Великі та й, зрештою, маленькі компанії час до часу збираються на стратегічні сесії, під час яких обговорюються і виробляються важливі рішення для майбутнього інституції. У них переважно беруть участь топ-менеджери, які й розділяють з керівником або власником відповідальність за ухвалення рішень щодо напрямів розвитку.
Саме відчуття грандіозної стратегічної сесії велетенської мультинаціональної корпорації дала шоста сесія Патріаршого Собору в Івано-Франківську, який зібрав більш ніж 200 делегатів із 57 країн. Проте Церква є не просто корпорацією, вона відкрита на дію ззовні – Духа Святого. Він є головним її «стратегом» і натхненником.
Перший Собор Української ГрекоКатолицької Церкви відбувся в 1996 році під кінець святкувань 400-ліття Берестейської унії. Церква відновлювала і створювала заново свої структури, тому закономірно, що темою першого Собору стало моральне і духовне відродження України. В своєму привітальному слові Блаженніший Мирослав-Іван кардинал Любачівський зазначав, що скликав цей Собор, аби «докладно розглянути наші недуги й недостачі, шукати для них найкращих засобів для лікування». Владика Любомир Гузар на цьому першому Соборі наголошував: «Собор – це свого роду школа, в якій цілий Божий люд, всі ми – владики, духовенство, миряни – мусимо вчитися брати на себе відповідальність за добро загалу, оцінювати дійсні можливості, брати під увагу обставини, серед яких діємо».
І якщо першу сесію Собору владика Любомир Гузар називав школою, а наступні сесії пов’язані з відродженням та розбудовою структур – монашество, миряни, молодь, то на шостій сесії Блаженніший Святослав Шевчук не раз говорив про «іспит сумління», який необхідно зробити Церкві на різних рівнях. Чверть століття легальної діяльності – справді достатній термін, аби підвести підсумки та зріло замислитися над майбутнім. Контекстом для цього іспиту стала програма «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», яку прийняв Синод єпископів як стратегію розвитку УГКЦ до 2020 року. «І я би хотів, щоб у контексті цього Собору ми зробили іспит сумління: наскільки живою Церквою ми є, щоб рухатися вперед», – сказав Патріарх на відкритті шостої сесії Собору 25 серпня.
Протягом трьох днів делегати – єпископи, священики, монахи, монахині та миряни обговорювали майбутнє Церкви через призму ситуації та майбутнього найпідставовішої структурної одиниці Церкви – парафії. Вони самі представляли дуже різні парафії: від багатотисячних у великих містах до дуже маленьких, місійних, тому їх досвід парафіяльного життя відрізняється, проте саме цей пошук спільного знаменника у різноманітності обставин, викликів та контекстів виглядає найціннішим наслідком Собору.
Собор дозволив делегатам відчути себе церковними стратегами, мріяти про ту Церкву, яку вони хочуть бачити в майбутньому, відповідальними не лише за рішення, але й в широкому сенсі за їх втілення. Особливо це важливо для мирян, які часто почуваються далекими від ухвалення рішень, а тому не завжди відчувають відповідальність за діяльність Церкви як інституції. Резолюції Собору, хоч і узагальнені й систематизовані, все ж дають відчуття «мрії про Церкву».
Патріарший Собор є дорадчим, а не законодавчим органом, і хоч його резолюції значною мірою відображені у постановах Синоду єпископів, що слідував за Собором, важко вмістити у загальні рекомендації особливий досвід кожної парафії, кожної людини. Головна цінність Собору напевно не в тому, щоб дати відповідь чи готову матрицю для кожної ситуації, а в тому, щоб шукати відповідь разом – «собирати у розсіянні сущих», разом думати про майбутнє.
Формат Собору в Івано-Франківську дав можливість його делегатам побачити Церкву в її різноманітності, відчути її справді глобальний вимір, який не завжди відчувається, коли певна парафія чи спільнота бореться зі своїми конкретними викликами. Делегати Собору здобули можливість побачити обличчя Церкви одне в одному – різноманітну, різномовну, строкату спільноту, яка разом творить одну інституцію. Саме знайомство і зустріч стали основним натхненням. Без них і відчуття спільної відповідальності, всі написані стратегії та програми залишатимуться тільки на папері.
Собор дав поштовх і натхнення. Але залишається питання імплементації рішень Собору й Синоду на різних рівнях, щоб візія майбутнього Церкви не залишалася ідеєю кількох десятків чи навіть сотень мрійників.
Михайло Шелудько, Одеський екзархат:
Взяти участь у такому Соборі – це увійти в історію Церкви. Для мене це великий привілей – ділитися своїми думками, слухати інших. Приємно, що наш одеський досвід цікавий багатьом, хоча, на мою думку, Одеський екзархат ще дуже молодий, ще не до кінця дозрів, щоби посісти якесь усталене місце в глобальній Церкві.
Данило Ґаладза, Візантійський ординаріат, Австрія: Цікаво бачити людей нашої Церкви з цілого світу разом і обговорювати різні питання. Проте вже після першої зустрічі в маленьких групах я зрозумів: вершиною цих зустрічей є те, що ми молимося разом. Часом на таких зустрічах молитва є чимось другорядним, а тут вона поставлена в серці події. Саме це нас робить Церквою. І в молитві ми знаходимо відповіді на різні питання. Хтось на нашій групі зауважив, що найкраща програма в тому, щоб ми були автентичними людьми, автентичними християнами.
Можна писати різні документи і приймати різні програми, проте найважливіше, щоб люди хотіли це втілювати. Інакше гарні тексти залишаться на папері. Тут ми отримуємо натхнення, говоримо про позитиви й негативи, можливості покращення, краще розуміємо свою єдність.
Ольга Вох, Паризька єпархія: Людина реалізовується в стосунках. Бог дає нам приклад досконалих стосунків у Святій Трійці, і цей Собор є місцем, де ми реалізовуємося в стосунках. У кожного свої виклики: у когось парафія надто велика, у когось, навпаки, надто маленька, але ми разом, і кожен отримує підсилення на Соборі. Тут хочеться ставати кращою, ставити перед собою нові завдання і робити щось нове. Я бачу, що я не сама.
Паризька єпархія – це маленька єпархія, яку не обмежують жодні зовнішні рамки та структури, і ми можемо творити. Багатьом комфортно у великих структурах, де уже все готове. В Парижі цього немає, але таким чином на першому плані є спільна молитва і духовне пережиття.
Кен Новаківський, єпарх Нью-Вестмінстерський: В Бразилії ми вирішили, що приймемо програму «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», і зараз ми посередині імплементації, адже програма діє до 2020 року. На цьому Соборі ми проводимо іспит сумління – дивимося на минуле, на зроблену роботу та плануємо майбутнє.
Для мене, як керівника команди втілення програми, важливо не лише слухати доповіді, але й те, як їх обговорюють у маленьких групах. Нам вдалося зібрати людей з більш ніж 50 країн, щоб говорити про нашу Церкву. Звичайно, ми відчуваємо вплив війни, але й маємо нагоду подивитися на нашу Церкву як глобальну інституцію. Ми живемо у світі, що змінюється, і наше завдання як Церкви приносити любов, надію, мир, соціальну справедливість у світ. В цьому немає нічого нового, але ми шукаємо нові способи і методи, щоб це робити. Я сповнений надії, дуже важливо чути голос глобальної Церкви, особливо для єпископів, які звикли бути лідерами. Проте іноді лідерство й означає слухання.
Впродовж чотирьох останніх років ми зосереджували увагу на живій парафії. Що це означає? Як вона виглядає? Як робити її живою? Яка різниця між парафією, яка себе утримує і веде широку діяльність, і справді живою парафією? Наступним кроком мав би бути наголос на зустрічі з живим Христом. Тобто, на мою думку, ми маємо рухатися від структур до місії: що означає зустріч з живим Христом? Ким для нас є живий Христос?
Мар’яна Карапінка
