Мені п’ять років. Батько гостем вдома. Три церкви, дві школи, а крім того безупину роз’їзди по селах у громадських справах. Читальні, ощадностеві каси, скуплювання поживи та відправа до Відня, а при тому теж всякі політичні віча. Очевидно, всіми тими справами я не цікавився, ані не переймався. Але коли тато їхав раз на тиждень чи до Ярослава, чи до Перемишля, то коли б він не повертався, я завжди нетерпеливо чекав на нього. Навіть коли часом приїздив пізно вночі, — то я всеодно старався не проспати приїзду, бо кожний приїзд був пов’язаний із коробкою цукерків.
Коли ж мені було вже шість років чи більше, то приїзд тата в’язався вже не з цукерками, — під час війни це був люксус, та й трудно дістати, — зате завжди отримував якусь чудову ілюстровану книжечку. Ще до нині деякі віршики залишились у пам’яті:
У чесного християнина,
Як дзеркальце, чоботина!
Або таке:
А у слона труба довга
І два зуби білі,
А в головці розум добрий,
Знайте, діти милі!
Коли ж найстарша сестра стала учителювати, то як приїздила на вакації, то завжди привозила теж книжечку. Так то в мене збиралась дитяча бібліотека.
Коли я пішов уже до школи, до Перемишля, то батько «порадив» мені передати мою бібліотеку, як зародок сільської бібліотеки для школярів.
* * *
Бігли роки за роками. Як третьоклясник, приїхав я на Великодні вакації до хати. Село бідне, щойно отрясалось з воєнних злиднів. Але знане на цілу Галичину як осередок злодійства.
На Великий Піст дід-рибак обіцяв принести рибку з потоку. Приносить в четвер, плачучи. Рибку зловив, але хтось вкрав йому одинокі на цілу сім’ю чоботи. Поставив на березі, а сам саком загортав по калабанях рибку. Коли вийшов з потоку, — чобіт вже не було.
Нагодували діда, потішили, як уміли. Та мій батько дуже добродушний — та в цьому випадку перейнявся тою крадіжкою. Коли після Страстей заповідав порядок святочних богослужень, додав таку репліку: «Великдень — свято радости для всіх християн. Це свято любови. Та як я маю радіти, коли в селі знайшовся Юда, що наважився вкрасти чоботи у бідного чоловіка, який не буде могти навіть на Великдень прийти до церкви. Боюся, щоб з тим нашим Юдою не сталося, як з тим біблійним. Тому і не можу радіти».
Коли ми в п’ятницю пішли до церкви на винос Плащаниці, в наш город перед хатою хтось підкинув украдені чоботи. Цей Великдень був у нас подвійно радісним.
* * *
І знов пробігли роки. Якось до села заїхав мазяр-лемко. Попросився до нас на ніч. Закотили віз до клуні, а коні до стайні поруч наших. Мазяр за ніякі скарби не схотів спати в хаті, хоч пізня осінь. Примостився на своєму возі у стодолі. Коли рано встав коней нагодувати, то стайня була розбита і ремінна упряж пропала. Мазяр лиш руки заламав, хотів бігти на поліцію. Тато йому відрадив. Знайшли на стрісі стару упряж з посторонків, бо мазяр вибирався ще до Самбора, де обіцяв доставити цілу діжку мазила до возів. У суботу виїхав. А в неділю батько розказав людям все, що знав про багаточисленну сім’ю мазяра, про те, що діти чекають тата, а тато, може, до свят і не доїде до хати, бо у нашому селі якийсь паскудник вкрав йому упряж. Злодієві потіха невелика з тої упряжі, а бідній людині, що з розвоження мазі утримує цілу сім’ю, — це страта необчислима. Десь на тижні випадало свято св. Миколи. Коли паламар прийшов відкривати церкву та дзвонити на богослуження, під дзвіницею знайшов упряж, загорнуту в стару плахтину. Батько подякував в церкві благородній душі, що не наважилась кривдити батька малих дітей й що нашому селу не принесла неслави.
* * *
Мама щось занедужала. Лікар приписав обов’язкові болотяні купелі у Черчі. Повіз тато маму на лікування, та й рішив сам залишитись тиждень у Черчі. В хаті, крім кухарки, залишилась батькова сестра, емеритована учителька. А ціле газдівство без догляду.
За порадою паламаря Петра, вислуженого злодія, що із зламаною рукою вже не міг справлятись із своїм фахом і пішов помагати в церкві та й служити доброю радою священикові, батько пішов до сусіда, найбільшого полевого шкідника Сенька, з просьбою, щоб на час відсутности батька доглядав за господарством.
І Сенько, один з найгірших злодіїв у селі, справді доглядав. І по ночах, і вечорами завжди обходив все кругом, закривав двері, чистив коней, бо кухарка сама кормила все.
Повернувся батько. Пішов по обійсті — все на своєму місці. Зайшов до стодоли, й щось снопи у засіку зрушені видались. Потягнув, а ціла верства завалилась. Зверху все було на місці, а зі споду повитягане. Питає кухарку, чи Сенько ходив до стодоли, яка була закрита на колодку. Каже, що ні разу не брав ключів. Запитав паламаря, чи це можливе, щоб Сенько зробив таку шкоду. Петро заклявся, що неможливе, бо це нарушує гонор злодійський. Покликали Сенька, а цей лиш руками по полах вдарив. «Я ж бачив на загумінках сліди соломи й не міг зміркувати, звідки то та хто натряс». Батько ще запитав, чи не знає, хто міг таку шкоду зробити. А він прямо каже: «Хоч бим знав, то сказати не можу, бо мене знищать». А шкоди зроблено на яких добрих дві або три копи снопів пшениці. Почали втрійку радитись, що робити. Врешті Петро порадив: «Єґомосць — нема ради. Треба злодія заклясти на св. Євангелію. То поможе». А Сенько розжалобився і радить таки дати знати на поліцію, бо коли поліція знайде злодія, то йому нічого не станеться. Тато вирішив, що на своїх людей на поліцію не донесе. Спробує, як радить Петро.
Якось правилась вечірня. Вечір пізній, повно світла в церкві, а на закінчення батько виносить Євангеліє й пояснює людям, що трапилось та що за порадою старших людей він кине клятву на того, що не лише шкоду зробив, але підозріння кинув на бідного Сенька, який відповідав за господарство, коли тата не було в селі. Отже зробив шкоду цілому селу, бо поповнив три злочини в одному.
Тоді з гурту виступило двох старших газдів і просили не кидати клятви. Вони обидва присягнуть на Євангеліє, що то не вони це зробили. Батько присягу прийняв. Але сказав: «Добре, що ви звільнилися з підозріння. А що буде з самим грішником?». Тоді ті два заявили, що він сам зголоситься до батька. Чи зголосився, чи ні, я вже не пригадую. Запам’ятався, однак, той страх злодіїв перед клятвою у церкві, та друге, що батько знав, хто вкрав, шкода не була повернена, але до польської поліції не зголосив ані крадежі, ані виявленого злодія.
* * *
В селі були відомі злодії, а не було, крім церкви, ніякої громадської установи. Всякі наради з багатими нічого не дали. Навіть старші церковні брати не могли зібрати грошей на закуп дзвона.
Зачалося від того, що батько зайнявся виклопотанням вдовиних пенсій, роздобуттям матеріялів на відбудову знищених хат. У себе зробив аптеку і для людей, і для тварин.
Тато передплачував сам всякі газети, й в неділі сходилися до нас газди, яким тато, а часом сестра читали газети. Пізніше моя дитяча бібліотека стала громадською, але була теж у нашій хаті. Коли повернув з Чехів один наш підстаршина, то тато намовив його відкрити у новій хаті кооперативу. І так це була напів кооператива, в напів приватна крамниця. Біля церкви, на попівськім городі почав тато будувати школу. Люди приглядалися лише, але коли до села прийшов перший учитель у 1925 році, то діти прийшли. Так воно починалось. Тато послав одного здібного хлопця на ветеринарні курси, й до села вернув «коров’ячий дохтор». Коли при школі почала розвиватися читальня, то тато з третього села спровадив молодого дяка, диригента і столяра в одній особі.
Почав працювати хор, а також почалась направа даху на церкві. Але ґонти на дах треба було купити. Пішла збірка по селі, але в горішнім кінці натрапили на спротив. Люди відмовлялися давати яйця чи горнець зерна на ремонт даху. Батько розпитав, як і що, й вийшло, що то Сітинський, швець, що має десятеро дітей і пів морга поля, бунтує людей. Взяв батько палицю в руки, та й пішов до Сітинського на розмову. Що і як там було — не знаю. Знаю, що батько повернув дуже знервований і заявив, що то запеклий комуніст. Журився, не спав кілька ночей. Найстаршу дочку Сітинського поміг примістити у кравецькій школі, а сина примістив у бурсі без оплати, щоб скінчити торговельну школу. Бунт притих. Дах справлено.
Коли ж прийшли більшовики, то вивезли всіх активних людей із села, а Сітинського призначили головою сільради. Ніхто не може злого слова сказати про нього. Все без капелюха й босий швець із мотузком підв’язаними штанами. А коли більшовики тікали у 1941 p., то Сітинський рано прибіг із сільради на попівство. «Єгомосць, ідіть зараз у поле, бо за вами їдуть вже з Добромиля НКВД». І батько пішов. А увечері пішов до сільради довідатись, як все скінчилося. Енкаведисти нікого не застали й забрали з собою Сітинського. Що з ним трапилось — один Бог знає.
* * *
Коли я був у гімназії, щось там не пішло гладко з математикою. На так званій «вивідівці» учитель математики обмазав мене недобре перед батьком. «Здібний, але не хоче вчитись». Увечері тато взяв мене на каву до цукерні і розповідає, що йому сказав учитель математики. Питається, чи не треба, може, найняти когось, щоб мене підтягнув трохи. Радиться, як з дорослим. Я відмовився від помочі й просив тата, щоб «Боже борони» не пробував учителя переконувати в чомусь. Я сам дам собі раду. Й тим разом таки з біди виліз.
Повернувся з полону мій брат. Прийшов поволі до здоров’я, підживився та й почав вести комуністичну пропаганду. Мама плаче, батько журиться, але нічого не каже. Коли ж брата арештували на якомусь вічі, то тато поїхав і взяв сина на поруки до хати, бо трапився якийсь людяний поляк-староста. Всі чекали бурі в хаті. А воно обійшлося звичайною розмовою, яка зводилась до таких точок:
«Ти дорослий і сам собі стелиш дорогу. Це твоя і виключно твоя справа. Але чи ти не бачиш, що добиваєш хвору маму? А мене лиш осмішуєш між людьми. Або ти обіцяєш, що закинеш свої політичні шляхи й візьмешся до звичайної праці, або тобі треба з краю виїхати, де ти своїми поглядами нікому з рідних не пошкодиш».
Продав тато корову й коня. Підплатив, кого треба, щоб пашпорт був готовий, і до місяця брат опинився за морем.
Польща розвалилася під німецьким чоботом. Нас п’ятьох вихопилось з тюрми в Самборі та й полями добились до хати. Радість, що останній син знайшовся, і смуток, що буде далі. А у нас, молодих, повно плянів, повно фантазії, як то ми здвигнемо Українську Державу. Батько, досвідчений громадський діяч, лиш слухав, слухав, а на кінець обізвався більш-менш так: «То все, що ви говорите, добре й потрібне, але чи ви дасте собі з тим раду? Таж до державного апарату треба людей, не писарів, а людей з певним досвідом. Ось подумайте, ким ви обсадите всі пости хоч би в Перемишлі».
і почали ми вичисляти, й показалося, що справді навіть половини всіх конечних постів не було ким обсадити. А батько ходив кругом стола та постійно повторяв: «На початок запал конечний. Без запалу та відваги революції не зробите, але що потім? До державного апарату не треба самого запалу, але й знання та досвіду. А німці, це не ті німці, яких я знав з Відня. З ними будете мати більше клопоту, як було з поляками».
Шлях із Самбора до Передільниці ми летіли, мов на крилах, та вже з Передільниці до Перемишля — то олов’яні думки засіли нам у головах.
Відповідальність за майбутнє стала вже не такою рожевою, як була зразу. Ми враз перетворились у більш серйозних, відчуваючи та передбачаючи ввесь той важкий шлях, яким прийдеться нам пройти.
* * *
Нашим найближчим сусідом був парох Нижанкович, професор Духовної Семінарії в Перемишлі о. д-р Мельник. Він був частим гостем у нас, людина розумна, уложена й добрий шахіст. Заїздив на партію шахів та поговорити. Коли ж німці відкотились, а більшовики почали приготовляти насильне уведення православ’я, — заїхав до батька та став переконувати, що для добра Церкви, для порятунку людям треба прийняти православ’я, а в душі все буде по-старому. Батько відкидав таку розв’язку, як обидливу для людини чесної. Але в той час поважно захворів, і о. Мельник мусів заступати в парафії. І кожного дня приносив відомості, хто вже дав свою згоду прийняти православ’я, а хто ще отягається. Одного разу прямо сказав: «Іншого виходу нема, бо всіх опірних знищать. На тому потерпить ціла Церква». Батько на смертній постелі сказав лише: «Ви молоді — робіть, як уважаєте, а мені дайте спокійно вмерти». А о. д-р Мельник чи недочув, чи не зрозумів якслід, чи прямо примушений згори, зголосив о. Костельнику, що батько дав свою згоду на православ’я.
Зимою 1946 р. батько був уже непритомний на смертельній постелі. Хтось приніс від нашого підпілля наказ: всі священики, які пішли на службу Москві, мусять під загрозою кари смерти до десяти днів виїхати з села.
Моя сестра, яка доглядала помираючого батька, сама хвора на запалення нирок, цей наказ відібрала й в гарячці відписала, що наказ не може бути виконаний, і т.д. А батька не потрібно карати смертю, бо він вже сам на тій дорозі.
Так то доля пожартувала собі з мого батька. Ціле життя працював для людей. Кілька разів наражався на смерть, щоб рятувати людей. Нікого не скривдив, а кому лише міг, тому помагав. І на самий кінець не зі своєї волі став зрадником, присудженим своїми на смерть. Чи не іронія?
