Може декого вразити, чи здивувати, що за доповіді про Церкву беруться тепер і світські люди. До, речі, ми навіть хотіли назвати ці доповіді «патріярхальними реколекціями»… Треба було бачити залякані очі декого, хто думає, що реколекції — це виключне право священиків. Нехай і так. Ми цього не заперечуємо. Але прошу собі уявити, що вже гряде той час, що тих священиків, яких ми сьогодні можемо обняти невеличким, бо більш-менш 300-особовим списком, майже з кожним тижнем менше, а нових не видно. Бог нам не посилає покликань на священиків. І чи тільки нам? З латинниками мабуть багато гірше. Покликання — це тема для себе і проблема дуже скомплікована. Навіть, коли б ми поставили цю проблему як на долоні, то нічого б ми на цьому не скористали та й це знаття не багато б нас потішило. Може якраз навпаки. Отож так, чи інакше, люди світські мусять тепер допомагати священикам. Та справи нашої Церкви, хоч і як загрозливо сьогодні представляються, не стоять ще аж так розпачливо-погано. Є ще покищо в нас своя Церква з вистачальним числом наших священиків, наших, воістину, всечесніших; є ще в нас певне число дорогих владик, яких ми з душі можемо назвати нашими. І як довго ми їх маємо, так довго нашій Церкві ще довго бути. Але ж під Українську Католицьку Церкву підсуваються і ті, які в дійсності нічого спільного з нею не мають. Про людське око на фасадах наших храмів вони ще задержують дороге для нас названня «Української Католицької Церкви», але в мурах тих же храмів впровадили вже дух, що не є ні український, ні католицький, а вже ніяк дух нашої Церкви. І на наше горе таких т. зв. наших церков по числу навіть і більше, як тих, що живуть згідно з цим величнім іменем УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ.
Це велика наша трагедія, що сьогодні нам важко встановити, хто саме тепер НАШ, а хто не наш. Це слово «трагедія» свідомо наголошуємо. Бо Церква для кожного українця істотна частина його душі. У жилах кожного українця пливе свята кров його предків. І коли ми не завжди свідомі того, що ця кров, що в наших жилах, походить у прямій ліній від святих, від мучеників, від праведників І ІСПОВІДНИКІВ, яких досі вже незлічені тисячі, то кожний з нас може вказати на своїх праведних батьків і дідів, для яких Церква була альфою і омеґою їх життя. Ми їх діти, успадкували те, чим налита була душа наших предків. І тому ми не можемо вдоволитися будь-якою церквою, скажімо, якоюсь новою, що не нагадує нам нічим нашої предківської Церкви, або такою, що тільки нам ставить перед очі тих, що століттями утискали й переслідували наших батьків. Своєю Церквою ми можемо визнати ту, за яку клали свої голови наші батьки, діди, прадіди і пра-прадіди. Тисяча років ця Церква була для нас і навіть для деяких наших сусідів СВЯТА; половина цього часу наша Церква випробовувана була пробою вогня, мук і кровопроливу, а все таки досі вижила і далі живе. І тільки цю Церкву ми можемо назвати нашою! Всяка інша буде тільки такою, що не гріє, не підносить і не полонить нашої усієї душі.
Цього року ми відсвятковували 15-ліття чудесного повороту нашого Патріярха з того світу, з якого досі ніхто живим не виходив. І ми мусимо мати перед нашими очима цей історичний момент, бо без нього ми не зрозуміємо нічого, що діється тепер у Церкві взагалі.
15 років тому кожному з нас здавалося, що наша Церква, не зважаючи на всю свою трагедію, таки вижила свій судний день і вижила його навіть блискуче. Ми, правда, втратили 11 наших єпископів і тисячу п’ятсот священиків, але всюди, де тільки кинула доля наших скитальців, всюди там застали вони свою Церкву і своїх священиків. Навіть у промежутку короткого часу ми одержали замість дотеперішніх 11 єпископів 15 нових. Ці нові єпископи заповідались зразу таки нашими. Наприк. напередодні першої сесії II. Ват. Собору ці нові єпископи повели кампанію, яка мала на цілі визволити з неволі одинокого ще вижилого Первоієрарха, який у супереч двократному засудові на смерть Божим чудом вижив.
І сталося, що святий наш Каторжник з’явився одного дня між нами. Цю історичну дату кожний з нас уже до смерти мусить пам’ятати. Це було 9 лютого 1963 р. Кожний з нас на свій спосіб пережив цей історичний момент і багато вже досі про цей момент писалося і говорилося. Але не про подробиці цієї дати нам ідеться в цій хвилі. Є багато важливіших річей, пов’язаних з цим моментом; а про ці речі досі не писалося, ані не говорилося. До речі, незвичайно дивно, чому досі ніхто не говорив про найважливішу справу, а саме: ЧОМУ БЛАЖЕННІШИЙ НАШ ПАТРІЯРХ НА ВСЕЛЕНСЬКОМУ СОБОРІ ПЕРЕД НАЙПОВАЖНІШИМ ПЛЕНУМОМ ПОСТАВИВ ВИМОГУ ПІДВИЩЕННЯ КИЄВО-ГАЛИЦЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ ДО РАНГУ ПАТРІЯРХАТУ? Чому саме тільки цю єдину справу підніс наш Патріярх, ніякої ж іншої? Адже ж це питання незвичайно важливе, а до того довкруги нього тільки й крутяться усі події нашої Церкви останніх 15 літ та ще й по найбільшій часті повертаються проти того, Хто цю якраз вимогу підніс. Воістину, чому Блаженніший підносив цю вимогу?? Бо ж хіба Блаженніший бачив, що довкруги нього почотом стало 15 єпископів, усі в ризах і мітрах, про які йому напевно ніколи й не снилося… З хрестами з щирого дукатнога золота, з єпископськими перснями на руках… І напевно з особистих розповідей міг довідатися, що Українська Католицька Церква зачинає щойно процвітати; скільки то в нас храмів Божих, як вони вивіновані і т. д. Так!
Блаженніший знав прекрасно про це! Але в першій мірі знав, що МАТІРНА НАША ЦЕРКВА на наших рідних землях РОЗГРОМЛЕНА, ЩО ЇЇ ВСІ ДІЙСНІ ЄПИСКОПИ ЗАКАТОВАНІ, а ті, що довкруги нього, — це тільки «екзархи» тимчасових потреб і для промащення тільки ран, що вже не до загоєння. Блаженніший знав, що між тими «екзархами» є вже й архиєпископи і навіть митрополити, але, о, як же він знав, що вся ця Церква тимчасова, навіть фактично у руках Східньої Конгрегації, і що загалом це НЕ ОДНА УКРАЇНСЬКА КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА, а 15 ЇХ; кожна з ласки і химер Священної Конгрегації. Понадто Блаженніший знав, що навіть його законну власть деякі церковні чинники зроблять НЕДІЙСНОЮ І НЕАКТИВНОЮ! Тільки тому Блаженніший отягався, не спішився зовсім їхати до Риму і цілий тиждень задержувався у московському готелі… На таку перспективу волі не було в нього потреби спішитися.
Що це є Помісна Церква, яка боголюдська база її існування, які найдавніші церковні канони оберігають її при житті, а щось таке, що заіснувало в нашому випадку — це пряме заперечення Церквою свого власного навчання, своїх власних декретів і всієї своєї священної традиції. Для всіх однак скажу, що ВНЕСОК БЛАЖЕННІШОГО БУВ АБСОЛЮТНО КОНЕЧНИЙ, щоб стерти з нашої Церкви п’ятно її деградації, штучно створеного і недостойного ніякої Церкви, а тим більше нашої — її ТИМЧАСОВОГО ТІЛЬКИ ІСНУВАННЯ!
Було б, можливо, все гаразд, якби не політика в Церкві. На наше горе, забаглося Церкві діялогів з… безбожниками. В ім’я цих діялогів треба було найперше пожертвувати нашою Церквою. А далі, як проста консеквенція цього першого кроку, треба було прийняти ліквідацію нашої Церкви, як факт доконаний і, що більше, поставити під знак запитання і цю Церкву, що ми її розбудували по всьому світі.
Після 15 років ми могли щойно довідатися, що наші шанси, а радше шанси нашого Блаженнішого були якраз 15 років тому абсолютно певні. Внесок поставлено, цей внесок зарекордовано і він мав усі вигляди пройти на 100% переможно. Бо ж ніщо не стояло на перешкоді. Канони Церкви були за нами; постанови Вселенського Собору тільки їх підсилювали; виняткове положення нашої Церкви аж кричало за повною помісністю і то за помісністю вершкової форми, за патріярхатом, та й увесь Збір Отців Собору був за внеском до тієї міри, що ті, яким це мішало їхні пляни, мусіли щонайбільше здержатися від голосування, бо ж у такій ситуації їм не було можливости стати проти всіх.
На всякий випадок ми знаємо сьогодні, що це був тотальний розгром політики в Церкві! У неабиякому клопоті знайшлися промотори цієї політики! Їм треба було доконче помочі. Проти усяких своїх сподівань, раптом з’являються з своєї власної волі і ініціятиви ті, які так багато могли завдячувати своїм дотеперішнім добродіям… Зголосились самі, щоб нишком-тишком відтягнути поставлений Блаженнішим внесок із листи зголошених внесків. Ми знаємо сьогодні імена тих осіб, що про це постаралися. Ними були три «наші» єпископи і два найвищого рангу священоєреї.
І це не сталося так якось, як це трапилося апостолові Петрові, що поки він спам’ятався, то вирікся свого Господа, заявляючи перед архиєрейськими гайдуками: «Не знаю цього Чоловіка!»… Це сталося зовсім свідомо, продумано і з наміром тривати в своєму потворному ділі. З роками вони виявляли себе, творили цілі коаліції, повели таку кампанію проти Блаженнішого Патріярха, що від неї кожній християнській душі їжиться волосся, кров ціпеніє і ми маємо відчуття, що апокаліптичні дні вже серед нас. Щасливі ті, що не читали ніколи тих пасквілів, що їх тьма-тьменна появилася досі! Українські вірні ще чого доброго могли б сказати, що щось таке абсолютно виключене у нашій Церкві або, що їх писали хіба більшовики… Але перелистуймо тільки те, що цілими роками виписували такі архикатолицькі органи, як «Світло», «Голос Христа Чоловіколюбця», «Америка», «Шлях», «Українське Життя» і ін., а ствердимо, що всі ці, здавалось би, не пов’язані з собою видання «тягли в один гуж», бо їх зв’язувало зі собою нікчемне домовлення і заговір на Блаженнішого нашого Патріярха, навіть не оглядаючись на те, що всі вони, власне кажучи, підрізували ту гілку, на якій сидять. 15 років ішла ця препідла вакханалія і найбільше на цьому страдав Блаженніший. Значить, націлились єдино знищити Патріярха і досягли свого. Кожний з нас пригадує собі прилюдне свідчення нашого Патріярха на Папському Синоді, який сказав, що каторга в безбожників не була для нього така страшна, як оте життя на т. зв. волі. Ні крихіточки словної пересади в цьому свідченні. Це тільки схоплення за гриву крикущого, жахливого факту. Бо муки фізичні не можуть рівнятися з муками душевними і тими муками, що походять від своїх. А скільки цього всього було досі! Ба, чи вже замовкли ці звироднілі кампанії? У цю хвилину вони шаліють покищо у Великій Британії. Хто знає наших українців-католиків в Англії, мусить здивуватися, що щось таке могло нашим братам у Великій Британії трапитися. Ще минулого року, коли мабуть найбільше лютував тамошній екзарх і коли з’їзджалися з усіх усюдів наші вірні, щоб відзначити 60-річчя священослужіння нашого Блаженнішого Патріярха і 85-ліття з дня його народження, одну третю всіх прочан творили українці з Англії. На багатодневих святкуваннях, зустрічах і конференціях була можливість пізнати цих людей і говорити з ними, бо ж що третій прочанин був з Англії. Власне, всіх заскочила і здивувала постава цих наших людей з Англії. У своїх виступах, у промовах і звітуваннях на Конгресі і загально церковному З’їзді ніхто з них не підніс і словечка про свого єпископа-вітчима. Але ж, чи це хоч трохи зворушило або навернуло їх «екзарха»?
Останні ці події, які сталися в Англії, СПРОВОКУВАВ сам екзарх! Він прилюдно оклеветав своїх же вірних та ще й свої побрехеньки розпустив по англійських газетах, репортерів яких він таки привіз із собою на місце враз з відділом 50 поліцаїв. Усе, що діялось упродовж цих 15 років у нашій Церкві, розгубило наших людей зовсім. Декому важко сьогодні дається второпати, де правда.
Деяких владик, яких ми вже давно не повинні згадувати в св. Літургії, згадуємо далі та і ще й грімко їм виспівуємо «Многая літа»… Натомість, коли стане таки в нашій церкві якийнебудь василіянин, то через його уста не може протиснутися «Блаженнішого Патріярха, Йосифа»… Цей ще й визиваючо наголосить «Верховного Архиєпископа», думаючи в душі, що цей титул і так мертвий, а для політики таки нічого не пошкодить.
До речі, поминання в нашій Церкві своєї ієрархії належить до основних і незвичайно важливих рубрик нашої св. Літургії і обряду, що зобов’язують під гріхом з уваги нате, що ці рубрики є одночасно торжественним ствердженням й ісповіддю перед усією церковною громадою, яку саме Церкву ця церковна громада ісповідує.
За нещасних умовин з бігом століть вкралися однак у нашу Церкву злощасні виломи. І монашество було перше, що шукаючи «екземпції», тобто незалежности від юрисдикції місцевих єпископів, виломлювалось з цього основного правила і поминанням своїх архимандритів, протоігуменів і ігуменів заступали цю рубрику. Якщо б ми наперлися бути скрайно великодушними, то могли б і таку практику прийняти як виправдуючу, але тільки в випадку і виключно у цьому випадку, коли збирається у своїй церкві на свої моління монаша братія. Коли ж якийсь монах служить св. Літургію для парафії мирян, то його архимандрити, протоігумени і ігумени тут при нічому, бо всі ці парафіяльні вірні визнають тільки канонічний провід Церкви.
Так. Але у таких якраз обставинах, як ось наші, жалюгідні й трагічні, для таких якраз ревнивців хаосу, як деякі наші монаші згромадження, є саме золота нагода задемонструвати з усім своїм злонаміренням свою політику в Церкві. Не треба навіть, щоб цей монах псув вам нерви своїми проповідями, що звернені проти Патріярха. Вистачає, щоб те, що почує і найменш свідомий мирянин з уст такого монаха, чи священика, щоб це вправило цього бідолашного мирянина в безвихідний хаос. А скільки в цьому поминанні наруги, скільки тієї юродивої їді окривається в цьому! Все це коштом святого святих, бо найсвятішого Таїнства! Чим же допомагає тут ота негідна практика тих дволичних церковників, що з уваги на особисту безпеку перед самими таки вірними і в ім’я замилювання їм очей оцей єрей згадає «Верховного Архиєпископа» (дуже часто з замовчанням самого імені)? якраз в цьому випадку спотворені бувають святі речі. Адже ж у Помісних Східніх Церквах не всі голови цих Церков є Патріярхи. Бувають теж католікоси, марфіяни, навіть в одному випадку екзарх і верховний архиєпископ. Але з правила у всіх церковних поминаннях кажеться тільки «Патріярх», а не католікос і т. д. Власне, в цьому і ціла справа, що ті, які наставилися усім своїм єством проти патріархату, так багато їм залежить на спотворенні і цього титулу, який робить Церкву Помісною. Вони не хочуть одної Помісної Церкви. Вони хочуть, щоб їх було 15! Вони хочуть збирати приноси з кожної з них для своєї власної, перед Богом же нікчемної, користи.
Загальна причина, чому ми хиткі і неутверджені в нашому патріярхальному становищі є тільки одна. Загалові людей промовляє така льоґіка: «Колиб усі рації були за Патріярхом, то просто неможливо було б, щоб стільки то єпископів (від себе скажемо: більшість їх) писали прилюдно протилежне і навіть явно «славно» атакували Блаженнішого»… Про цю мізерну «льоґіку» скажу наступним разом! А покищо тільки стверджу, що коли покликатися на авторитет і достовірність, то навіть, якби всі єпископи (чого, на щастя, ще немає) були проти Блаженнішого Патріярха, то його достовірність і авторитет навіть проти всіх — це для нас дорога, правда і життя. Навіть тим, яким тяжко це зрозуміти, скажемо за кардиналом Бонаміном таке:… Аргентинський цей єпископ, що дуже близько пізнав нашого Патріярха так характеризував особу Блаженнішого: «Митрополит Сліпий є ознакою одної епохи історії Церкви, якою міг бути св. Атанасій у своїй епосі. Він є свідком християнської вірности ПРАВДІ у столітті страшних зрад, він є могутнім голосом МОВЧАЗНОЇ ЦЕРКВИ в царстві злоби і нищення. Я слухав його більше з побожністю, ніж з увагою. Я хотів бачити його зблизька, бо не все ви маєте нагоду бачити Гімаляї. Його постать пряма, як правда. Він кріпкий, як стовбур посеред бурі. Його обличчя гостроумне зі шляхетними історичними профілями. Але перш за все — його погляд… спокійний і глибокий погляд тих очей, що бачили ввесь біль, як очі Данте в новому пеклі, що його створили атеїсти, які переслідують Божих дітей. Біль загартував його у вогні і створив його для мармуру і для бронзи.
Отці Собору, вислухавши промову українського Первоієрарха, пізнали ясність і глибину його думок, ґрунтовність його аргументів, тонке відчуття всіх сучасних пекучих проблем без уваги на моральні і фізичні каторги. Всі переконалися, що це СВІТИЛЬНИК, палаючий і сліпучий. Він є одним із тих капітанів корабля, яким Бог призначив переплисти бурхливі моря».
