один розділ із праці, що в друку
Повище названа праця це документальні есеї. Книжка, що появиться незадовго друком, буде затитулована: «БЛАЖЕННІШИЙ ПАТРІЯХ ЙОСИФ ОЧИМА Й ІНТУЇТИВНИМ ВІДЧУТТЯМ ЧУЖИНЦІВ». Праця складається з двох частин: першої — розповіді і аналітичної частини та другої — з документів, що говоритимуть самі за себе. Усіх, хто прочитає цей розділ і з загальної праці, і матиме бажання набути цілу книгу, просимо зголошувати передплату цієї книжки в Адміністрації нашого журнал а «Патріярхат».
РЕДАКЦІЯ
Тріюмфальними Подорожами — загально охрестили всі українські часописи широкої, як світ, української діяспори ці, Богом благословенні, відвідини Блаженнішого нашого Патріярха і створили тим самим леґенду, оте загальне повір’я, що ці то подорожі починалися 1968 p., обіймали дослівно всю земну кулю, де тільки нещасна доля закинула українських людей і що таких подорожей було чотири. Леґенда ця, хоча в своїй основі побудована на живій дійсності, то таки являється не зовсім вірним відтворенням речей для нас, особливо, ще й досі не повністю усвідомлених, як слід не оцінених і всіми нами до краю пережитих. Справа в тому, що найістотніші складники цієї леґенди якимсь дивним дивом приглушені, обкроєні з їхнього гігантського масштабу і затіснені до нашого діяспорного ґетто з якнайбільшим заакцентуванням тільки тих імпрез, показів і велеріччя, у які такі, чи інші наші лідери, платячи свій трибут Блаженнішому нашому Отцю, не проминули золотої нагоди вплести і конто своєї власної особи.
Для майбутнього дослідника нашої доби буде незвичайно важко підо впливом якраз цієї леґенди зрозуміти засадничу річ: як же то — скажуть вони — так склалося, що чотирикратно на протязі осьми років наш Патріярх втішався таким величним тріюфом, а все таки на протязі шістнадцяти усіх своїх років по сьогоднішній день таки серед наших — нікого ж іншого, як це ось намагаємося довести цією працею — находить і досі запеклих своїх противників, що ніякою мірою не хочуть його визнати не то що Богом посланим, але своїм зверхником і Главою Української Церкви?… Для майбутнього оце дослідника ми хочемо цим скромним нарисом уможливити розв’язку цього справжнього парадоксу.
Роки від 1964/65 до 1968 і дальше належали в житті та апостольській діяльності Блаженнішого Патріярха до тих нещасних років, які, якщо не дорівнювали, то не далеко відбігали від років його каторги. І ніхто інший, а таки «свої», до яких прийшов і ті ж свої його не прийняли, подбали за це. Про ці роки є у нас і тут то там натяки, навіть якась література, якої ніхто досі не потрудився позбирати. Але ж факт зостанеться фактом, що місія, ради якої Господь послав Блаженнішого між нас, а саме: поставлення на непохитних основах Українського Патріярхату, об’єднання УКЦеркви в одну Церкву і запевнення їй повної і законно належної їй помісности — найшли виключно серед отих «своїх» войовничих бунтівників, сепаратистів і навіть непримирених ворогів у повному розумінні цього слова! У нас прийнялася натомість протилежна версія: це римські чинники, очолені папою Павлом VI, стояли тут на перешкоді, а наші єпископи тільки були послідовні до волі найвищого авторитету Церкви… У наступному розділі ми намагатисьмемо розвіяти в пух і прах цей погляд. На цьому ж місці треба нам у першу чергу взяти до уваги всесвітні подорожі нашого Патріярха. І буде для нас неабиякою ревеляцією, що ці, Богом натхнені і Богом супроводжені, подорожі не починались 1968 р. і, що справжній тріюмф, так персональний, як і тріюмф ідей нашого Патріярха не починався та й не кінчався на українській спільноті.
У протилежність до того, що ми звикли навивати чотирма патріяршими тріюмфальними подорожами, находимо, що ввесь маєстат, священна гідність, універсальна вага і Божою рукою ознаменована їх далекосяглість була якраз в аспекті вселенському і, що дивне, у чужинному для нас світі. Навіть у рамцях цих, нами прийнятих, чотирьох подорожей ми знайти мусимо, що ці саме подорожі не могли й бути нами, чи для нас пляновані, ба! ми не могли навіть їх вижидати, бо вони за кожним разом були узалежнені від успіху «умовляння» народом, о, скільки ж то наших владик, які воліли б обійтися без цих благословенних відвідин… А скільки ж то нещасних, горевісних інциденсів зі сторони наших владик і досі зостається незнаними українській щирохристиянській людині? Охрестили ми самі, ми українські миряни, ці незабутні відвідини нашого Патріярха за древньою першохристиянською традицією, подорожами і прибавили ще окреслення: тріюмфальні. Такими бо по сутті вони були для нас, мирян і подавляючого числа наших духовників, та не для всіх. Та й кожна правовірна і шляхетна душа мусіла сприйняти ці патріярші відвідини, як особливу благодать, але, чи багато з нас, поражених зовнішнім блеском, спроможні були доглянути щось зовсім небогосподобного в тих у чиїх руках був льокальний провід нашої Церкви? Автор цього нарису склав свого часу два збірники з цих патріярших подорожей, але ж ні одного не видав друком. Між свіжими ще тоді думками, рефлексіями і враженнями був там один окремий розділ: «Ой три шляхи широкії докупи зійшлися»…
Як разючий контраст до нашого українського ґрунту, ми не находимо дослівно ні одного випадку двоєдушшя, ні одного випадку «церемоніяльного» лицеміря, навіть якоїсь прихованої резервації зі сторони чужинців і то чужинців, яких професією є якраз дипломатія і політика. Для прикладу тільки. Можна було вичікувати великої уважливости, церемоніяльности і ще більше джентельменства від такого дипломата, як посадник міста Монтреалу (він же твердий римокатолик, француз-патріот, Жан Драпо), але, щоб він, вийшовши зі своїм містовим почотом назустріч нашому Патріярхові, приклякнув перед ним і поцілував ісповідницьку руку і звертався до нього, як до Патріярха, то це хіба мусить нас застановити. Або така сцена. Благодарственний Молебень мав служитися у найбільшій монтреальській базиліці св. Йосифа. Базиліка ця находиться на найвищому пункті Монтреалу і довжелезні три поверхові сходи ведуть на цю гору, щоб дістатися до базиліки. Авта зупиняються на терасі, що йде майже врівень із вулицею. Увесь майдан на долі вкрився людьми, багато вже облягли базиліку, а частина людей зайняла вже місця у базиліці. Вижидають усі приїзду лімузини, що мала привезти Блаженнішого. В’їзджає очікувана лімузича. Народ співає: «Вітай між нами…» А проте нікому не спало на думку, як же то Блаженніший дістанеться на цю гору. Подумав про це хто інший. Римокатолицькі монахи і отці, що завідують цією базилікою, окружили авто і обцілувавши руки Мученика за Христову Церкву, понесли його на своїх раменах на саму гору.
Перш за все тріюмфальні подорожі Блаженнішого нашого Отця не починалися 1968 p., а 5 років раніше і не починались вони з українського середовища, а з чужинного. Про подорож Блаженнішого по всій Італії включно з Сицилією, була вже мова. А треба мати на увазі, що все це приходило між сесіями Собору, у якому Блаженніший наш Отець брав незвичайно активну участь. До того ж Блаженніший почав інтензивно ставити тривкі фізичні підвалини під помісність нашої Церкви. Всі бо дотеперішні церковні надбання і монументи його особистих трудів виросли в Римі у перших роках його перебування між нами. І тому його участь у двох Євхаристійних Конгресах: у Бомбею і у Боґоті треба уважати подорожами, кропіткими подорожами. Що ж до ефекту тих подорожей, які ми назвали тріюмфальними, то ця тріюмфальність не могла виходити від нас. Очевидно, ми були щасливі, що могли власним серцем пережити близкість нашого Отця, його приявність між нами, але чи мова може бути про тріюмфальність? Це був радше імпровізований нами довг нашої душі і безпосередній вияв наших почувань. І тому тріюмфальність, яка без найменшого сумніву світляним стовпом ходила за подорожами Блаженнішого, мала за своє джерело не своїх, а чужих нам досі людей. Це ж бо Блаженнішому можемо завдячувати, що чужинці почали з моменту його появи у вільному світі дивитися на нас як на народ і вперше поцікавитися тією Церквою, могутньою зі своєї природи Церквою, якої досі зовсім недобачали, або бачили її у кривому тільки дзеркалі. І вся тріюмфальність цих то подорожей була у завойованні нашим Блаженнішим чужинного для нас світу.
Єдине, що 1968 рік, отой перший рік патріярших вселенських подорожей Блаженнішого, вніс одразу з боку української спільноти, це те безмірне щастя бачити свого Отця і геройського Главу нашої Церкви власними очима, вітати його власними устами і вітати його всенародньо як свого ПАТРІЯРХА, Главу Помісної Української Церкви. У благословенний той час український Божий люд, де б його химерна, чи Божим Провидінням писана, доля не закинула по всій землі, вичув усією своєю душею, що дорога його душі Церква не якийсь безбатченко і не химера Східньої Конґреґації, якою ця ж Конґреґація маніпулює — грається аж поки її не втопить у римо-католицькій Церкві, у Церкві найпестріших національних кольорів, тільки ж, борони Боже, не українського обличчя, а таки, що ця Церква його власна, найрідніша, очолена своїм рідним Батьком! До того ж ця Церква очолена тим її Главою, якого возвела вселаскава Божа рука і благословила на його верховний пост та рівного якому не могла й вимріяти українська душа!. Понадто цей же Глава всебічно ідеальний: сповнений авторитету, світового престижу, окритий славою, з ім’ям, якого вже не відділити від сучасної нашої доби, живий прапор нашої Церкви і виразник задушевних хотінь цього Божого народу, що досі тільки німував.
Подорожі … Чи це слово відтворює отой зміст, який хочемо в цій хвилі собі усвідомити? Бувають же всякі подорожі. Для приємности, для розваги, для цікавости, чи хоч би для науки і студій. Бувають вони довгі, довші і коротші. Але ж є подорожі апостольські, конечні як закон. Бувають вони повні посвяти і безмірної саможертви. Саме в обставинах, де Блаженніший украй ізнемагав, де фізична його частина кричала: спочинку, де кожна напруга подвоювала і потроювала знемогу і біль, Блаженніший наш одинадцять місяців в одному році (хай буде цей рік благословенний!) провів у незвичайно загруженій подорожі. Ніхто з наших, що був тільки зайнятий своїм щастям: підступити якнайближче до свого Патріярха, навіть не завважив, щоб щонебудь могло долягати нашому Отцю. Усе було таке прекрасне і таке безвтомне, що в одному і тому самому місті заставляли Блаженнішого ходити по парафіях, парафійках і капличках, навіть благословити вервиці і маленькі іконочки. А біль же був! Сибірські стигмати не думали ж про відхід! Поранені ж ноги давали себе все таки відчувати! Але ж стояли ці ноги, мусіли стояти, бо хтось таки мусів ісціляти нашу Церкву, хтось таки мусів раз-у-раз заявляти перед світом, що, хоч і Церква ця людським насиллям ліквідована, то вона й не збирається помирати!… І це якраз останнє довів Блаженніший до відома всьому світові. І довів це так своїм живим словом, як і всією своєю маєстатичною і респект накликуючою своєю персоналістю.
Вираховуючи і вирізняючи 4 тільки подорожі та ще й наповнюючи їх переліком усіх парафіяльних парад, ми губимо і суттєву статистику цих вселенських патріярших подорожей. Насправді ж напевно куди більш ваговитими і благодатніми були так для нашої Церкви, як і для усієї національної справи всі ті контакти з представниками країн нашого поселення і були вони, без найменшого сумніву, далеко важливішими, як наші власні, правда, незабутні наші спомини.
Мусимо тому усвідомити реальний вимір цих, Богом благословенних, подорожей. Вісімнадцять країн світу, вісімнадцять держав, розкинених на чотирьох континентах земного ґльобу чотирикратно об’їхав і обійшов Блаженніший. Чотири президенти великодержав, японський король і тайванський генераліссімус уважали честю для себе гостити найбільшу персональність нашого часу у своїх палатах. Премієр міністри 16-ти держав вітали його з душі, а скільки ж то міністрів цих же держав промовляло на всяких імпрезах, бенкетах і концертах у честь Блаженнішого? Були і зустрічі з сенаторами і парляментаристами багатьох цих держав. Побував Блаженніший у час своїх подорожей у 86 світових містах. Усі майже посадники цих міст вручали йому символічно золоті ключі до їхніх міст або робили його почесним горожанином цих міст. Найбільші університети і науковці установи вписували його в свої члени. Деякі державні пошти випускали пропам’ятні значки і першоднівки із портретом князя Вселенської Церкви і Патріярха Української Церкви. Навіть наші національні прапори з’являлися на ратушах чужинецьких країн.
Ці саме моменти треба нам у першу чергу прикликати у нашу свідомість, коли говоримо про ТРІЮМФАЛЬНІ ПОДОРОЖІ.
Ми сконкретизуємо і відсвіжимо ці подорожі саме картинами, що найменше відомі українському загалові. У 1973 р. відбувався в Австралії 40-ий Міжнародній Евхаристійний Конгрес у Мельборні. Велике число римських кардиналів запевнило у ньому свою участь. На самому відкритті цього Конґресу було присутніх 17 кардиналів, 200 архиєпископів і єпископів Католицької Церкви, сотні і сотні священиків, багато державних мужів і амбасадорів та тисячі людей не тільки з Австралії, але з цілого світу. Організатори бо цього Конґресу вичікували, що сам Папа Павло VI прибуде особисто. Але Папа заступився своїм уповноваженим делегатом в особі кард. Шігана, архиєпископа Бальтімору. На цей Конґрес запрошено спеціяльно Блаженнішого нашого Отця. 15 лютого того ж року гроно наших отців, що живе при Українському Католицькому Університеті в Римі і гурт оо. Салезіян попращалися з Блаженнішим і побажали йому «щасливої дороги». На римському летовищі чекав уже на Блаженішого кард. Одді, який також із групою паломників від’їжджав до Австралії і хотів мати в своєму товаристві Блаженнішого. Літак зупинився ранком на маленькому острові в Перському Заливі. Про причину зупинки повідомив щойно ранком Блаженнішого кард. Одді, що оце він із єпископами просили капітана літака цієї зупинки, бо хотіли відправити Службу Божу на інтенції Блаженнішого.
У міжчасі вже були в Мельборні наші єпископи: Кир Максим, Кир Ніль, Кир Ісидор, і, очевидно, владика Австралії, Кир Іван. З владиками вибралася маленька група українських прочан з Америки й Канади. Українські прочани на спілку з місцевими мешканцями Австралії підготовляли пресову конференцію, на якій хотіли подати для преси всі потрібні інформації про особу Блеженнішого. На цій то інформаційній конференції один із журналістів заявив: «Ваш Кардинал нам добре відомий. Ми знаємо вже його з репортажів світової преси, яка інформувала про його звільнення і про його каторгу. Знаємо також про його виступи на Вселенському Соборі і на Папських Синодах. Знаємо теж про його домагання прав для Вашої Церкви. Але понад усе Кардинал дуже барвиста і маєстатична особистіть. Лагідна в нього усмішка, але яка вольовитість у його очах… Східньо-візантійська шата, але погляньте на них всіх — Ваш Кардинал таки на голову вищий із усього товариства».
У невеличкій відстані часу мали приземлитися два літаки. Один з них віз Папського Лєґата, кард. Шігана з Бальтіморе, другий Блаженнішого. Першим прибув літак із Папським Лєґатом. Репортерів поінформовано про це, але вони не спішилися. Коли їх принаглювано, що кард. Шіган уже прибув, репортери відповідали: «Ми чекаємо на українського кардинала».
Репортери були так далеко поінформовані, що навіть знали, що в лютому припадає день народження нашого Патріярха. Тільки ж не дуже докладно вивчили, котрий саме день лютого. З’явилися з приїздом Блаженнішого до Австралії світлини на цілу сторінку у пресі з написом: «Геппі Бирсдей!»
Щоденник Мельборну «Ди Айдж» 26.2. 73. помістив п’ять знимок із заголовним текстом: «Лиця символізують Конґрес». На першому місці видніє велика знимка з таким написом: «Кардинал Йосиф Сліпий, 81, Голова Української Католицької Церкви зі своїм приїздом до Мельборну захищає справу патріярхату для своєї Церкви». Мельборнський «Гералд» з датою 24. 2. помістив інтерв’ю з такими розділами: «25 років ув’язнення за свою віру» і «Я знову повторив би це». А в тексті між іншим подано:
«Не багато з його вигляду зраджує тепер, що за ним так довга каторга у совєтських таборах праці, що для декого могла б бути присудом смерти». Але Кардинал скоро зміняє розмову про його вигляд. «О, це зовсім природно. Таким уже я є».
«Митрополит Української Католицької Церкви був близький смерти, виснажений докраю, коли його росіяни звільнили в 1963 р. Але ж він пережив усе це, щоб приїхати до Риму, побудувати Університет для своїх земляків і відвідати своїх вірних по всьому світі». «Кардинал Сліпий є типовою постаттю з книжки Моріса Веста: «Черевики рибалки», яка розповідає про звільнення росіянами кардинала, який видужує і його вибирають папою. На це завваження кардинал коментує: «Тільки з тим застереженням, що я не є папою». На запит, чи його тортурували, кардинал відповів: «Та ж це мабуть написано у книжці про «Рибалку». «Він не хотів про це говорити і просив не писати про це, щоб не спричиняти цим клопотів».
Честь, яку віддавали Блаженнішому в час Евхаристійного Конгресу, свідчить про той респект, який має до нього вся Вселенська Церква. У Мельборні горнуться до нього всі єпископи Римо-католицької Церкви. Евхаристійний інавгураційний похід починали патріярх Максімос V і Блаженніший Патріяр Йосиф. За ними довгими лавами ішли кардинали Римської Церкви (17 їх), архиєпископи і єпископи (200), сотні священиків і тисячі мирян із прицерковних організацій. Грімкі оплески зривалися усе наново в міру того, як похід поступав все ближче і ближче великанської площі «Крікет Ґравнд». Просто гураґаном звеніли ці оплески, коли чолова лава приближалася до даного місця, де маси народу обступали збитим муром прохід походу.
На «Крікет Ґравнд» — площі служив Архієрейську Службу Божу Блаженніший Патріярх Йосиф і Патріярх Максімос у сослуженні українських владик і асисті українських і мелхітських священиків.
Телевізія передавала в світ перебіг евхаристійних урочистостей. Але й поза тим телевізія присвячувала багато місця особі Блаженнішого. У щоденній пресі і журналах появлялися великого формату знімки враз із біографічними нарисами «найбільш улюбленої постаті цілого конґресу», як стверджував це «Адвокейт».
Присутні на цьому Конгресі, а може й спеціяльно на нього прибулі, представники навіть двох нехристиянських далекосхідніх країн: Японії і Тайвану, покористувалися нагодою і попросили Блаженнішого нашого Патріярха Йосифа у відвідини їхніх країн. Три місяці об’їздив Блаженніший далекий Схід і три місяці повертався знову не серед своїх вірних, а серед чужинців, до того ж навіть у подавляючій більшості нехристиян. Тайванський генераліссімус і японський король уважали для себе великою честю гостити в себе цього, якщо не виняткового вже Ісповідника Віри, то таки людину своїми якостями і духовими вимірами надзвичайну і напевно найбільшу персональність нашого часу.
20 травня 1973 р. Блаженніший Патріярх Йосиф уже на другому континенті, в Америці. На цей день удостоїлася українська громада міста Чікаґо вітати між собою уже вдруге свого Блаженнішого Отця і Главу Української Церкви. Приводом цим разом було посвячення новозбудованого собору свв. Володимира і Ольги. Одна з найпередовіших наших громад доклала всіх зусиль, щоб не тільки поставити перед очі усього світу монумент української спроможности і величний символ української глибокохристиянської душі, але й зарепрезентувати перед зовнішнім світом свого найбільш улюбленого Отця, натхненника і прапор їхніх життєвих прямувань. Перед новозбудованою українською базилікою поставлено великанську плятформу. Перші місця на ній зарезервовано для Губернатора стейту Ілліной, для державних і церковних достойників та високих урядовців містового управління. Посадник міста Чікаґо, Річард Дейлі, виголосив при цій нагоді таку промову:
«Ваше Блаженство — Еміненціє Кардинале Йосифе Сліпий»!
Ви один з найпромінентніших релігійних провідників світу.
Ви людина, яка дала нам своїм прикладом те, що конечне кожному з нас для збереження своєї віри і релігії.
Преосвященні Владики, Всечесніші Отці і Ви всі американські українці, дорогі мешканці Чікаґо! Я хочу поґратулювати отцеві Парохові і його співпрацівникам — отцям за те, що дали нашому містові Чікаґо цю особливу будівлю, посвячену Богові та ідеалам, що їх проповідує Блаженніший Кардинал, якого маємо честь вітати між нами. Я хотів би особливо сьогодні вам усім сказати, які ми горді, що маємо в себе ще одну церкву, побудовану українцями, і то таку, що побудована як віковічний пам’ятник понищеним церквам, як уже отець згадав. Ця Церква буде пригадувати Чікаґо завжди всіх тих, що дали нам змогу жити тут на свободі … Для всіх вас тут сьогодні наша глибока вдячність і подяка від мешканців Чікаґо за те, що дали нам ще один дім молитви до Бога».
