Інтерв’ю з доктором Андрієм Сороковським з нагоди 50-літнього ювілею Українського патріархального руху
Середина 60-их років для нашої Церкви стала надзвичайно бурхливим і плідним періодом. З початком Другого Ватиканського Собору і прибуттям на нього звільненого з ГУЛАГу Йосифа Сліпого в УГКЦ викристалізувались питання, які захопили її найкращі уми. Багато в чому нинішнє обличчя Української ГрекоКатолицької Церкви сформувалося завдяки імпульсові тих років. Одну з провідних ролей в цих процесах відігравав Український патріархальний рух, який був формально започаткований і усталений в 1965 році. Сьогодні, коли з того часу минуло вже 50 літ, перспектива стала значно ширшою, багато непомітних свого часу деталей зайняли місце в загальній картині. З такої віддалі вже краще можна зрозуміти, у чому полягало Боже Провидіння, яке збудило цей мирянський рух, і які наслідки воно мало для самих учасників і для цілої Церкви. З нагоди ювілею розмовляємо з доктором Андрієм Сороковським, нинішнім головою Українського патріархального товариства в США.
– Пане Андрію, скажіть, чи були передумови в нашій Церкві для такого масового здвигу мирян, як Патріархальний рух? Можливо, вони визріли в передвоєнний період чи це продукт Другого Ватиканського Собору, чи це взагалі продукт західного світу, де свідомість мирян у Католицькій Церкві і на той час була вищою, і назагал демократична свідомість західного світу – можливо, вона вплинула на такий розвиток подій?
– Думаю, є декілька чинників. Можна, очевидно, перше згадати поняття руху як такого – масового, народного, що визрів під кінець ХІХ – на початку ХХ століття. Ідея цього руху – модерна, ідея нових часів. Ідея католицького руху тоді вже також існувала, наприклад, Католицька Акція і подібні. Деякі з них були залежні від Церкви, деякі – менш залежні. Але для нас, гадаю, саме специфічна повоєнна еміграція стала джерелом цього руху, тому що це була політично свідома, релігійно свідома еміграція, і частково тому, що політичні цілі не були здійснені. Тут була певна енергія, яку можна було влити у церковні справи, що до певної міри було замінником по – літичної активності. І дехто саме так це аналізує. Також можна говорити і про Другий Ватиканський Собор, який заохотив мирян до активності.
– З чого почалося формування Патріархального руху? Був план чи абсолютна спонтанність?
– Радше спонтанність. Після звільнення Митрополита Йосифа Сліпого і його приїзду до Риму в різних містах утворилися різні комітети чи то за патріархат, чи за відновлення нашої Церкви. Ми знаємо, що ще перед війною існували мирянські організації, і в пізні 40-ві був католицький рух наших емігрантів у Європі. Патріархальний рух не був чимось абсолютно новим. Свою роль в його утворенні відіграло велике піднесення, спричинене поверненням Митрополита Йосифа, а також надія на те, що вдасться допомогти Церкві в Україні. Ці комітети виникали одночасно в різних містах, і я не думаю, що тут мав місце якийсь план.
– А коли рух почав набирати більш організаційної форми, чи був план, скажімо, на п’ять-десять років, чи тільки відповідь на дуже конкретні питання?
– Так, це була відповідь на конкретні питання. Я не бачу тут великої організації, бо ці комітети часом між собою навіть конкурували, а часом просто мали трохи відмінні напрями роботи. Хоча їх найпершим, спільним для всіх завданням була підтримка Митрополита Йосифа і агітація за патріархат, а також підтримка підпільної Церкви. Але не було відразу наміру створити якусь одну організацію, яка б ці комітети об’єднала. До певного часу рух був досить поділений.
– З якого моменту можемо говорити про їх об’єднання?
– У другій половині 60-их років згадані комітети почали потроху консолідуватися. УПСО – Українське Патріярхальне Світове Об’єднання – це вже 70-ті роки, коли були нав’язані контакти між двома Америками та Європою. Одночасно в США, у НьюЙорку, і в Канаді постали такі центральні, об’єднавчі комітети.
– Гортаючи сторінки старих номерів «Патріярхату», можна простежити, що дійсно спершу не було однієї спільної ідеї, не було якогось самоусвідомлення руху, але після того, як Синод отримав відмову Папи Павла VI у визнанні патріархату, в журнальних статтях появилося зерно цього осмислення.
– Програма руху була досить широкою і тому, можливо, було важко окреслити, до чого цей рух змагає. Були справи обрядові, звичаї та ритуали, запеклі протистояння щодо календаря, мови богослужінь, але був і спротив щодо Ostpolitik Ватикану. Були питання, пов’язані з допомогою підпільній Церкві, проблема іменування єпископів без консультацій із Патріархом Сліпим і протести з цим пов’язані, право скликати Синод єпископів. Під назвою руху «за патріархат» насправді стояло багато проблем, і не можна казати, що цьому рухові йшлося тільки про патріархат. Варто згадати й екуменічні старання, бажання бодай солідаризуватися з нашими православними братами. Як я вже казав, програма руху була досить широкою.
У 70-их роках виник ще ряд питань, які треба було вирішувати, зокрема, 1000-ліття Хрещення, підтримка дисидентів у СРСР – була реакція на події. Увесь час велася інформаційна робота: скликання конференцій, видання книжок, не кажучи вже про сам журнал «За Патріярхат».
– Скільки вірних нашої Церкви було в цьому русі? Хто були ці люди?
– «Патріархальники» були майже в кожній парохії, але в різному співвідношенні. Назагал вони були в меншості, але ця меншість була дуже діяльною. Ці люди були відомі власне завдяки своїй активності. Часто їх критикували за тактику, яка не була, можливо, прийнятною для церков – ного середовища. Їхній підхід і поведінка були досить політичні. Як я вже казав, це енергія, яка мала йти на політику, але її скерували в релігійну сферу. Пікети, транспаранти, лозунги – це політичний підхід. На менших парохіях «патріархальники» вказували священикам, «як кадити». Кому це могло подобатися?
Трохи інакше було в таких центрах, як Нью-Йорк, Філадельфія, Чикаго. У патріархальних комітетах цих міст було багато інтелігентів, науковців – таких як професори Лончина, Рудницький, Маркусь, які були поміркованими. Вони дещо стримали поведінку надмірних активістів і надали рухові трохи кращого тону, а разом із тим – ідею та ідеологію. В русі були різні люди: емоційні, зі стихійним підходом, які творили опінію (часом не найкращу), а були й такі, що могли латиною писати листи до Ватикану.
– Паралельно з Патріархальним рухом у Америці, наприклад, існували ще якісь проактивні мирянські організації?
– Так, переважно ще старі, передвоєнні, які або були вже на поселеннях до війни, або їх привезли з України. Вони не відзначалися активністю і були керовані парохами чи єпископами, тому не робили якогось шуму. Це зовсім інший тип організацій – вони працювали над удосконаленням духовного життя.
– Знаємо, що часом доходило до непорозумінь із духовенством… Чи була це постійна конфронтація?
– Ні, але найбільша проблема завжди була з єпископами. Найперше тому, що були єпископи не прихильні до Йосифа Сліпого, і з цим намагалися боротися «патріархальники». Пам’ятаймо також, що він не мав ніякої юрисдикції в Америці. Ніякої! Священики були поділені: одні прихильні до Патріархального руху і досить активні в ньому (хоча це був в основному мирянський рух). Такий факт надавав йому достовірності, що це не тільки якісь «неадекватні» миряни, але й духовенство, яке цей рух підтримує. Навіть серед монашества були прихильники.
– Невже неможливо було провадити цивілізовану дискусію з єрархами?
– Діалоги, звичайно, велися – переважно з єпископами, які були досить нейтральні в питанні патріархату. Наприклад, владика Василь Лостен, впливовий і активний єрарх, якого спершу критикували, бо був іменований Ватиканом, а не нашими єпископами, і не міг мати нормального контакту з Патріархальним рухом. Але пізніше він став прихильником цього руху. Проте тут треба було застосувати трохи дипломатії, щоб налагодити з ним стосунки. Деякі владики взагалі не йшли на діалог…
– Не менш цікавою частиною діяльності Патріархального товариства стала полеміка з Римською курією. Як ви сьогодні її оцінюєте? Це були ефективні позитивні кроки?
– У цій справі треба взяти до уваги кілька речей. Сам Блаженніший Йосиф з абсолютно різних причин дуже різко ставився до людей з Курії. Він умів бути дипломатом, але був гострим, коли йшлося про Ostpolitik, відносини з Москвою. В цих випадках він був принциповим. Патріархальний рух теж не бавився в дипломатію. Зрештою, там і дипломатів як таких не було. Хоча люди, які листувалися з Курією, знали закулісся Ватикану і вміли поводитися, але все ж не мали наміру вишуканими дипломатичними способами схилити Ватикан на свій бік – радше просто протестували. Скажімо, такі люди, як кардинал Віллебрандс, або ті, що були в екуменічному русі і до нас не прихильні, наприклад, кардинал Казаролі. Тут не могло мовитися про якісь спроби їх переконати чи вплинути на них. Це були протести: «Як ви можете зраджувати нашу Церкву?!»
Щодо Курії, то в русі досить швидко витворилася опінія (бодай на підставі того, що я чув), що в ній самі лише лицеміри, москвофіли, наші неприятелі, яких треба публічно критикувати і посоромити.
– І як Ватикан на це зреагував?
– Курія не була зобов’язана на це відповідати, і я не знаю, чи були відповіді. А якщо й були, то, мабуть, мали дуже дипломатичний тон. Такі люди, як отець Іван Дацько, який був на відповідальній позиції, хоч і не були членами товариства, вміли говорити з ватиканськими чиновниками і говорили, але наскільки це було ефективно, треба їх питати.
З власного досвіду скажу, що Ватикан хотів допомогти нашій Церкві, але вони мали свій план, згідно з яким воліли покращити становище католиків у Радянському Союзі – там, де це було можливо в першу чергу, наприклад, у Прибалтиці. Тому вони не могли надто багато вимагати від уряду щодо української Церкви, бо в результаті не отримали б узагалі ніяких поступок. Щойно діставши один дозвіл, могли братися за складніше питання. Не можна було робити все одразу. Як на мене, то було логічно, бо Патріархальний рух тоді ще не був готовий прийняти таку тактику.
– Можливо, це було виправдано, доцільно – щоб одне крило голосно обурювалося, а інше дипломатично працювало?
– Так. З власного досвіду знаю, що на підтримку руху за релігійну свободу в Радянському Союзі взагалі були такі дискусії серед правозахисників на Заході, і не тільки українців, але й американців, англійців, що часами треба з обох боків тиснути: і дипломатичним шляхом, і шляхом масових демонстрацій – тиску більш потужного. Бо тоді дипломат може сказати: «Мусите зі мною домовитися, бо інакше матимете справу з тою «голотою» (Сміється). Не знаю, чи це була свідома політика або тактика руху, але в реальності виходило так, що були люди, які працювали дипломатично, а були й такі, що пікетували, кричали, малювали плакати. Результат був.
– У своїй книжці ви згадуєте цікавий епізод: коли на Євхаристійний конгрес до Америки як делегат від Апостольського Престолу прибув кардинал Кароль Войтила і став свідком однієї з демонстрацій українців. Він був вражений, знічений і не знав, як чинити в тій ситуації. Чи щось змінилося, коли він став Папою, адже ж, думаю, не забув цього інциденту?
– В Патріархальному русі багато хто одразу відчув, що новий Папа буде до нас прихильний. Поза тим були й скептики, які казали, що він поляк і прохолодно ставитиметься до нас, українців, адже поляки нас не люблять… Такий скептицизм досить довго відчувався.
Іван Павло ІІ не забарився з висловленням підтримки нашій Церкві, і його стосунки з Патріархом Сліпим були напрочуд приязні. Люди розуміли, що, будучи вихідцем зі Східної Європи, Папа розуміє, хто такі комуністи, і не може мати про них таких ілюзій, які мають італійці (італійських комуністів називати комуністами навіть смішно). Ватиканськими дипломатами були переважно італійці, які знали комунізм лише в своїй країні, тому вважали, що з російськими комуністами можна говорити. До того ж була певна прихильність до православних як до глибоко духовних. Іван Павло ІІ добре знав росіян і добре знав комуністів, тож очевидним було те, що цей Папа бодай розумітиме, про що українцям ідеться.
– Відносити між рухом і Патріархом Сліпим мали якийсь формальний вимір? Як виглядало це спілкування?
– Можна сказати, що цей рух був рухом підтримки Митрополита, але, стисло беручи, формальної співпраці не було. Були усілякі конгреси мирян, прощі до Риму, скоординовані із синодами, які Блаженніший скликав. Тобто він старався, щоб ці події співпадали і щоб було видно цю масову підтримку. Провідники руху мали з ним безпосередні, дуже близькі, приязні контакти. Зрозуміло, що в моменти, коли на Сліпого хтось «нападав» чи виникали якісь проблеми, рух завжди реагував. Вистачало й приватних зустрічей з «патріархальниками». Між провідниками руху і провідниками інших мирянських організацій в цьому плані була навіть свого роду конкуренція, бо всі хотіли «бути ближче» до Патріарха.
– Рух був найсильнішим у Сполучених Штатах, а яким він був у інших країнах?
– Звісно, головні осередки Патріархального руху були в Нью-Йорку, Філадельфії, Чикаго, Детройті, Клівленді, а також у Торонто, Оттаві. Поза тим представництва були у Бельгії, Великобританії, Франції, Німеччині, Австралії, навіть у Аргентині. Це були переважно кілька осіб, які збирали навколо себе десять-двадцять однодумців. Ці люди були активними і частіше могли їздити до Риму на вже згадані конгреси або просто привітати Патріарха, коли він приїздив до якоїсь з цих країн, бо були з «континенту». Завдяки цьому виникла можливість створення УПСО. Але вже у 90-их роках рух почав значно слабнути.
– Може, тому, що був великою мірою базований на певних особах?
– Так, на людях конкретного покоління.
– Українська діаспора жила в римо-католицькому середовищі. Чи мав рух контакти з їхніми організаціями? Ті ж римо-католики, коли дізнаються, що я редактор журналу «Патріярхат», часто запитують мене: «А чого ви, власне, хочете? Бо ми не розуміємо…» Ви з таким також стикалися?
– Є багато римо-католиків, які добре розуміють, чого ми хочемо. Я би поділив їх на дві категорії. Перша – ті, що мають певні претензії до своєї Церкви і з різних причин критично ставляться до власної єрархії. Їм, так би мовити, вигідно шукати союзників. Бо Патріархальний рух мав три напрямки – критика верхівки (хоча не особисто папи) Римо-Католицької Церкви за політику Римської курії, Ostpolitik; критика за латинізацію східного обряду; і оскільки рух був мирянським, то в ньому було трохи «антиавторитаризму», а серед римо-католиків також були прихильники такого підходу, які вважали, що в їхній Церкві занадто багато авторитаризму, і їм було легко піти на контакт з греко-католиками, які теж мали слушні претензії до церковної влади. Інші римо-католики просто принципово підтримували наші вимоги виключно через їх слушність. Серед них – професор Томас Бірд, дуже вчений чоловік, учасник екуменічного руху, а також багато приятелів членів Патріархального руху, науковців.
Друга категорія – римо-католики, які виступали проти комунізму, і для них Йосиф Сліпий був героєм, який пройшов випробування таборами. Вони солідаризувалися з Патріархальним рухом, бо бачили в ньому певне політичне забарвлення – як рух проти комунізму. Щоправда, серед них були не лише римо-католики.
– Щойно ми говорили про роботу Патріархального руху зовнішню, а якою була внутрішня – для Церкви, наприклад, розвиток мирянського богослов’я, традиція, культура?
– Знаєте, дуже часто наші проблеми, зокрема обрядові, було нелегко змінити, бо це могла робити тільки єрархія. А як було її переконати? «Патріархальники» старалися просвічувати людей через різні брошури, книжки. Але якісь зміни в парохії міг запровадити тільки священик, якого не завжди можна було переконати в потребі робити так, а не інакше. Через журнал «Патріярхат» вони намагалися впливати на розвиток мирянського богослов’я, публікуючи в ньому справді добрі матеріали, зокрема, такі, що стосувалися києво-візантійської спадщини. Не знати, чи поза тим рух міг щось більше зробити.
Він був залежний від тих богословів, які мали до нього прихильність. Наприклад, від Петра Біланюка, який був ученим і міг авторитетно передавати знання. Зрештою, наше богослов’я далеко не пішло – це ще перед нами.
Одна із заслуг руху – те, що він спонукав людей до читання документів Другого Ватиканського Собору, енциклік тощо. Якби не рух, то звичайні миряни не мали б поняття про Декрет про екуменізм чи Декрет про мирян.
– А як розвивалися відносини руху з Церквою після її виходу з підпілля? Чи ставив собі рух за мету передати імпульс праці Церкві в Україні?
– Намагання нав’язати контакт із підпільною Церквою було завжди. А коли вона вийшла на свободу, то й поготів. Наголошувалося на тому, щоб їхати в Україну, щоб якнайбільше її підтримувати. Організовувалося багато зустрічей з католицькою інтелігенцією, очевидно, з духовенством. Але слід пам’ятати, що те покоління, яке народилося на початку 20-их років, вже не могло бути активним на повну, проте допомога Церкві для нього була на першому місці.
З іншого боку, «патріархальники» вміли висловити радше свої бажання, потреби, принципи, бо жили у світі, де розумілося, що слід робити, але передати це людям іншої формації, які виросли у іншій системі, було складно. Було багато непорозумінь попри співпрацю. Спосіб мислення обох сторін був різний. Крім того, рух не зумів передати свої ідеали власним дітям, тобто наступному поколінню діаспори, поза деякими винятками, як, наприклад, теперішній владика Борис Ґудзяк чи отець-доктор Михайло Димид.
– Але рух існує. Як він тепер себе усвідомлює і якою бачить свою перспективу?
– Це вже не можна назвати рухом, бо надто мало членів у ньому залишилося, нема масовості. Навіть членство як таке вже скасоване. Тепер це просто Патріархальне товариство. Можливо, даний момент і не вимагає від нас чогось більшого. Моя особиста думка така: замість того, щоб творити рух у Церкві серед мирян, які ніби якісь «окремі», треба просто старатися ангажувати їх у патріархальну справу. І нема потреби це якось називати. Хоч цей процес займе багато часу, нам треба загалом активізувати мирян.
– Що сьогодні є патріархальною ідеєю?
– В діаспорі давно зрозуміли, що треба творити патріаршу Церкву. Що це значить? Створення структур – це завдання єрархії, і вона його виконала. Другий аспект – літургійне, обрядове відновлення, він ще в процесі. Третій – творити власне богослов’я – це завдання самих богословів, які мали б уже почати синтезувати Схід і Захід, а також творити своє оригінальне богослов’я. На рівні мирян треба, щоби вони були свідомі своєї ідентичності, і не лише в духовному сенсі – не тільки знали, що ми є київською Церквою, а й відповідно до цього діяли. Цей крок є завданням на майбутнє. Тобто якщо ми маємо відповідні церковні структури, якщо живемо своїм питомим літургійним життям, то що маємо робити в суспільстві? Одна думка – допомогти у перебудові суспільства на християнській основі. Як, маючи східну традицію і західне розуміння світу, розуміння суспільних проблем, оздоровити українське суспільство? Всі говорять про корупцію, про різні моральні проблеми, але чи може наша традиція допомогти знайти шляхи їх вирішення?..
Розмовляв Анатолій Бабинський
