримати католиків від ведення пропаганди проти СРСР. Він, очевидно, відмовився, і його кинули в цю тюрму і ми просиділи разом декілька місяців, аж поки в 1963 році його звільнив Папа Йоан XXIII і він виїхав до Риму.
Бувши вченим істориком, в таборах і на засланнях він писав історію Української Церкви і йому вдалося передати це на Захід, де матеріяли були зредаговані і тепер вони видані.
Питання: А коли Вас арештовано вдруге?
Відповідь: Мене звільнено в 1956 році, а через 23 місяці, у 1958 році, мене вдруге заарештовано. Мене було знову звільнено в 1964 році. А третій раз мене арештували у 1983 році, 26 січня.
Питання: За яку причину?
Відповідь: Я бачив багато прикладів вірности Церкві й Богові і я також намагався бути вірним і не чинити компромісів. Крім того, ми, п’ять священиків, заснували комітет захисту прав віруючих. В цю пору Андропов вирішив зліквідувати всі комітети. Руські православні комітети вже давно були знищені, залишились ми одні. Ось це і була головна причина.
Питання: Ви сказали, що вас було п’ять священиків, які заснували цей Комітет для оборони віруючих. Хто були ті інші священики? Чи їх також заарештували?
Відповідь: Так, нас двох арештували, о. Сеґінаса Станкевича і мене. А третій священик, Йосиф Здебакіс, загинув в автоаварії. Очевидно, на нього було багато замахів, і нарешті він загинув.
Питання: Скільки в’язнів зараз у Пермських, Мордовських та інших таборах?
Відповідь: Я знаю тільки про два політичні табори: на Уралі, ч. 35. А коли я виїжджав, там було 80 осіб. Згодом, в кінці року, багато звільнено, так що залишилось тільки 50 осіб, а зараз може й менше. А друга тюрма, це Чистопіль, Татарська АРСР. Там було приблизно 10 осіб. Але бачите, на Заході говориться багато про те, що звільнюють, що це, мовляв, велике досягнення. Але це не досягнення, це влада тільки виправляє свої помилки й переступки. А хто дасть відшкодування за таборові строки? Це одне. А друге, бувають такі умови, що на волі гірше, ніж у таборі. Наприклад, не приписують — тобто не дають людині змоги мешкати в місті й працювати за своїм фахом. Інженерам доводиться працювати двірниками, вони мусять важкою фізичною працею заробляти дуже скромний гріш. А інших не приписують.
Я знаю одного українця, прізвище Куценко, він був політруком в армії, а потім увірував і його ув’язнили, як віруючого, на 4 роки. У місяці лютому він повернувся, а до серпня його не приписали. Він мусів жити із заробітку дружини, яка також утримувала дочку в школі. Ось Захід повинен вставлятися не тільки, щоб випускали, але щоб давали змогу на людські умови прожиття. Бо в СССР є дві зони: є Мала зона — табір, і Велика зона — Союз, Різниця тут невелика, якщо переслідують. Наприклад, як я прибув до Литви, за мною почали слідкувати дві автомашини: куди б я не ступав, вони за мною. Це не велика приємність. В будь-яку хвилину вони могли спричинити аварію. Отож, треба, щоб випускали й цілком регабілітували та й дозволяли працювати там, де людина бажає жити. Цього потрібно. А те, що випускають, це півбіди. Іноді в таборі буває краще, ніж на волі. Ось, наприклад, коли мене випустили, 20 місяців не приписували і я не міг працювати. Добре, що я священик, мав багато друзів, я їздив до людей і мені не було біди. А що має робити звичайна людина, яка ще до того має сім’ю до утримання?
Звідкіля він має взяти гроші? Буває і так, що на волі дехто чинить самогубство.
Питання: Якої ви думки про перебудову і гласність? Чи там дійсно відбулися зміни?
Відповідь: Бачите, вони взяли цей вихід із критичної економічної, ідеологічної та духовної ситуації. Перебудова — це перепочинок. Ми не віримо, що це довго потриває, може рік, може більше. З перебудовою буде так, як з «водкою»! Наперед заборонили, а тепер знову почали її продавати в Литві. З перебудовою також так буде і це скоріше, ніж ми думаємо.
Питання: Отче Сварінскас, під час конференції в Римі 18 листопада 1988 р. ви заявили, що стан віруючих в СССР і далі жалюгідний. Чи це правда?
Відповідь: Умови віруючих нічим не змінились. Я ж кажу, що перебудова — це перепочинок. Ось, наприклад, минулого року в Литві не карали священиків за те, що навчали дітей катехизму. Це добре. Значить, це перепочинок для віруючих. Але, з другого боку, наш єпископ 27 років на засланні і його не випускають, хоч за кілька місяців мають віддати нам храм у Вільнюсі. Що це значить? Адже ж єпископ для нас важливіший від храму. Його не випускають. Він сидить без суду вже 27 років. І яка тут юридична ситуація? Якщо б його судили, він був би дістав 5 років, а він сидить 27 років без суду і може все життя просидіти. А чотири-п’ять мільйонів українців греко-католиків в підпіллі — не мають однієї громадської церкви, ні одного священика, ані єпископа — все в підпіллі. Так про які зміни можна говорити? Дозволяють привозити Біблії — але це ще не спасіння! Треба, щоб припинили пропаганду проти Бога — брехливу, згубну пропаганду, і друге, щоб дозволили Католицькій Церкві вільно діяти в Радянському Союзі, будь то в Україні, Білорусі чи Прибалтійських країнах. Тільки тоді можна буде говорити про зміни. Бо зараз для віруючих це не перебудова, це тільки перепочинок.
Питання: А як маються православні українці?
Відповідь: Ситуація православних також сумна. Між ними є дуже хороші святі люди, але їхня ієрархія скомпромітована владою. Правляча ієрархія цілком підпорядкована московській політиці. Тому ми жаліємо православних більше, ніж самих себе, бо люди страждають, а ієрархія компромітує Церкву. Коли по московському телебаченні показують якогось архиєпископа, наприклад, Філарета з Білорусі, всі кричать: «Ось генерал КҐБ!».
Церкви замикають, віруючих кидають у тюрми, а єпископів декорують орденами. Значить, це трагедія. Одних б’ють, а других декорують, щоб провадили пропаганду, що, мовляв, все в порядку.
