(Слово у 20-ліття Українського Патріярхального Товариства
на вечорі у Філядельфії, 4 травня 1985 р.)
Двадцятилітній ювілей Українського Патріярхального Товариства бажаємо, насамперед, відзначити як ювілей самої ідеї патріярхату, а також її зачинателя, Блаженнішого, сьогодні святої пам’яти, Патріярха Йосифа. Понад двадцять років тому підніс цю ідею Блаженніший отець Йосиф на форумі Вселенського Собору, нею захопилися з того часу тисячі людей, що бажали працювати і змагатися за її реалізацію. Вже в 1964 р. ідейні одиниці з мирян Української Католицької Церкви розпочали акцію освідомлення загалу про Патріярхальний устрій та заініціювали масовий рух збирання підписів до Апостольської Столиці у справі підвищення нашої Церкви до патріяршої гідности та найменування її найдостойнішого Владику, Ісповідника Віри, першим патріярхом. На протязі 1964 р. постали місцеві, а згодом і крайовий комітет за Патріярхальний устрій, що насамперед збирали підписи і висилали петиції, а потім, у липні 1965 p., оформилися у Патріярхальне Товариство з відділами на місцях та фізичним членством.
Це було двадцять років тому, і сьогодні ми відзначаємо декого з перших піонерів Патріярхального руху. Підкреслюємо, що з цієї нагоди не бажаємо робити ювілейної самореклями ані для самої організації, ані для окремих людей. В центрі уваги залишається сама ідея, концепція помісности і Патріярхального оформлення Української Католицької Церкви, як рівної посестри інших помісних Церков у Вселенській Церкві. Люди й організації є лише інструментом у здійснюванні якоїсь ідеї в історичному процесі. Цим судилося бути в другій половині XX століття нашій організації та її всім відомим, а часто й маловідомим працівникам.
Сутністю патріярхальної концепції і руху були такі ідеї: єдність Церкви, в першу чергу, нашої Церкви, з’єдиненої з Апостольським Престолом, у її різних територіяльних поділах, а, головно, єдність Церкви на матірних землях та на поселеннях. Подруге, єдність історично поділених віток тієї самої Українсько-Руської Церкви Київської традиції, не зважаючи на трагічний поділ і ворогування в минулому «Русі з Руссю». Потрете, це ствердження самобутньости і власних джерел, плекання українського благочестя та східньої духовости, що вже витворила власну ідентичність. Почетверте, це організаційне завершення нашої церковної структури властивим Сходові патріярхальним устроєм, що найбільше відповідає українським традиціям. Використовуючи авреолю мученицької Церкви і присутність між нами Ісповідника Віри, Глави тієї Церкви, ми уважали самозрозумілим, що саме він був тією історичною постаттю, довкола якої мало відбутися патріярхальне завершення. І, врешті, саме у патріярхаті нашої Церкви ми бачили найкращу запоруку її тривання і пережиття сьогоднішнього лихоліття, зокрема в цьому ми бачили найвластивішу відповідь на ганебний акт безбожного більшовицького режиму та підсобної йому Російської Православної Церкви, коли вони формально зліквідували цю Церкву на рідних землях.
Довкола цих ідей мобілізувалися спершу одиниці, а потім спонтанно й ширші кола духовенства та мирян. Єпископи, — як це дуже щиро заявив один з єпископів, — подібно як і всі ми, напочатку не схопили глибокої суті нової ідеї. Вона поступово всіх нас просвічувала, ми всі росли з нею. Треба було десять років змагань і важкої боротьби, розчарувань і нових підйомів, щоб ми самі почали себе вважати патріярхальною Церквою, а її Первоієрарха своїм Патріярхом.
У цих змаганнях слід підкреслити кілька моментів, які є абсолютним здобутком нашої Церкви. Не лише відбулося усвідомлення того, чим є і може стати для нас Патріярхат, але одночасно почався процес відродження і віднови нашої Церкви, чого вимагав від усіх католицьких спільнот Другий Ватиканський Собор. Самі тільки діяння і постанови Собору були б не викликали стільки живого ферменту, дерзання та ідеалізму, як це зробила одночасно висунена ідея патріярхату. Почалася нова сторінка в історії нашої Церкви саме завдяки патріярхальній концепції та змаганням за неї.
За двадцять років у патріярхальному русі взяли участь на різних щаблях поважні одиниці, велика кількість наших людей в різних середовищах і з різних прошарків. Фактично, Патріярхальний рух став масовим. Якщо за останніх двадцять років щось стало каталізатором української думки і дії, якщо щось потрясло нас до основ, то це була справа патріярхату та правозахисний рух в Україні. Обидві ідеї були живі, реальні, захоплюючі. Києво-Галицький Патріярхат не одного релігійно байдужого «навернув», літеплого християнина зробив гарячим, а нашу віру й релігійність з формальної зробив живучою. Скільки нових одиниць та кипучої енергії влилося в русло церковної і релігійно-національної праці саме завдяки ідеї патріярхату!
Найважливіше — це те, що в процесі патріярхальних змагань українська спільнота здобулася на відвагу і стала думати і діяти самостійно, як партнер могутніх і традиційних церковних установ та достойників. Ми знайшли в собі почуття гідности і вміли відстояти належні нам права, на що в минулому не завжди і, зокрема, у церковних справах, ми всі, включно із проводом, вміли спромогтися. Це самоствердження і почуття власної ваги й гідности, прикладом чого перш за все був покійний Патріярх Йосиф, ми в собі виробили, і ці чесноти сприяли витворенню більш самостійного і відповідального українського суспільного чинника.
Ми перестали бути «почтивими рутенцями» і «прошаками». Коли треба було, ми готові були вимагати того, що нам належиться. Може, це найбільше здивувало тих, що нас уважали завжди за підрядних і покірних, що надаються до панування над ними чужих, а самі не здатні собою рядити. Це, очевидно, дивувало і наших власних провідників, що на провідництво і зверхність дивилися саме з цього прислужницького аспекту.
Велика більшість українських католиків, на чолі зі своїм духовним батьком і церковним Главою, наче переродилися. Це декого дратувало, бо ці «властьімущі» не були призвичаєні до нового стилю і типу української людини. Її, цю нову українську людину, насамперед представляв наш покійний Патріярх, але з ним і від нього всі ми дечому навчилися, чого нам бракувало. Були моменти, коли слушність справи вимагала суверенного рішеня. Таке сталося в історичну хвилину великого збору українського Божого люду в Римі в липні 1975 р., коли Блаженніший погодився прийняти титул Патріярха, а ми таким його перед світом називали.
Не важливо, що «могутні світу» і свої «малі люди» не були вдоволені цим актом, шукали різних легалістичних і формальних застережень. Він стався, і він залишиться історичним актом, чином активної і свідомої меншости, не зважаючи на те, як думали ті, що не мали відваги встати і бути порахованими, хоч бажали вони того самого, що й ми.
Можна запитати, які практичні результати цього важкого нашого змагання, періоду українського «Штурм унд Дранґу» за Патріярхат . Очевидно, не одержали ми всього того, чого хотіли, і так, як бажалось, а саме — оголошення Папою і визнання патріярхами нашого патріярхату. Якщо ми цього сподівалися одержати легко і без труднощів, напевно грішили ми браком розуміння сил, які діють в кожній політиці, в тому числі і в церковній. Але здобулись ми на прецедент власної реалізації патріярхату — Божим людом та самим суб’єктом — Патріярхом! Десять років наш церковний найвищий провід і значна частина мирянства уважали себе патріяршою Церквою, й у великій мірі, одні більше, інші менше, ми цей патріярхат здійснювали. Коли взяти ініційовані й переводжувані Блаженнішим синоди, заходи самоорганізації та дію в напрямі власної організаційної розбудови та розвитку релігійної думки, українського екуменізму, культури, а, найголовніше, як приглянутись до нашого власного ставлення до проблем Церкви і народу в Україні, то ці речі відбуваються у нас вже в дусі й стилі патріяршої Церкви. Ми не мали зовнішнього визнання, ми зазнали чимало втручань і зривання наших акцій, але остаточно дали доказ, що готові самі творити власне життя.
Кардинали з Східньої Конгрегації, Департаменту стану чи Секретаріяту християнської єдности були вперті й зухвалі супроти нас. їм ішов на руку й попередній Вселенський Архиєрей Папа Павло VІ. Зазнавав пониження і болю наш Блаженніший і всі ми з ним, але ми не здавалися. Оце було тим новим, що його не було раніше в історії Українсько-Руської Церкви.
Саме завдяки такій постанові змінилося хоч частково і наставлення у Ватикані. Не тверджу, що воно змінилося цілковито в нашу користь. Проте, дещо змінилося. Тепер ми вже осягли синодальне управління; сьогодні наші Владики вибирають кандидатів на єпископів, що їх затверджує папа. Ми самі, себто наші єпископи, вибрали наступника Блаженнішого, якого згодом призначив Вселенський Архиєрей, респектуючи волю єпископату. Ми здобули найбільше, а саме тривалість і тяглість Львівського Верховно-Архиєпископського Престолу, які тепер визнані Папою. Якщо є щось справді цінне, що ми, українці-католики, сьогодні маємо, це те, що по смерті Блаженнішого Отця Йосифа маємо його наступника з формальним титулом Архиєпископа Львівського і Митрополита Галицького. Цього, мабуть, Папі Іванові Павлові II Москва ніколи не простить, і, крім інших причин, мабуть, і тому піднялася на нього рука післаного агента. Ми почули також з найавторитетнішого місця і від найвищого достойника християнського світу такі слова звернення, якими звернувся Іван Павло II до нашого народу з нагоди Тисячоліття хрещення України-Руси. Це воістину історичний документ.
Цих кілька здобутків варто нагадати, бо вони в’яжуться з новою добою в нашій Церкві, з її покійним Первоієрархом і з нашим патріярхальним рухом. Без цього згаданих досягнень не було б!
Ювілей заставляє дивитися не лише в минуле, але і в майбутнє. Перед нами дальші змагання. Відхід у вічність першого Патріярха Йосифа, очевидно, вимагає сумлінного передумання ситуації: де стоїмо, як далі бути, що і як робити! На чолі нашої Церкви стала інша людина, якій не легко бути на рівні свого великого попередника, людина, яка мабуть ніколи не готувалася на такий відповідальний пост. Але ми маємо свого Первоієрарха, що його ми далі уважатимемо другим патріярхом, хоч йому нелегко ним бути. Треба допомогти йому стати таким, треба допомогти єпископам вчутися у ролю синодальних отців і цю важку відповідальність здійснювати. Є всі ознаки, що новий патріярх схоче іти слідами свого попередника і хоч частину його тягару нести та рятувати його спадщину. Тільки це є не лише його завданням. Від нас усіх, від нашого Патріярхального руху також залежить, наскільки і в якому ступені наші досягнення збережуться та розбудуються. Наша організованість, послідовність і рішучість матимуть вплив і на Блаженнішого Мирослава Івана, і на наших єпископів. Нам не можна розходитися по домах чи віддавати нашу зброю до музею, а ідеї — до архіву. Вони мусять бути далі розумно стосовані, а до них треба заангажувати нових людей, бо тільки так ми збережемо те, що здобули, та осягнемо ще більше.
Ми вітаємо відзначення Блаженнішого Мирослава Івана кардинальською гідністю, але не готові це прийняти як сурогат для патріярхату. Кардинальство українського Владики в нинішньому західньому світі дає йому візитівку і визнання у світі, а нашу пригноблену Церкву на Україні робить присутньою у світі та дає можливість її кращої оборони. Ми раді, далі, що Блаженніший Мирослав Іван і владики входять у свою ролю єдиного церковного проводу Помісної Церкви, що починають здійснювати синодальну дію. В цьому їм треба допомогти. Коли подумати, що саме тепер владики відбувають свої синодальні наради в донедавна забутій Бразілії, що сам Блаженніший пічне наступного тижня свою первоієраршу візитацію в Аргентіні, то це добрий знак. З цього ми вдоволені, це ми підтримуємо, і цьому готові всіляко допомогти. Ми раді, що в своїх душпастирських турботах наступник Патріярха Йосифа Блаженніший Мирослав Іван іде його шляхом.
Ми щойно на початку діяльности нового церковного проводу. Тішимося, що відбувається гладкий перехід, включно із використанням персоналу, досвіду та установ і засобів, що ними користувався наш покійний Патріярх. Багато речей могли розвинутися інакше, якщо б цей перехід влади був би відбувся тому десять років. Можливо, взагалі не було б переходу влади і спадщини Блаженнішого у свої руки…
Це — досягнення і добрі висліди, хоч, цілком певно, не все є такими, як всі ми хотіли б максимально це бачити. Але пам’ятаймо, що політика, кожна політика, в тому й церковна, є «мистецтвом можливого». Існують і недотягнення, існують ще й небезпеки, які треба нам усвідомити. Вони є по стороні ще далі діючих і неприхильних нам чинників у Ватикані, з яких дехто мріє про «велику політику» і про «великий екуменізм», задля якого можна пожертвувати «малу унію»… Існує, без сумніву, активне і головне джерело небезпеки для нашої Церкви і народу, а це — Москва, атеїстична і месіяністично-православна, імперська, які знайшли між собою вигідний грунт співжиття і співпраці, головно проти націоналізму й уніятства, як вони кажуть, як рівнож і проти української автокефалії.
Цей чинник буде далі активним, особливо тепер, з нагоди нашого зактивізування, з приводу надходячого ювілею 1000-ліття та у зв’язку з рухом опору віруючих українців-католиків на батьківщині.
Не буде легкою ця боротьба, все ж її нам треба звести — гідно, жертвенно, але й розумно та відповідально. Вміймо здобувати союзників у власних рядах, а тим більше, коли ми слабі, серед чужинців. Вміймо собі приєднувати прихильників і приятелів, а не розганяти їх. Будьмо вирозумілі, терпеливі, великодушні до різниць поглядів, але твердими щодо істотних справ.
Самі будьмо більше діяльними, послідовними, плянуймо й здійснюймо реальні пляни, вміймо побільшувати власні сили, тверезо оцінюймо свої і противні спроможності. Будьмо краще зорганізовані, в тому і в наших патріярших рядах. Нам треба більше діл, ніж слів і гасел. День праці, конкретна лепта на добру ціль, вміло проведена зовнішня акція, публікація, вартісніші видання, як в порожнечу сказані чи написані високопарні деклямації.
Крім з’їздів і маніфестацій, що також важливі, нам треба буденної праці кожного і кожної з нас на своєму місці. Церковна праця і праця для Церкви вимагають посвяти, послідовности, людського і міжконфесійного такту, громадського вирозуміння і духа злагоди. У наших складних умовах, коли членами нашої Церкви на поселеннях є вже чотири генерації, мусимо виявити багато зрозуміння і толеранції та духу співпраці. Шукаймо того, що нас з’єднує, а не роз’єднує. Вміймо здобувати прихильників для наших ідей, а не робити людей противниками чи неприхильно наставленими.
Патріярхальний рух може ще багато зробити в цьому напрямі. Для нього ще існує поле до вияву, а Патріярхальне Товариство не пережилося, що ми сьогодні продемонстрували. Для нього починається нова і цікавіша доба. Зустріньмо її як наш спільний виклик і як нашу нову нагоду!
На тризні після похоронів святої пам’яти Патріярха Йосифа пролунали слова, що «ми закінчили одну сторінку історії і почали другу». Так, це була світла і велична сторінка, яку надхнув усім своїм єством наш Великий Покійник. Починаємо нову, хоч оправдано тривожимося, якою вона буде, чи буде гідною минулого і на висоті завтрашніх завдань. Хочемо вірити, що буде ця нова сторінка гідною попередньої доби, бо вона пишеться у тій самій книзі історичного буття нашої Святої Церкви і нашого великого народу.
