Ми живемо в світі, де права людини є дуже модним поняттям. Коли говоримо про це, можемо мати на увазі все, що завгодно. Ми любимо вести мову про права, тому що це поле нашої свободи. Це дає нам можливість протиставляти свою волю і казати: от ми хочемо, а ви зобов’язані, тож просимо дати нам можливість.
Колись, до того як права людини стали модними, суспільство вчило людей трошки по-іншому сприймати обов’язки і вимоги справедливості – з точки зору загального порядку. Так писали отці Церкви, так писали схоласти. Вони не говорили з погляду індивіда і його прав, його автономії, а з точки зору спільного добра та загальної гармонії, яка в суспільстві або існує, якщо все справедливо, або ж порушується внаслідок того, що одна сторона зловживає, а друга залишається упослідженою. І тоді на якусь ситуацію людина дивилася радше з боку обов’язків, аніж з боку прав.
І от сьогодні, в умовах пандемії, ми є свідками того, що багато людей кажуть: «Це наша особиста справа – вакцинуватися чи ні, носити маски чи не носити. Це наше здоров’я, наша відповідальність. Як хочемо, так і будемо робити, не чіпайте нас!» Але це пандемія, бо вона всюди, і вірус передається від людини до людини. Тож нема іншого способу захистити тих людей, які поки що здорові, від тих, які вже хворі, аніж створити якісь бар’єри для поширення вірусу. Один бар’єр – це саме карантин: маски, соціальне дистанціювання, зменшення кількості масових заходів, де люди фізично щільно стикаються і дихають одним повітрям. Другий спосіб – вакцинація, тобто зменшення можливості зараження і передавання вірусу далі.
Отож якщо ми дивимося на карантин і вакцинацію з точки зору нашої відповідальності за те, щоб не бути носіями підвищеної небезпеки в суспільному середовищі, то для нас не є проблемою надягнути маску в транспорті чи в інших середовищах і ситуаціях, де ми мусимо перебувати в тісному контакті з іншими людьми. Такими місцями, наприклад, є навчальні та медичні заклади, приміщення для прийому людей у державних установах, де здійснюють реєстраційні заходи тощо. Бо ж питання безпеки полягає не тільки в тому, що викладач, лікар або чиновник має бути більш захищеним від зараження, аніж інші, а й у тому, щоб він не став переносником вірусу для інших людей. Тож організації такого типу мають право вимагати від своїх працівників, грубо кажучи, дотримання правил техніки безпеки.
Коли людина стає членом певної організації та виконує певну функцію, то мусить дотримуватися правил, встановлених у ній. Для прикладу, якщо хтось воліє бути льотчиком, то мусить проходити і професійні навчальні курси, і курси з техніки безпеки. Пілоти й стюардеси, так само, як і пасажири, щоразу проходять через рамки металошукача та контроль багажу і не можуть узяти зі собою гострих предметів або води. Тому що це загальні правила безпеки, від яких в умовах високого ризику часом може залежати життя людей, безпека тих, що перебувають на борту повітряного судна. Те саме у випадку пандемії: якщо ми хочемо працювати в установі, яка є, наприклад, навчальним або медичним закладом, то мусимо дотримуватися правил. У тому ж медичному закладі прийнято носити халати і бахили. Якщо ж хтось працює в операційній, то має бути зодягнутий у стерильне і вимити руки. Тобто носіння масок і вакцинація є речами того ж порядку. Це не питання мого рішення, це питання моєї відповідальності перед тими, що покладаються на мене як на функціонера, як на того, хто щось виконує, хто чимось впливає на інших, взаємодіє з іншими. Виходячи з цього, вважаю, що вимога «або я працюю як вакцинована людина, або шукаю собі роботу там, де в мене цього не вимагають» справедлива. Це чесна угода.
Ми поки ми не дійшли до питання обов’язкової вакцинації, чого вже вимагає ВООЗ і що вже запроваджують у деяких країнах, наприклад Австрії. Особисто я проти цього. Бо як забезпечити виконання відповідного рішення? Будемо примусово ловити людей на вулиці і вакцинувати? Напевно, це було б неправильно.
Щодо України, то мені важко коментувати ситуацію, коли люди кивають на нашу владу, деякі представники якої не вакцинуються чи не дотримуються карантинних вимог. Звичайно, наше пострадянське суспільство як було хворе, так і переважно є хворим у різних аспектах. З одного боку, тут є недовіра, а з другого – ще й безвідповідальність на загальному рівні. Мене, наприклад, вразило нещодавнє соціологічне дослідження про те, як українці ставляться до продажу голосів на виборах: більш ніж половина опитаних за певних умов готові продати свій голос. Це означає, що наш народ у принципі не готовий до демократії.
Якщо ми кажемо, що ось у них там, за кордоном, все добре, то я хочу зазначити, що в них там усе краще, бо є громадяни або чиновники, політики (що теж є громадянами), які відповідальніше ставляться до виконання своїх обов’язків. І коли вони бачать іншого, то поважають його права, тому що права існують для того, щоб їх поважати, а не для того, щоби ними «вимахувати». Коли я дивлюся на себе, то передусім повинен думати про власні обов’язки, а коли дивлюся на іншу людину, то в першу чергу повинен думати про її права. Це християнський підхід до суспільної етики. Відповідно, яка мені різниця, чим займаються депутати. Я їх обрав, може, й не ідеальних, але вони мають свою відповідальність, а я свою.
Часом постає питання вакцинації, коли хтось підозрює, що його хочуть «отруїти» замість того, аби ввести вакцину… Я не думаю, що це серйозно. Проте є люди, які платять (!) лікарям за те, аби ті вкололи їм фізрозчин замість вакцини або ж узагалі нічого не вкололи, але внесли у базу як щеплених. Тобто ці люди хочуть отримати від держави фіктивний сертифікат, бо їм, приміром, треба їхати за кордон, або, як вакциновані особи, вони менше підлягатимуть певним карантинним обмеженням. І готові за це платити! Вони вступають у складну корупційну взаємодію з потенційною шкодою для здоров’я. Адже навіть якщо вакцина є не надто дієвою проти зараження, то точно помічна від ускладнень. І вакциновані насправді рідше потрапляють у лікарні та рідше вмирають (у десять, а може, і в сто разів). У цьому сенсі вакцинація точно має якийсь сенс. Натомість важко знайти сенс у відмові від неї на знак спротиву владі, якій ми не довіряємо. Ну, гаразд, ми не довіряємо водіям маршруток і ходимо пішки, так? Це хоч має якийсь смисл, бо, може, не потрапимо в ДТП. А який смисл має уникнення вакцинації? Що й кому ми доводимо, крім того що ходимо по «тонкому льоду», ризикуємо здоров’ям і життям своїм та ближніх?
Андрій Костюк, партнер адвокатського об’єднання «Павленко і Партнери», президент «Nexia Україна», член Львівської колегії адвокатів, викладач кафедри філософії УКУ та Львівської бізнес-школи УКУ
