«…Вони, мабуть, робили це в доброму намірi»
(із «Заповіту» Патріарха Йосифа Сліпого)
14 листопада минулого року в Лондоні в приміщенні Українського Інституту УКУ відбувся щорічний «День Патріарха» присвячений постаті глави УГКЦ Йосипа Сліпого. Одну з найболючіших сторінок в історії УГКЦ у ХХ столітті заторкнув у своїй доповіді о. Євген Небесняк. Оскільки далеко не всі читачі мати змогу бути там присутніми, пропонуємо Вашій увазі друковану версію цього виступу.
«…Вони, мабуть, робили це в доброму намірi»… Зберігаючи цю думку провідною, я хочу описати конфлікт Патріарха Йосифа Сліпого з очільниками Курії РимоКатолицької Церкви, які, бажаючи нав’язати контакти із Московським православ’ям, на думку Патріарха, явно замовчували переслідування УГКЦ в Україні. Жодним чином не бажаю полемізувати з Ватиканом, відкрити процес якогось реваншизму; хочу об’єктивно висвітлити один період нашої церковної історії, що залишиться навіки болючим і спірним. Йтиметься про період перебу‑ вання Патріарха Йосифа у Римі.
Патріарх Йосиф Сліпий, Глава Української Греко-Католицької Церкви в 1944/1984 рр. , завжди залишиться в історії України ХХ століття одним з її найвизначніших синів. Він відбув вісімнадцять років у не одному каральному таборі на Сибірі за те, що не хотів зректись ні своєї віри, ні зверхності Апостольського Престолу в Римі, ні своєї вірності Україні. І він був би закінчив свою земну мандрівку в бозна-якому сибірському таборі, якщо б, на домагання поодиноких політичних і громадських діячів у світі, цілих організацій, а передовсім через старання тодішнього Папи Івана ХХІІІ, його не було звільнено від дальших страждань.
Але чи таке звільнення, з постійним перебуванням у Римі, було йому угодним? Чи волів він радше вмерти в Сибіру як мученик, чи жити в Римі як Ісповідник віри, як невизнаний герой своєї Церкви? Відповідь на таке питання Патріарх сам дав у своєму Заповіті, який він підписав 3 червня 1976 р. при Патріаршому соборі Святої Софії у празник Вознесіння ГНІХ: «Звільнено мене, та не привернено волі моїй рідній Церкві! Тому моя внутрішня постанова була залишитися на рідній землі й дальше спільно зі своєю Церквою нести наш важкий хрест так, як я писав в Ізоляторі Київської тюрми: Я навіть у душі не думаю виходити з Радянської України, але хочу тільки добитись права Греко-католицької Церкви, яке вона вже мала в Радянському Союзі до 1946 р., і яке право належиться їй на основі конституції, а нині воно потоптане!… , скажу одверто, що зовсім не збираюсь виходити, хіба під конвоєм, як німий свідок Церкви, що мовчить! Та голос бл. п. Папи Йоана ХХІІІ кликав мене на Ватиканський Собор, його голос був для мене наказом, бо і в ньому вбачав я незбагненний задум Божого Промислу».
Передісторія
19 березня 1937 року Папа Пій ХІ в енцикліці «Divini Redemptoris» («Божественного Ізбавителя») цілковито засудив комунізм: «Комунізм вже у своїх основах є лукавим, і тим, хто бажає рятувати християнську цивілізацію, заборонено співпрацювати з представниками такої ідеології».
24 жовтня 1939 р. Папа Пій ХІІ оприлюднив свою першу енцикліку, «Summi Pontificatus» («Найвищого Понтифікату»), у котрій він чітко визначив позицію Церкви щодо винуватців Другої світової війни: вона «безкомпромісно виступає проти будь-якого тоталітарного режиму, будь-якого виду расизму й будьяких силових структур, які поборюють Церкву та її вірян». Це була пряма відповідь усім, хто критикував Церкву за те, що вона не виступала рішуче ні проти гітлерівської Німеччини, ні проти сталінської Росії. Папа також зазначив, що «навряд чи можна буде знайти будь-який компроміс між вченням Церкви й постулатами нацизму чи комунізму».
1 липня 1949 року Папа Пій ХІІ декретував відлучення від Церкви католиків, які б насмілилися підтримувати комуністичну ідеологію. Крім того, їм заборонялося починати з власної ініціативи відкритий діалог з комуністами, бо, за словами Ватиканської інструкції, «не можна засідати до Божого столу і, водночас, до столу сатани».
Гостре ставлення Ватикану до комунізму та СРСР почало змінюватися, коли на Петрів престол 1958 року прийшов Папа Іван ХХІІІ, якого назвали «добрим Папою», «Папою діалогу»: «добрим», бо він хотів усім догодити, «Папою діалогу» – бо хотів вести щирий діалог з РПЦ. Чесно кажучи, Іван ХХІІІ був насправді добрим Папою, тому й Церква проголосила його блаженним у 2000 році. У перші роки свого урядування він почав провадити так звану «політику чемності», чим пізніше виправдовував своє зближення з комуністами і Радянським Союзом. Бажання співпрацювати з марксистами він виявив ще у 1957 р., коли, будучи Патріархом Венеції, вислав письмовий привіт Конгресові італійської Соціалістичній партії, жест, що вкрай не сподобався тодішнім чиновникам Римської Курії.
Саме за правління Івана ХХІІІ розпочинається так звана «Остполіnік» Ватикану, метою якої було реалізувати наближення РКЦ до РПЦ, з наміром здійснити Христове веління – «ut unum sint» («щоб усі були одно»). Саме ж слово – «Остполітік» було запозичене із політичного словника канцлера Німеччини 60х років ХХ ст. Віллі Брандта, який такою ідіомою назвав зближення Німеччини з Росією. На цей час припадає і звільнення Патріарха Йосифа з каторжного заслання.
Курс на возз’єднання
Початки «Остполітік», що упродовж свого існування характеризуватиметься замовчуванням репресій вірних в СРСР в ілюзорній надії вибороти більше свободи для Католицької Церкви, покладуть край виправданому протистоянню Церкви російському комунізмові, як це було за урядування Папи Пія ХІІ та його попередників. І це – внаслідок маловідомої ще сьогодні таємної зустрічі між Католицькою і Російською Православною Церквою. Папа Іван ХХІІІ, задумавши скликати ІІ Ватиканський Собор, хотів мати на Соборі спостерігачів від усіх Церков, а передовсім – від РПЦ, тому він у серпні 1962 р. відрядив кардинала Ежена Тіссерана, тодішнього голову Священної Колегії кардиналів, й свого легата монсеньйора Вілленбрантса на зустріч з митрополитом Никодимом (Ротовим) поблизу французького міста Мец. Останній погодився делегувати на Собор двох представників, але за умови, що отці Собору жодним чином не осуджуватимуть комунізм (винесення такого вироку можна було передбачити, якщо вивчити попередні документи Пія ХІ і Пія ХІІ у цій справі), і що Церква після Собору не оприлюднить жодного документу проти Радянського Союзу. Ось ціна присутності представників РПЦ, архімандрита Владіміра Котлярова і о. Віталія Борового на ІІ Ватиканському Соборі. Під час Собору 213 кардиналів і 435 соборових єпископів підписали петицію про засудження комунізму і передали її відповідній комісії на розгляд, але петицію, на жаль, не розглянули, власне, через попередні домовленості із представниками РПЦ. Весь пізніший хід Собору, як і пособорова політика Церкви, знаменуватиметься відкритим діалогом Апостольського Престолу з Московським Патріархатом ціною замовчування переслідування УГКЦ й ціною відсутності будь-якої критики на адресу Радянського Союзу. За словами французького домініканця Ремонда Леопольда, який завжди виступав проти «Остполітик», передовсім, коли йшлося про замовчування переслідування Церкви на всій території Радянського Союзу, Ватикан «довіряв більше дипломатії, ніж любові до ближнього. Папа нівечив зусилля вірян».
Папа Іван ХХІІІ, унаслідок свого пасторального підходу до комунізму, оприлюднив у 1961 році енцикліку «Mater et Magistra» («Мати й Вчителька»), а 1963 р. – «Pacеm in terrа» («Мир на землі»), якими він практично скасував кару відлучення від Церкви тих католиків, які бажали співпрацювати з комуністами. Він писав: «Можливо, коли учора діалог з комуністами вважався безуспішним, сьогодні, а то, може, й завтра, він таки стане корисним і плідним!» Часи «Остполітік» були для римо-католиків ковтком свіжого повітря, адже стало можливим співпрацювати з Московським православ’ям, яке в очах Ватиканської Курії перестало бути «схизматичним». Я часто себе запитую: «Що я зробив би в тих часах, якщо б я був римо-католиком?» Уся Римо-Католицька Церква за межами Радянського Союзу була в захопленні від Російської Православної; не один владика присягав на вірність «Остполітік», не один з них приносив життя в жертву Христові за навернення Ро‑сії. Хто не жив у тих часах в Римі, не може собі уявити, як римо-католики позитивно переживали момент наближення між Церквами й плекали надію, що вдасться не лише наблизитися, а й возз’єднатися.
Треба визнати, що для РКЦ «Остполітік» принесла певну користь: єзуїти отримали право повернутися до Росії після 100 років перерви, а «Руссікум» – Колегія, заснована 1969 року для того, щоб готувати майбутніх священиків для Католицької Церкви в Росії, – почала приймати студентів з РПЦ.
Патріарх Йосиф і «Остполітік»
Єдність, яку вважали виявом доброї волі з боку Радянського Союзу та РПЦ, здавалося, ставала все ближчою… поки Патріарх Йосиф не пригадав усім, що мільйони християн страждають у сибірських таборах за вірність Апостольському Престолові, і це тоді, коли Рим веде переговори з переслідувачами вірян Східної Церкви. Тоді всі зрозуміли, що на заваді можливому поєднанню Риму з Москвою – і на тому завжди будуть наполягати представники РПЦ у їхніх зустрічах з римо-католицькими прелатами – стояла УГКЦ. Пригадую собі, коли я навчався у Східному інституті в Римі, велика частина професорів-єзуїтів дивилися на нас, українців, неприхильно. На прийомах церковних достойників зі Східної Європи, коли починалася розмова про екуменічний рух і діалог з Московським православ’ям, нам, українцям, завжди закидали, що УГКЦ стоїть на перешкоді єдності Церков, що це вона винна… краще було б, якщо б ми не існували і т. д.
Саме такою, промосковською, застав Патріарх Йосиф Римську Курію після свого приїзду до Вічного міста. Пригадуючи початки «Остполітік» і дальшого його розвитку, співчуваю нашому Ісповідникові, який пролив через це не одну сльозу, але, згаду‑ ючи членів Римської Курії в негативному світлі, не роблю я те лихим словом. Я свідомий, що вони діяли в добрій вірі, і що не було жодної злоби з їхнього боку. Я переконаний, що вони діяли для добра Церкви, хоч, на думку вірних УГКЦ, вони зле робили. Сам Патріарх Йосиф у своєму «Заповіті» припускав, що вони діяли «у доброму намірі», але він все ж вирішив дати опір очільникам і прибічникам «Остполітік», ознайомлюючи весь світ із незавидною долею тих його вірян, які терпіли, а то й помирали в Сибіру за вірність Римському Апостольському Престолові, що, здавалося, був глухим на їхні муки й страждання.
Митрополит своїми заявами, самою своєю присутністю свідчив, що безбожна комуністична влада у Радянському Союзі нищить храми, закриває їх, перебудовує на танцювальні салони, кінозали, склади, засилає вірян на каторгу. Захід, чесно кажучи, зовсім не був ознайомлений з реаліями в СРСР. Люди вірили, що там рай, що там добре живеться, навіть краще, ніж на Заході. Дуже мало відомостей про Союз потрапляло на Захід, а те, що людям було відомо, вони черпали з пропаганди компартій своїх країн. Скільки разів, коли я розповідав про реалії в Радянському Союзі, чув неодмінно ті самі закиди: «Це неправда! От вигадуєш бознащо!», «Ти занадто упереджений проти Росії! Треба наблизитися до Росії, а не ворогувати з нею!» Цілковите незнання справжньої ситуації й життя в межах Радянського Союзу!
Юридична позиція Митрополита ставала чимраз «контроверсійнішою». Щоб зарадити незручній ситуації, у якій Церква опинилася після прибуття Сліпого на Захід, Папа Павло VI, не уділяючи Митрополитові жодних конкретних юридичних прав, підвищив його 1963 року до гідності «Верховного Архиєпископа з майже патріаршими правами», а 1965 року наділив кардинальською гідністю. Під час врочистого акту піднесення Патріарха Йосифа до кардинальської гідності Папа заохочував український народ боротися за свої права, тим паче тепер, коли мають свого речника в особі Кардинала Сліпого. Спираючись на це, Патріарх Йосиф зайняв чітку позицію стосовно проросійської Римської Курії. Тоді, коли радянська влада й РПЦ думали, що питання УГКЦ закрите, Кардинал Йосиф доклав усіх сил, щоб відродити й зміцнити свою Церкву, бодай на чужині. Він вирішив зберегти її автономію, встановивши легітимно, через синод, її самоврядування, навіть поза межами своєї території.
Крім надбання матеріальних структур у Римі – УКУ, собор Святої Софії, «Студіон», «Дім паломника» на площі Мадонна деі Монті з прибічною каплицею Жировицької Богородиці, Кардинал Йосиф також хотів, щоби ієрархічна структура УГКЦ була завершена патріархатом. Свої плани стосовного патріаршого устрою Церкви він висловив під час ІІ Ватиканського Собору, 11 жовтня 1963 року. Патріархат був єдиним засобом для збереження єдності й самого існування УГКЦ. В основу його домагань лягли умови Берестейської Унії 1595 року.
На жаль, бажання відродити свою Церкву на чужині й надати їй патріаршого устрою, зустріло рішучий опір передовсім серед чиновників Римської Курії: Східної Конгрегації, Секретаріату в справах з’єднання християн і, врешті, серед викладачів єзуїтської школи «Руссікум» у Римі. Представники всіх цих установ твердили, що для відновлення повних прав УГКЦ існують канонічні, екуменічні й політичні перепони, хоча всім було добре відомо, що все зводилося до єдиної причини: боязні зіпсувати стосунки Ватикану з РПЦ. Саме тому Секретаріат у справах з’єднання християн завжди мовчав на нападки РПЦ на УГКЦ, навіть тоді, коли треба було, хоч би і по-дипломатичному, виступити на захист переслідуваних християн. Митрополит РПЦ Никодим гостро запротестував у Римі проти зведення собору Святої Софії: переконував Ватикан, що це не в дусі екуменізму. А цей екуменізм обидві сторони будували тоді, коли УГКЦ в Радянському Союзі зазнавала переслідувань, про що Ватикан не міг не знати. Великої несправедливості припустився проти УГКЦ Кардинал Жан Війо, очільник Секретаріату для з’єднання християн, коли він, присутній на інтронізації Москов‑ ського Патріарха Пімена 7 червня 1971 р., не опротестував слова, які той велично декларував, що один з найбільших успіхів Московського Патріархату – «повернення УГКЦ в лоно РПЦ». Навіть після свого приїзду до Рима, він, на жаль, не насмілився згадати про це.
Патріарх Йосиф під час Всесвітнього Синоду єпископів 23 жовтня 1972 р., у присутності Папи Павла VI, з гіркотою й жалем висловив свій біль, спричинений кривдами, скоєними Ватиканом по-перше, проти УГКЦ в Україні, через безплідний діалог з РПЦ; по-друге, проти греко-католиків у Польщі, де близько півмільйона вірних були позбавлені своїх суттєвих прав, бо не мали владики-помічника, тоді як, коли Православна Церква, значно менша чисельно, мала аж чотирьох єпископів; а також проти вірних УГКЦ в Пряшеві, у тодішній Чехословаччині, де греко-католицька єпархія взагалі перестала існувати.
Інша несправедливість сталася 1976 року, коли кожен єпископ УГКЦ, який прибув до Рима на Синод, скликаний Кардиналом Йосифом, отримав листа, підписаного Кардиналом Жаном Війо (Патріарх Йосиф такого листа не отримав). У листі чітко вказувалося, що «жодного Синоду» не буде, бо владики не мають на те права. Можуть відбути «єпископську конференцію» на кшталт латинських єпископських конференцій, але не дозволяється обговорювати справу патріархату для УГКЦ. Ще більш принизливим для Блаженнішого Йосифа був ватиканський прес-реліз, у котрому пояснювалось, що «українські єпископи, навіть якщо й мають свого Главу в особі Верховного Архієпископа, фактично, підпорядковуються не йому, а безпосередньо Римові». Така заява була зумовлена поняттям, що жодний Глава Церкви поза межами своєї території не має юридичної влади ні над своєю ієрархією, ні над своїми вірними. Коли лист Кардинала Війо і прес-реліз стали відомим українцям греко-католикам у всьому світі, ті обурилися й організували протести проти дій Ватикану.
Коли Кардинал Йосиф прийняв запрошення від Єпископської конференції Австралії взяти участь у Євхаристійному конгресі 1973 р., він одразу отримав листа від Кардинала Війо, яким той прохав його обмежити свою присутність лише літургійними урочистостями, без того, щоб відвідати своїх вірних. Патріарх, всупереч бажанню Кардинала і на запрошення українських владик, відвідав Америку й Канаду, де всі його вітали як «Патріарха Йосифа І». Сталося те, чого Ватикан побоювався: УГКЦ готувалася зробити крок, що мав пізніше посприяти становленню патріархату! Члени Римської Курії ще більше обурилися, коли наші владики почали звертатися до Патріарха титулом «Блаженніший».
Проголошення Патріархату
В історії УГКЦ розпочався новий період, що поділив діаспору на два антагоністські табори – «пропатріарший» й «протипатріарший». Перші, посилаючись на авторитет Патріарха Йосифа, були переконані в його рації й готові підтримати його в протистоянні «Остполітік» Ватикану. Утворились Патріарші об’єднання серед української діаспори, почав виходити найавторитетніший церковний вісник для мирян УГКЦ – «Патріярхат»; в Америці, Канаді, Аргентині, Англії засновано філії Українського Католицького Університету з відділеннями релігійного товариства «Свята Софія», які повинні були дбати не тільки про поширення патріаршої ідеї серед своїх і чужих, а й про фінансову підтримку патріарших надбань у Римі. До протилежного табору належали ті віряни, які воліли, щоби Ватикан встановив Патріархат офіційним декретом. На жаль, владика став проти владики, парафіянин проти парафіянина… Одним словом, велась «боротьба» між прибічниками обох таборів, через яку втрачено багато грошей, зусиль і ціле покоління, у тому значенні, що багато молоді, не розуміючи такого гострого протистояння, віддалилося від Церкви. Найвиднішою і найкритичнішою у тому плані виявилась ситуація в Англії, де поділ був найболючішим. Дехто з отців-патріархальників, яких називали розкольниками, мусили покинути терен, дехто з тих, хто залишився, були змушені досвідчити гострої ворожнечі від інших. Амвони, замість бути засобом проповідування Божого слова, стали місцем особистих «розборок». Ватикан дивився на таку ситуацію, безпорадно розводячи руками, і, очевидно, звинувачував у її виникненні самого Патріарха Йосифа.
Завершення «Остполітік»
Коли прихильники «Остполітік» даремно силкувалися збирати «рясні плоди», сам Папа Павло VI звірився Патріархові Йосифові у безплідності такої політики: «Ми пішли на стільки уступок Російській Православній Церкві, а вони досі й пальцем не поворушили». Запал до дальшого ведення «Остполітік» врешті почав згасати. Папі Іванові Павлові ІІ така політика не була до вподоби, бо він знав, що РПЦ стояла на позиціях симфонії: «держава утримує Церкву, а Церква молиться й благословить дії держави». Папі було більш ніж відомо, що «Остполітік» не вдасться реалізувати, бо ті, хто провадили таку політику в Римі, не знали, з ким мають справу.
Блаженніший вийшов переможцем у протистоянні «Остполітік». І за цих складних обставин, наперекір Римові й Москві, він підняв нашу Церкву на досі нечувані висоти, з’єднав народ і, хоч не отримав офіційного визнання патріархату від Ватикану, все ж і не отримав заперечення його. Сьогодні, коли священики й вірні моляться за Главу Церкви, називають його «Патріархом», звертаються до Глави Церкви патріаршим титулом – «Блаженніший». Отець Вільгельм де Фріз, професор Східного інституту в Римі, писав: «Патріархати повстали з низів і не були схвалені якимсь декретом Вселенського Собору чи самого Папи. В основу становлення патріархатів лягла традиція. Тому дуже важливо українцям зрозуміти, що традиція творить право; тому вони мають створити таку традицію, а потім, посилаючись на ту традицію, створити таке право». Патріарх Йосиф не один раз повчав Вселенського Архієрея Павла VI: «Не проголосите ви Патріархат, це зробить ваш наступник, або той після нього».
Серед «мовчанки» Ватикану задля успіху «Остполітік» Патріарх став голосом переслідуваної УГКЦ з наміром відродити її на основах патріархату. Мав він на те право? Боровся він за справедливу справу? Відповідь дав сам Папа Іван Павло ІІ, який у переддень свого пастир‑ ського візиту до Канади 1984 р. сказав над домовиною Патріарха в соборі Святої Софії, що Йосиф Сліпий «боровся за справедливу справу».
Текст подано зі скороченнями
о. Євген Небесняк
