Патріярх Йосиф — подвижник єдности

І Вступ

Історія записує думки і діла великих людей та передає їх сучасним і майбутнім поколінням, як науку, осторогу, чи дороговказ. Немає сумніву вже сьогодні в тому, що Патріярх Йосиф це велика історична постать та що його думки і діла мають незвичайну історичну вартість, будуть дуже замітно записані в історії Української Церкви та матимуть сильний і довготривалий вплив на дальше її життя і розвиток.

Патріярх Йосиф ввійде в історію нашої Церкви і народу, як подвижник української богословської науки й культури, для розвитку яких він працює від наймолодших літ свого інтелектуального життя. Видимими овочами його праці в цій ділянці є Богословська Академія у Львові та її переємник — Український Католицький Університет у Римі з сотками видань, які вивели українську богословську науку в широкий світ.

Патріярх Йосиф ввійде в історію Вселенської і Української Церков, як Ісповідник віри, про якого недавно висловився з найбільшим подивом Папа Іван Павло II такими словами: «Не тільки сини й дочки Вашого народу, але також ціла Церква і ввесь світ знають про Ваше небувале свідоцтво, яке Ви дали своїм трудним життям, а передовсім довголітнім ув’язненням, Христові та Церкві».[1]

Блаженніший Отець Йосиф ввійде в історію Вселенської і Української Церков, як той, що знову, в найлютіше врем’я життя Української Церкви, пригадав нам і другим велику ідею помісности й патріярхату, себто єдности й самобутности Української Церкви з одним проводом, однією ідеєю і однією організаційною системою для всіх її частин в цілому світі.

Патріярх Йосиф видвигнув теж ще раз ідею релігійної єдности в українському народі, нав’язуючи тим до екуменічних змагань багатьох своїх попередників, у першу чергу Слуги Божого Андрея. Для тієї цілі написав він з датою 3 червня 1976 р. своє «Послання про поєднання в Христі». Це послання, таке важне й актуальне своїм змістом, не знайшло серед української спільноти жадного відгуку. Важне воно тому, бо під оглядом релігійним є в нас православні, католики й різного рода протестанти, отже нема релігійної єдности. Тож варто і навіть конечно змагатися за релігійну єдність в українському народі згідно з заповітом Христа «Щоби усі були одно», тим більше, що зближається ювілей 1000-ліття хрещення Руси-України, хрещення народу, що мав тільки одну християнську віру.

А актуальне це послання тому, бо після II Ватиканського Собору посилилися в цілому світі змагання за єдність усіх християн, і в тому сенсі ідуть розмови між католиками, православними і протестантами. Таких розмов нема ще тільки між членами різних віроісповідних груп серед українців. Ось тому «Послання Патріярха Йосифа про поєднання в Христі» таке важне й актуальне. Нам треба познайомитися з його думками та розпочати екуменічні розмови з різними українськими віроісповідними групами.

З уваги на те, що постать Патріярха Йосифа, як подвижника української науки й культури, як Ісповідника віри, як оборонця помісности й патріяршого завершення нашої Церкви вже досить добре відома українській спільноті, я бажаю звернути увагу віруючих українців на проблему релігійної єдности в нашому народі і коротко проаналізувати це його важне Послання.

II Аналіза Послання

Послання починається такими словами:

Кожний віруючий в Бога і свідомий своєї національности українець, дивлячись на нинішнє важке положення Українського Народу в Україні і на поселеннях, мимоволі проймається жахом за майбутнє його існування і розвій. Переслідування і гнет релігії-Церкви в Україні, та розбиття, свари і незгода поза Рідним Краєм, — оце ті причини, які примушують кожного чесного українця призадуматись над собою.

Цими словами Патріярх Йосиф звертає нашу увагу на прямо трагічну долю нашого народу в Україні, де панує «переслідування і гнет релігії», і поза рідним краєм, де є «розбиття, свари і незгоди». Для віруючого і свідомого українця цей стан застрашуючий. Переслідування релігії й Церкви в Україні, а до того можна б ще додати й переслідування мови, культури, народности, повинно б, льогічно, об’єднати українців у діяспорі. Тим часом так воно не є. Незгода панує серед нас, що живемо у вільному світі, і вона послаблює наші сили.

Чи цей стан безвихідний? Чи вже все пропало? Чи справа релігійної єдности нашого народу не до розв’язання? Ні, і Блаженніший пише:

Не можна опускати рук і попадати в безнадійність, і то передовсім для того, хто вірить в Бога і надіється на Його певну поміч.

Отже Патріярх Йосиф кличе до поправи ситуації і підкреслює силу богословських чеснот: віри і надії. Не може попадати в розпуку той, хто вірить у Бога і надіється на Його поміч. Цим ствердженням Патріярх Йосиф відкидає песимізм, подібно, як це зробив Митрополит Андрей, який ось так писав у 1939 році на тему унійних змагань:

В загальному, унійний досвід Католицької Церкви сумний. Можна б навіть закінчити песимістичною заввагою: все, що ми робимо, сприймається нашими православними братами в такий спосіб, що вони не тільки не зближаються до нас, але навіть не бажають нас ближче пізнати… Одначе Католицька Церква відкидає в засаді песимізм. Ми молимося щодня за з’єдинення наших нез’єдинених братів. Саме тому ми повинні не тільки надіятися, але також вірити, що наші моління будуть вислухані.[2]

Відкидаючи песимізм, Патріярх Йосиф стверджує, що «найсильнішим чинником в діянні й творчості народу є релігія — віра в Бога». Яка ж є українська дійсність, коли мова про релігію й віру в Бога? І він ось так відповідає на це питання:

Є в нас Католицька і Православна Церкви, Євангельські Громади й розбиті різні релігійні групи, і всі вони караються за Христа і Христову Віру. На превеликий жаль вони себе поборюють і тому не в силі об’єднати український нарід та перейти в протинаступ проти злих сил світу.

У цьому ствердженні підкреслений великий парадокс: всі українські релігійні групи караються разом за Христа, терплять за Церкву, є гонені за Христову віру, але одночасно вони неспроможні об’єднатися в ім’я того самого Христа, неспроможні об’єднати українського народу, тому й неспроможні протиставитися об’єднано, однією лавою, злим силам світу, які нас постійно нищать. Брак єдности це наша велика неміч, важка хвороба на тілі нашого народу. Це може довести до дуже трагічних наслідків, і тому Патріярх остерігає нас словами св. Євангелії:

Кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встоїться (Мт. 12, 26).

На тлі такої сумної дійсности, якою є роз’єднане українське християнство, а до того можна б додати ще й існування невіруючих українців, що ще більше погіршує ситуацію, Патріярх звертається до нас, до цілого народу, з закликом уздоровити себе. Він пише:

Тому за усильною спонукою українських віруючих людей, звертаюся оцим, Український Народе, до Тебе, щоб Ти розпочав своє уздоровлення від коріння своєї духовости, від своєї безсмертної душі і її потреб!

Патріярх ясно бачить, що процес уздоровлення не є легкий, що він не може бути поверховний, що треба іти до самого коріння нашої духовости, до потреб нашої безсмертної душі. В тому то й лежить сама суть проблеми. Жадне поверховне лікування наших труднощів не принесе тривалої розв’язки. Треба дійти до самого дна, до самого коріння, і тим починати направу того, що попсувалося. В цьому корені напевно знайдуться такі елементи, як релігійність, яка виключає безбожництво … В цьому корені знайдеться елемент пошани до іншої людини, і тому українській духовості чужим є людоненависництво, здавлення людської індивідуальности; в корені є любов до свободи, тому чуже його духовості рабство. В цьому корені знайдемо незвичайне відчуття справедливости… В цьому корені відкриємо особливу нотку, любов своєї традиції і її плекання.[3]

В цьому корені є найважніша потреба людської безсмертної душі — бажання спастися і оглядати Бога. Взявши це все до уваги, бачимо, як глибоко треба нам іти щоб уздоровлення було успішне й принесло бажані овочі.

У дальшій частині Послання Голова Української Католицької Церкви пригадує всім віруючим, що «Христос-Богочоловік установив одне стадо, одну Церкву і одного пастиря, і за цю єдність горяче молився на Тайній Вечері». І зараз після того обговорює конкретно проблему єдности в нас, та пише:

Найчисленніші Церкви в нас є Православна і Католицька, і, безсторонно кажучи, нема між нами суттєвої догматичної різниці, як це виказують теологічні студії і свідчить історія. Правду кажучи, розлам і поділ є піддержувані тільки ззовні, від тих, які знають, що тим ослаблюють український нарід і Церкву.

Коментуючи це місце, о. д-р І. Гриньох пише:

Це вперше устами найвищого Пастиря в Помісній Українській Церкві, і водночас богослова-мислителя, знавця-спеціяліста в догматичних питаннях, так чітко сформульовано основну проблему, об яку розбивалися всі зусилля в напрямі церковного з’єднання й завершення його в повному поєднанні в Христі. Таке сформулювання випереджує екуменічну думку в українському і всесвітньому вимірах на багато десятиліть.[4]

Патріярх Йосиф, що глибоко простудіював і писав про ці справи, виразно стверджує, що нема суттєвих догматичних різниць між Церквами католицькою і православною. Найважніші, суттєві догми в навчанні Церкви, це догми тринітарні та христологічні, себто догми, що прецизують науку Церкви про Пресвяту Тройцю і про Христа-Богочоловіка. Сьогодні спори на ці теми між обома Церквами належить до історії. Те, що залишилося це догми важні, але нижчого порядку. Вони відносяться до Церкви, як видимої установи, до її правління та її ієрархічної структури, наприклад догма про першенство ап. Петраг і його наслідників, римських папів. Може саме тому, що ці догми є більше видні, більше дотикальні для людини, вони стають більшою перешкодою для справи єдности християн, ніж вищезгадані суттєві догми. Та при добрій волі з обидвох сторін можна вигладити різниці між Церквами в цих менше суттєвих ділянках навчання з користю для всіх.

Та фактом є, що оті менше суттєві догматичні різниці спричинюють «розлам і поділ» між обидвома Церквами. Одначе, на думку Патріярха, «цей розлам і поділ є піддержувані тільки ззовні» ворогами української Церкви і народу. І Патріярх дає приклад зовнішніх перешкод для справи об’єднання обидвох українських Церков з часів митрополитів Петра Могили і Йосифа Велямина Рутського на початку XVII ст. Згадує теж про деякі заходи в ділянці зближення і порозуміння, зроблені за Слуги Божого Андрея, який писав у 1941 році:

Ми простягаємо руку до згоди і всім українцям предкладаємо програму релігійного помирення…: Кожен із нас, або радше кожне віроісповідання наше, прийме і зробить усі можливі тільки уступки. За можливі уступки вважатимемо ті, на які совість дозволяє. Дальше не годиться іти, бо релігія, хоч яка вона важна в народному й державному житті, це справа з Всевишнім Богом.[5]

Блаженніший Йосиф радить нам, «не бути мотовилом в чужих, ворожих руках, що ним мотають вони й снують пряжу на свою одежу», і показує розв’язку:

Нам треба всім станути на київській прадідній традиції, а не підлягати російській синодальщині й тим подібним впливам.

«Станути на прадідній Київській традиції це означає пізнати її, і здійснювати її всіма, право­славними і католиками, словом спільно діяти до осягнення спільної мети».[6] Така засада, така вихідна точка повинна стати сприємливою для українців православних і католиків в їх шуканні розв’язки для акції поєднання в Христі і єдности в вірі.

Патріярх згадує ще про наших Євангеликів і Біблійні Громади. Цю справу треба теж взяти до уваги в наших екуменічних змаганнях. Цим він поширює змагання за релігійну єдність і на різні наші протестанські групи. «Правда є лиш одна!» — пише Патріярх. До цієї правди треба змагати і її шукати. Вона включає і проблему релігійної єдности, як основи здоров’я і сили нації. І він пригадує нам:

Яка могутня була наша Держава за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого! Бо була в нас тоді одна віра і одна Церква, яка лучила духово ввесь Нарід, скріплювала усе державне життя і створила свою культуру!

Тепер Патріярх пропонує конкретно розпочати об’єднуючу акцію серед українських християн 1) «від узгіднення перекладів Святої Літургії і наших богослужб, щоб молитися одними устами і єдиним серцем» та 2) «від читання того самого Святого Письма, перекладаного з оригіналу». Один спільний переклад наших Богослужб зблизить католиків з православними, а один спільний переклад Святого Письма причиниться до зближення різних українських протестантських груп до українців католиків і православних. Велика трудність випливає з того, що в нас нема вже однієї богослужебної мови, якою була до початку XX ст. церковно-слов’янська мова. Православні українці впровадили живу україн­ську мову в Богослужби в 1920-их роках, а українці католики щойно після II Ватиканського Собору, додаючи до того ще й мови країн нашого поселення. Одначе ті переклади на українську мову є різні, тому було б корисним виготовити один спільний переклад богослужебних книг для українців католиків і православних. Це могла б зробити спільна літургічна комісія. Варто теж подумати над одним авторитетним перекладом Святого Письма на українську мову. Маємо вже деякі переклади, але вони не є вповні задовільні. Треба об’єднати сили і виконати те, що конечне й корисне для всіх українських християн.

Патріярх Йосиф здає собі справу з того, що не можна скоро усунути різниць між нашими віроісповідними спільнотами, бо вони існують від багатьох десяток, а то й соток років, тому він пише: «Це зближення мусить відбуватися зі зрозумінням, поволі і постепенно». А другу передумову Патріярх формулює ось так:

Будьмо собою! Дивімся на своє власне духовне добро, на спасіння наших душ — тоді буде між нами єдність, в першу чергу на церковному полі, а опісля на національному й державному.

Іншими словами, ми не маємо брати до уваги того, чого інші, чужинці, бажають від нас в їхньому власному інтересі, а маємо керуватися вимогами нашої власної доцільности, себто добром нашої Церкви і нашого народу.

Представивши у своєму посланні цілу проблематику релігійної єдности поєднання в Христі в українському народі, Патріярх, на закінчення, звертає увагу на один відрадний об’яв: віруючі українці, що належать до різних віроісповідних груп, починають розуміти й відчувати, що об’єднавшись в одну помісну українську Церкву під проводом патріярха, станемо твердинею, об яку будуть розбиватися всі ворожі удари, так релігійні, як і політичні.

З цього ясно виходить, яку ролю Патріярх Йосиф визначує помісній Українській Церкві: об’єднати всіх українських християн. Об’єднані вірою в того самого Бога, поєднані в Христі, українські християни стануть справжньою Божою твердинею на цій землі, яка боронитиме український народ перед фізичним і моральним упадком і знищенням та буде вірно різьбити його християнське обличчя і його християнську душу.

Послання закінчується закликом молитися до Святого Духа, Духа єдности, «щоб Він просвітив, надхнув і дав силу для нашого об’єднання і єдности у вірі в одній Церкві».

IІІ Закінчення

Змагання за релігійну єдність між Сходом і Заходом в Україні дуже давні, бо сягають ще XIII ст. Всі великі представники київської митрополії мали на серці ці змагання і працювали для єдности українських християн. В нашому столітті Слуга Божий Андрей присвятив ціле своє життя цій ідеї. І його наступник Йосиф також заговорив авторитетно про поєднання в Христі українських християн. Великі уми прикладають дуже багато ваги до проблеми релігійної єдности, бо добре пам’ятають слова Христа «Щоб усі були одно».

Сьогоднішні часи сприяють духові об’єднання. Цей дух породив т. зв. екуменічний рух у католицькій Церкві, себто бажання християн пізнати одні одних і говорити на тему релігійного об’єднання різних відчужених віроісповідних спільнот. У нас нема екуменічного руху, а як і були деякі спроби почати діялог чи спільні дії, то вони були короткотривалі, або й взагалі не вдавалися. Тому Блаженніший Йосиф уважав потрібним звернути увагу на цю проблему і написати Послання про поєднання в Христі.

Які загальні завваги приходять нам на думку, коли читаємо це послання? Що треба підкреслити?

1. Патріярх Йосиф не пише про «навертання» на католицизм українців некатоликів, а про поєднання в Христі нас усіх. Іншими словами він каже, що центром нашої уваги в екуменічних діях повинен бути Христос і його заповідь «Щоб усі були одно», а не намагання перетягати одні одних на свою віру. Нам треба пізнати волю Христа, тоді й прийде щасливе об’єднання всіх українців в одній вірі.

2. Патріярх Йосиф звертається не тільки до вірних своєї Церкви, але до всього українського народу, що такий роз’єднаний під оглядом релігійним. Він звертає увагу всім релігійним спільнотам в українському народі, що цей стан шкідливий, і кличе всіх показати добру волю й поробити заходи, щоб його змінити. При тому вказує на користі в державному й національному житті українського народу, які випливатимуть з акції поєднання всіх в Христі. Отже він звертає увагу не тільки на вічне добро, спасення наших душ, але й на дочасне добро українського народу. Ми ж бо крім безсмертної душі маємо ще й тіло, українське тіло, і в тому українському тілі проявляється Боже Провидіння і ті Божі пляни, які можна здійснити тільки в українському народі. Віра і національність пов’язані тут в одне, як душа і тіло, і віри серед українців не можна в повні здійснити, не звертаючи уваги на національність. Нема в нас якоїсь абстрактної понаднаціональної, міжнародної віри, а є віра, яка, за рішенням Божого Провідіння, має здійснюватися українськими засобами на українській землі чи на українській людині, де вона б не жила.

3. Блаженніший Йосиф показує, яке місце займають змагання за Патріярхат української Церкви. Це не змагання за владу чи впливи, а частина великого і святого пляну поєднання в Христі всіх українських душ: одна Віра, одна Церква, один народ.

Зближаємося до відзначення тисячоліття хрещення Руси-України. Тоді була в нас одна віра і одна Церква, а наша держава була могутня. Призадумаймося над тим, що тоді було, і порівняймо це до того, що тепер є. Шлях нашої дії дуже ясний: працюймо над ділом об’єднання всіх українців в Христі, як до цього нас кличе Патріярх Йосиф. Тоді Господь поблагословить наш народ вічним і дочасним добром.

Поділитися: