Телеграма Патріярха Йосифа німецькому Конгресові «Церква в потребі»,
що відбувався у днях 6-9.8.1981 р. в Кеніґштайні біля Франкфурту:
Чіта дель Ватікано, 6.8.1981.
Я щиро дякую за запрошення на конгрес «Церква в потребі» й радію, що для питань біженців відбувається власний конгрес. Це стосується всіх християн нашої доби, як сказано (в Євангелії) «я був чужинцем, і ви мене прийняли», всі ми мусітимемо колись на страшному суді здати про це звіт. Хай Ваша майбутня праця, керована турботою про всіх тих, хто був змушений покинути свою батьківщину ради Христа і правди, увінчається плодами, пересилаю Вам моє окреме благословення.
+ Йосиф Сліпий, Патріярх і Кардинал
Українська Католицька Церква
Письмове звідомлення Патріярха і Кардинала Йосифа Сліпого
на 31-ий конгрес «Церква в потребі» в Кеніґштайні 6-9.8.1981 р.
(переклад з німецького).
Ще минулого року я звітував у рамцях конгресу «Церква в потребі» про положення Української Католицької Церкви після 35 років переслідувань. Цього року я хотів би коротко подати до відома про те, що зробив синод українських католицьких єпископів 25.11-2.12.1980 р. для мученицької Церкви на Україні.
Він виніс такі постанови:
1) Постійно слідкувати за ситуацією в Україні;
2) інформувати світову громадськість про справжнє положення в Україні;
3) пригадувати нашим мирянам у діяспорі про потреби нашої Церкви на батьківщині;
4) допомагати всіми можливими засобами мученицькій Церкві в Україні;
Офіційно наша Церква в Україні не існує вже від 1946 p., бо була зліквідована насильно московським урядом і московським патріярхатом. Тепер піднялися голоси за можливість так званого злеґалізування нашої Церкви. Наші єпископи винесли рішення у цьому питанні взяти собі за зразок поступування польської ієрархії і у всіх переговорах настоювати на засаді: нігіл де нобіс сіне нобіс (нічого про нас без нас). В дальшому постановлено одноголосно подати всьому світові урочисте осудження так званого Львівського собору 1946 р. і скріпити духово спільним посланням єпископів, священиків, ченців, сестер і мирян в Україні та в сибірських засланнях (Воркуті, Мордовії, Караганді і т.д.) в їхніх стражданнях. Цим посланням повинен усесь світ довідатися про жахливе положення Української Церкви, про її потоптані совєтським урядом права і про її протизаконне підкорення московському патріярхові. В наслідок моментальної інґеренції московського патріярхату ці постанови не могли, на жаль, бути переведеними в життя. Бо вже 16.12.1980 р. зголосився Крутицько-Коломенський митрополит Ювеналій, тодішній предсідник Відділу для зовнішніх церковних справ московського патріярхату на авдієнцію у Папи. Наступного дня він відвідав кардинала Владислава Рубіна, префекта Священної Конгрегації для Східніх Церков. Головною темою його розмов був наш собор. 20.12.1980 р. ми отримали розпорядження не публікувати нічого про цей синод без попередньої згоди Римського престолу.
Із односторонньо Московським патріярхатом у квітні 1981 р. опублікованої переписки між патріярхом Піменом і Папою Іваном Павлом II знаємо нині, що московський патріярх після повороту митрополита Ювеналія негайно написав 22.12.1980 р. до Папи листа з шантажувальним підтоном, що його ми уважаємо нечуваним вмішуванням у внутрішні справи Католицької і в життя нашої Помісної Церкви.
В основному патріярх Пімен грозить зірванням усіх взаємин, зокрема ж екуменічного діялогу, якщо Папа заапробує винесені синодом українських єпископів резолюції.
Папа відповів 24.1.1981 р. спершу виминаюче. У свойому листі він заявляє, що «хтось повідомив без будь-якого ранішого узгодження пресу про розглядані на синоді проекти…», і що таке опублікування «наступило заки я мав змогу простудіювати ці документи».
Щоб оборонити учасників нашого синоду перед будь-якою підозрою якоїсь свідомої недискреції, заявляю, що ні синод, ні єпископів аж до 20.12.1981 р. не повідомлювано, що навіть інформації про хід нарад мусять бути представлені св. Отцеві для його дозволу. Це пресове ембарго було накладене щойно 20.12.1980 р. після того, як уже декотрі єпископи в добрій вірі подали до відома окремі рішення для своїх вірних.
Ми керувалися недвозначними словами, що їх Святіший Отець сказав коротко перед нашим синодом 5.10.1980 р. в Отранто: «Це особливий, успадкований традицією з перших сторіч обов’язок всіх християн бути близькими духово до всіх тих, що переносять насилля ради своєї віри. Ба навіть більше: тут ідеться теж про солідарність, що нею ми зобов’язані всім людям і спільнотам, яких підставові права зламано чи то навіть потоптано ногами. Ми повинні молитися, щоб Господь своєю ласкою підтримував тих наших братів у їхніх таких тяжких досвідчуваннях. І молімося теж і за тих, які їх переслідують, повторюючи Христові слова, що їх він скерував на хресті до Небесного Отця: «Прости їм, бо вони не знають, що роблять». Дуже часто пробується мучеників окреслювати як «винуватців у політичних злочинах». І Христа сповидно засуджено тому, що він підтвердив, що він є царем (пор. Лука 23, 2). То ж не забуваймо мучеників нашого часу, не ведім себе так, ніби вони зовсім не існують. Дякуймо Господові, що вони своє досвідчування перенесли переможно».
А з приводу дня світового миру 1.1.1980 р. св. Отець сказав зовсім ясно: «Привернути правду означає перш за все назвати поіменно всі насилля, яких би форм вони не приймали».
Тому ми переконані, що служимо правді, справедливості й справжній екуменічності, так що ми не раз повторимо, що львівське зібрання, яке себе безправно назвало «собором» і яке було проведене по-насильницькому у тісній співпраці з московським патріярхатом безбожними світськими властями 1946 р. не було і не може бути жодним правоосновним собором нашої Церкви, бо у ньому не брав участи жоден єпископ Української Церкви, і тому, що приявність деяких священиків і мирян не є достатня для законности і канонічної важности справжнього собору, тим більше, що участь на ньому тих небагатьох була наслідком грубого насилля… Папа Пій XII довів цей протизаконний і насильницький акт у своїй енцикліці «Орієнталес екклезіяс» від 15.12.1952 p., а папа Іван Павло II заявив своїм листом з 19.3.1979 р. і 5.2.1980 р. цілому світові, що Українська Католицька Церква існує і живе як в Україні, так і в діяспорі.
Ми заявляємо, що ніколи не було якогось собору чи синоду нашої Церкви, на якому б наша Церква зламала свою святу унію з Апостольською Столицею, і що так званий «Львівський собор» з 1946 р. не має нічого спільного з нашою Українською Церквою, яка є вірним членом Вселенської Церкви, містичного тіла Христового, якого видимим головою на землі є Святіший Отець, римський папа, наслідник св. Петра і заступник нашого Господа Ісуса Христа.
Крім того заявляємо перед усім світом, що переслідування Української Церкви в Україні продовжується після 36-ти років і досі.
Для нас ясно, що патріярх Пімен хотів згадуваною перепискою і її опублікуванням досягти, Щоб Папа відкликав усе те, що стосується Української Церкви та що він досі сказав в обороні елементарних людських прав. Ми знаємо, що Святіший Отець того ніколи не буде готов зробити. Із вдячністю стверджуємо, що він у своїй відповіді патр. Піменові стоїть на становищі, яке він завжди заступав у питаннях прав українців-католиків.
Бажаємо російській Православній Церкві святости і духовного росту у дусі Христової Євангелії. Ми готові признавати всі її права, але ми вимагаємо такої самої пошани наших прав з боку московського патріярхату. Є знаним фактом, що цей Патріярхат був від 1944 р. безвольним знаряддям імперіялістичних намагань атеїстичного московського уряду. Від 36 р. виступає він в найжорстокіший спосіб проти Української Католицької Церкви. Нашу Церкву він хоче живцем похоронити. Ясним доказом того є львівський псевдособор 1946 р. Урочисто проголошені деклярацією Об’єднаних Націй 10.12.1948 р. і в Заключному акті в Гельсінках 1.8.1975 р. найосновніші людські права були насильно зламані. Як довго московський Патріярхат не визнає елементарних прав українців-католиків і не відкличе львівського псевдособору, так довго не може бути мови про будь-які взаємини з нашою Церквою. Мені зокрема боляче постійно слухати, що та Церква, якої батьком і головою є я, стоїть якоюсь перешкодою для екуменічности. Екуменічність — це любов до Христа, до ближнього, до Церкви, це прагнення до її єдности. Наша Церква живе поміж двома світоглядами в наслідок нещасного розколу 1054 p., теж і поміж двома Церквами. В ній сходяться дві духовости і дві культури. Вона має бодай 5 сторіч екуменічного досвіду і за цей досвід заплатила високою ціною мучеництва. Трагедією стає завжди, коли уряди надуживають Церквою як знаряддям для своєї політики. Таке надуживання руйнує всяку справжню і чесну екуменічність. Замість наближувати помісні церкви одну до одної, розсівається ненависть. Скільки то десятиріч, скільки то сторіч треба буде, щоб перемогти цю ненависть.
Я не звітував Вам про внутрішнє життя нашої Церкви на Україні, бо нема жодних істотних змін супроти попередніх років. Переслідування триває далі, а молодь виростає далі без того, щоб почути щось про Христа, світло і надію народів. Але безліч є тих, які готові пожертвувати все задля своєї віри і нести далі свій хрест переслідувань. Про цей хрест писав мені Святіший Отець 19.3.1979 p.: «Цей хрест став уже, Достойний Брате, частиною Твого власного життя і життя багатьох Твоїх братів в єпископському уряді, які, переносячи страждання і кривди задля Христа, зберегли вірність Христові до свого останнього віддиху. Те саме треба сказати про безчисленних священиків, ченців і мирян Вашої Церкви. Вірність цьому хрестові і Церкві є тим особливим свідоцтвом, через яке приготовляються вірні Вашого народу саме в цей момент до 1000-літнього святкування впровадження християнської віри на Україні».
Рим, 28.7.1981 р.
+ Йосиф Сліпий, Патріярх і Кардинал
