Дозвольте мені з особливою приємністю привітати отця Івана Музичку з його патріяршим віком як виняткового робітника у Божому винограднику і одного з найближчого оточення Патріярха Йосифа. Перепрошую, що вчасно недоглянув і не привітав на порозі патріяршого віку, себто у дев’ятдесят літ. Але хочу зробити це зараз.
Роки отця Івана є тільки особливою нагодою для того, щоб розказати, наголосити, підкреслити його маловідому, незрівнянно велику працю, яку він довершив для розвитку і росту УКЦеркви спершу у Великій Британії, а згодом у Римі, будучи одним із членів Львівського крилосу.
Звичайно, і я грішний, бо мені належало, як колишньому редакторові журналу «Патріярхат», з приводу ювілею привітати отця Івана і сказати щире спасибі за довголітню співпрацю. Це були довгі-довгі роки справді нелегкої і водночас конечно потрібної вагомої співпраці. Отець Іван у ті часи своїми глибоко вдумливими статтями допоміг журналу «Патріярхат» ставати твердо на ноги – здобувати право громадянства. Допомагав утверджувати динамічну ідею Блаженнішого Йосифа, кардинала Сліпого про піднесення помісної Української Като‑ лицької Церкви до гідности патріярхату.
До речі, варто нагадати, що в той час слово «патріярхат» УКЦ в римських колах, та й серед наших владик, рівнялось майже з анатемою. Правда, сьогодні про це, себто про патріярхат УКЦ, навіть у ватиканських колах вже можна не тільки говорити, але й дискутувати. Це сприймається нормально, без гримаси. Під сучасну пору всі владики УКЦеркви в Україні та діяспорі поминають главу УКЦ Патріярхом, згідно із Завіщанням Патріярха Йосифа, в якому він сказав: «Але наш патріярхат ми вже маємо!» Це великий поступ порівняно з недавнім минулим.
На жаль, постання і формування ідеї патріярхату УКЦеркви було нелегкою і довгою дорогою, в яку отець Іван Музичка без вагань активно включився і діяв.
До речі Другий Ватиканський собор на своєму форумі стверджував, що Католицькі Церкви східного обряду найбільше втішаються патріяршим правлінням і тому прийняли постанову, щоби у Католицьких Церквах східного обряду створити нові патріярхати там, де зайде для цього потреба. УКЦ є однією з найбільших Східних Церков, яка не мала цієї гідности.
Передусім слід хоч для уявного портрета Ювіляра – отця-митрата, доктора Івана Музички – подати кілька біографічних даних. Він прийшов на світ 15 листопада 1921 року в селі Пукові, колишнього Рогатинського повіту, що на Івано-Франківщині, в убогій селянській родині. Син села. У родині було четверо синів і дочка. Іван був найстарший.
Звичайно, батьки дали дітям глибоке родинне і релігійне виховання. Далі життя минало за батьківськими молитвами і Божим благосло‑ венням. Батько Івана – колишній український січовий стрілець. Троє синів пішли слідами батька, себто стали вояками Української дивізії «Галичина», щоб здобути військові знання. Два старші сини, Іван і Василь, стали членами дивізії ще перед боєм під Бродами, а третій син Степан поступив туди, коли більшовицька армія вже сунула на Галичи‑ ну. На жаль, брат Василь загинув у бою під Бродами.
Народну освіту Іван завершив у рідному селі. Крім батьківської хати і школи, на світоглядне формування Івана мали вагомий вплив проповіді пароха Василя Соловія. Іван товаришував з його синами. Ще з дитячих років мріяв стати священиком. Вже у діточих забавах (коли мав 5-6 років) накладав на себе мамин фартух як фелон і відправляв похорон забитих горобчиків, киці, граючи ролю священика.
До речі, з біографії Папи Івана Павла ІІ пригадується такий самий епізод: ще юнаком він одягав мамину сукню і діяв як священик.
В юнацькі роки Іван щонеділі з молитовником у руці, який купив йому батько, був у церкві і в окремому гурті співав зі своїми однолітками. Товариші все питали Івана, скільки ще сторінок лишилось до кінця служби, і хитали головами: так багато… Вже у той час він був заавансований у релігійних питаннях і знав мелодії тропарів, що послужило його товаришам прозивати Івана з польської «єґомосьцьом», себто священиком.
Згідно з розповіддю отця Івана, ще будучи в народній школі він висловив батькові своє бажання стати священиком. Батько не заперечував, але сказав, що для цього треба вчитись у гімназії, а це коштує грошей. Де їх узяти? Що означало: ні, забудь!
Іван належав до здібних, розвинених учнів і мав музичний хист. Все це разом вимощувало йому шлях. При допомозі стипендії Кооперативи Центросоюзу, а згодом стипендії Івана Тиктора вступив на навчання до гімназії «Рідна школа» у Рогатині. Середню освіту закінчив у 1941 році радянською десятиліткою.
Слід наголосити, що Іван Музичка належав до генерації, яка виростала, світоглядно виховувалась і формувалась після програних українських визвольних змагань на основі домінуючого інтегрального донцовського націоналізму, перебравши естафету боротьби за українську незалежність. На той час у Західній Европі народжува‑ лись і поширювались світоглядно-ідеологічні формації – фашизм, націоналізм, націонал-соціялізм, соціялізм, комунізм та інші «-ізми». У цьому ключі діяла Українська Військова Організація (УВО), але для молоді найбільш привабливим був націоналізм, себто Організація Українських Націоналістів (ОУН). Іван Музичка був один з її активних членів з часів першої совєтської окупації в 1939 – 1941 роках. Восени 1941 року закінчилася розчаруванням його “революційна» участь в ОУН, яка розкололась на ворожі дві частини, і в тому поділі він не хотів брати участі.
У Львові, у вересні 1941-го, відкрилась богословська семінарія. Отець Соловій покликав і сказав Іванові: «Семінарія відкрита, збирайся і зголосися». За намовою, допомогою і відповідним супровідним листом отця-пароха Василя Соловія Іван Музичка рішився вступити до духовної семінарії на студії. По-батьківськи, як звичайно, прийняв його Князь нашої Церкви Митрополит Андрей і сказав йому в цій справі звернутись до отця-ректора Йосифа Сліпого. Тут була інша мова. Отець-ректор Йосиф переглянув приписані документи і сказав, що для того ще треба привезти міхи борошна, бараболі, круп, товщу і т. д. Така у той час була заплата. На жаль з «міхами» не вийшло, бо батьки не були спроможні, і Музичка повернув з жалем та розчаруванням до свого Пукова…
Після короткого учительського курсу став учителем початкової школи в своєму селі. В скорому часі його перевели до «школи вправ» при учительській семінарії у будинку гімназії в Рогатині, якою керував відомий педагог – доктор Кость Кисілевський. Школа потребувала учителя теорії музики, гри на скрипці й диригента хору. Ця позиція дісталась Іванові Музичці. На цьому становищі довго не задержався, бо вже у 1943-му зголосився, як уже згадано, до Української дивізії «Галичина».
Як про це згадує сам отець Іван, навесні 1943 року німці несподівано погодились створити дивізію «Галичина». Її ентузіястом у Рогатині був професор Микола Угрин-Безгрішний, колишній український січовий стрілець. У дивізії «Галичина» Безгрішний бачив чергову військову формацію, колишніх «усусів», але німцям не про те йшлося… Угрин як поет написав «Марш дивізії» і доручив Іванові Музичці покласти його на ноти. Доктор Борис Кудрик, який був частим гостем отця Соловія у Пукові, потвердив цей марш. Музичка під впливом Угрина став вояком УД «Галичина», восени 1943-го у Гайделяґрі пройшов рекрутський вишкіл та був призначений до дивізійної оркестри. Але через недомагання мусів покинути оркестр і водночас переклясифікуватись.
У Нойгамері пройшов санітарний вишкіл і був призначений до санітарної сотні та української диві‑зійної лікарні, що знаходилась біля міста Зіліна у Словаччині, директором якої був німець доктор Фрог. Були й українські лікарі, з-поміж яких відзначався доктор Лемішка. Так Іван Музичка пройшов «дивізійну епопею» до кінця з неперебійною думкою, бажанням стати священиком. Його військова карієра закінчилась у англійському полоні в Італії – Ріміні.
Відомо, що завдяки старанням Апостольського візитатора владики Івана Бучка Українська дивізія була врятована від примусової репатріяції на «родіну». Українські отці з Рима відвідали українських полонених у Ріміні. Тоді й блиснула іскра надії, що може здійснитись душевна мрія поступити на студії до духовної семінарії в Римі. Так і сталося – 27 зголошених полонених на студії богослов’я були у листопаді 1945 року звільнені з полону, і англійські вояки своїми машинами перевезли їх до Української колегії святого Йосафата у Римі.
Так непохитна мрія, безпере‑ бійне бажання Івана Музички бути священиком стали дійсністю. Завершив студії богослов’я докторатом. У травні 1951 року був рукоположений владикою Іваном Бучком на священика. Це була найбільша радість – воскресіння у його житті.
Слід підкреслити, наголосити, що священик – це не професія, це неохопне служіння у Господньому винограднику, віддаючи свої послуги довіреній пастві для її спасіння. Це є та Божа глибина, широта і безконечність у людському бутті. Так і не інакше сприймав, сприймає і в такому дусі безперебійно діє отець-доктор Іван Музичка.
Восени 1953 року він одержав призначення на душпастирську працю в Англії. На цьому становищі отець Іван із особливою відданістю та посвятою священнодіяв до 1975-го. Приходилося не без труднощів, але він їх успішно долав.
9 лютого 1963 року Митрополит Києво-Галицький Блаженніший Йосиф понад усякі сподівання з’явився на волі, у центрі християнства – вічному місті Римі. Він відкрив нову сторінку в історії Української Католицької Церкви. Блаженніший Йосиф скористався соборовою постановою про створення нових патріярхатів для Східних Церков і в Другого Ватиканського Собору висунув прохання, щоб УКЦеркву, яка є одною з найбільших Східних Церков, піднести до гідности патріярхату.
Але ця ідея не вкладалась у ватиканську «ostpolitik». На цьому тлі стався поділ у нашій Церкві. Українські владики за незначними винятками піддержували позицію Конгрегації Східних Церков, себто відому «ostpolitik». У більшості священики і переважно миряни піддержували позицію Блаженнішого Йосифа. У тій ситуації отець Іван Музичка, який уже був пов’язаний із Блаженнішим, будучи залученим до праці в Українському католицькому університеті, звичайно ж, підтримав ідею Йосифа Сліпого.
На жаль, екзарх УКЦ у Великій Британії Августин Горняк, ЧСВВ, був одним із трьох владик, які відмовилися підписати спільний лист-прохання до Папи Павла VІ піднести УКЦеркву до гідности патріярхату. З приводу цього на теренах Великої Британії виник конфлікт. Переважна більшість мирян і частково священики поставились проти владики Августина. Отець Іван був один із них, внаслідок чого єпископ Горняк позбавив його парафії. На вимогу владики Східна Конгрегація без фактичної причини суспендувала отця Івана Музичку. На запитання, що йому робити, Патріярх Йосиф сказав ігнорувати.
І як тільки префектом Східної Конгрегації став кардинал Владислав Рубін, мати якого була українкою і який був особистим приятелем отця Івана зі студій (бо він також військовик із корпусу Андерса), Патріярх Йосиф звернувся до нього з офіційним листом у справі суспенди отця Музички. До двадцяти чотирьох годин суспенда була знята.
Блаженніший Йосиф, беручи отця Івана на працю до Рима, до‑ бре знав його спроможності. Але отець Музичка підкреслює, що для праці в Римі не був готовий. Переконано вірю, що це говорить його скромність, не більше. На мою думку, побут отця Івана у Римі, при його кмітливості та працьовитості, поглибив знання під різними, не тільки богословськими, але й соціяльно-культурними і політичними аспектами. Його незрівнянно великий вклад праці у Римі, де він по сьогодні працює, є протилежним до ним сказаного.
Маючи нагоду спостерігати працю отця Івана, як вище сказано, друкувати його глибоко вдумливі статті в журналі «Патріярхат» і без‑ перебійно листуватись з ним по сьо‑ годні, можу з приємністю сказати, що він належить до особливих, виняткових священиків. Посідає широке знання не тільки з богослов’я, але й в інших дисциплінах, зокрема й культурологічно-політичному вимірі української науки. З отцем Іваном можна приємно вести цікаві розмови, дискутувати на різні теми. Він багатогранна особистість, дбайливий, строго (до військового штибу) впорядкований і вимогливий священик, перший парох церкви святих Сергія і Вакха у Римі, проректор УКУ ім. Папи святого Климента у Римі, ректор Колегії святої Софії, глибоко вдумливий, добрий проповідник, успішний педагог, організатор наукових конференцій, доповідей, ювілеїв, прискіпливо-блискавичний публіцист, письменник-есеїст, редактор-упорядник праць УКУ – «Творів Патріярха і Кардинала Йосифа», монографій (Володимир Ґоцький, Богдан Лончина й інші), чутливий музикант і диригент. Його вклад відданої праці у розвиток патріяршого осередку в Римі надзвичайно великий.
За радянщини на його глибоко вдумливі проповіді та проповіді отця-доктора Івана Гриньоха, трасльовані Радіо Ватикану, гостро реагували кремлівські опричники, зокрема відомий каґебівський борзописець майор Гальський.
До речі, як розказував мені отець-диякон Юрій Малаховський, який пройшов у Римі дияконські курси, найбільш любленими, цікавими й успішними серед викладачів були отці Іван Музичка та Іван Гриньох. Блаженніший Йосиф, беручи до Рима Івана Музичку, не помилився у своєму виборі.
Ще один вагомий штрих слід додати до портрета отця Івана: серед кандидатів Патріярха Йосифа на владик для України в 1975 році було четверо осіб: отець Степан Чміль, отець-доктор Іван Хома, отець-доктор Любомир Гузар і отець-доктор Іван Музичка. Останній відмовився, а троє перших були таємно, без відома Апостольської Столиці висвячені Патріярхом Йосифом. Відмова отця Івана Музички говорить багато сама за себе.
Правда, Апостольська Столиця не визнавала тайно висвячених як єпископів, але не заперечила їхніх свячень, бо свячення були важні. Відомо, що згодом вона визнала їх єпископами.
На закінчення вітання з патріяршим віком бажаю отцеві-митрату, докторові Івану Музичці прожити ще довгі-довгі роки життя в кріпкому здоров’ї і дальше з успіхом працювати у Божому винограднику на славу Божу, ріст, розвиток і добро нашої страждальної Церкви й українського народу.
Микола Галів
