Найбільшим подвижником, промотором і реалізатором у наші часи ідеї патріярхату Української Католицької Церкви був і залишиться світлої пам’яти Патріярх Йосиф. З хвилиною, коли вісімнадцятилітній в’язень комуністичної системи Києво-Галицький Митрополит Блаженніший Йосиф Сліпий на другій сесії Вселенського Собору Ватиканського II висунув ідею патріярхату, яку соборові отці прийняли оплесками, відтоді вона — ідея патріярхату — не сходила і не сходить з українського,церковного життя. В цій ідеї Патріярх Йосиф узмістовлював всю свою багатогранну і широку працю на лоні Помісної Української Католицької Церкви. Блаженніший Йосиф за Божим Провидінням зумів приєднати до ідеї патріярхату широкі кола Божого Люду, у якому виявився міцним і динамічним у першу чергу мирянський чинник. Блаженніший Митрополит Йосиф відчув у цій ідеї патріярхату, яка формувалась вже давно перед тим, певну вищу візію і динаміку переслідуваної катакомбної Української Католицької Церкви. Блаженніший ідею українського патріярхату глибоко осмислив і безперебійно її утверджував у своїй праці. На основі його життєвого шляху Блаженніший Митрополит Йосиф був природнім і незаперечним некоронованим Патріярхом Помісної Української Католицької Церкви, а титул патріярха офіційно прийняв у 1975 році у базилиці св. апостола Петра у Римі.
Після цієї світлої події Блаженніший Патріярх Йосиф звернувся до сьогодні покійного Папи Павла VІ, щоб він визнав Патріярхат УКЦеркви, додавши до цього, що коли він цього не зробить, то зробить папа, що прийде після нього, а якщо і цей цього не вчинить, то прийде папа, що напевно визнає Патріярхат Помісної УКЦеркви. Тоді йшлось про фізичну територію, якою не диспонувала наша УКЦерква, бо на рідних землях була поза буквою закону, а фактично діяла і працювала у катакомбах. Тоді не бралось до уваги території людських душ, дивно й незрозуміло, але такою була дійсність. Сьогодні є вже територія фізична і територія людських душ, і вже немає на перешкоді перепон, щоб визнати для нашої Помісної Української Католицької Церкви Патріярхат. Можна сподіватись, що на черговому Синоді Української Католицької Церкви, що відбудеться у місяці лютому, ці проблеми будуть порушені, а може й остаточно вирішені. Можливо, місяць лютий, що був місяцем народження св. п Патріярха Йосифа, стане місяцем віщо-історичним і утвердженням імени великого подвижника ідеї патріярхату Отця Йосифа, офіційно першого некоронованого Патріярха.
Справді, оцей місяць лютий був, після появи Блаженнішого Митрополита Йосифа Сліпого на волі, у вільному світі, особливим місяцем для нашої Української Католицької Церкви. Все після радісних рокових празників Різдва Христового, Нового Року — Василія Великого та Богоявлення-Йордану зорганізований мирянський рух все велично відзначав день народин, 17 лютого. З нагоди цієї події Блаженніший Йосиф одержував тисячі уродинових побажань, листів та телеграм, а окремі мирянські делегації відвідували Блаженнішого Отця Йосифа безпосередньо у Римі, щоб скласти доземний поклін та виявити свою синівську відданість своєму Главі й Ісповідникові Української Христової Церкви. Звичайно, при цьому було виявлене високе зрозуміння до започаткованих ідей для нашої УКЦеркви Блаженнішим Йосифом. Цим утверджувалась життєва ідея патріярхату Помісної УКЦеркви та була моральною піддержкою для Блаженнішого.
Ми, мабуть, не здавали собі справи з того, що наші побажання — воскресіння і Патріярхат нашої УКЦеркви — ведуть через різні перепони, труднощі і терпіння, як це було з апостолами, що були безпосередніми свідками Христових чуд, але перед ними була закрита істина, що спасіння людського роду — воскресіння Христа веде через терпіння, муки і смерть. Вони, що до останньої хвилини сподівались, що Христос, вже розп’ятий, зійде з хреста і переконає присутніх… І коли ми вдумаємось над хресною дорогою нашої УКЦеркви, яка стільки перейшла аж до повного її заперечення, вона сьогодні понад всякі наші сподівання воскресає до нового, оновленого, спертого на любові Христового вчення.
Події, що відбуваються в наш час в Україні, на релігійному полі, тут маємо на увазі офіційне визнання державними чинниками ще недавно ніби неіснуючої, а під цю пору існуючу Українську Католицьку Церкву, нас тільки утверджують у нашій вірі і у всемогучості Всевишнього Триєдиного Господа Бога, нашого Спасителя Ісуса Христа. Те, що в людини с неможливим, в Божих плянах все є можливе. Навіть сьогодні нам трудно знайти розв’язку до конфесійних проблем, що утворились на західніх українських землях, але ми повинні виявити якнайбільше християнської любови і зрозуміння до них, а Всевишній Господь нам у цьому допоможе.
Треба сподіватись багато від чергового Синоду УКЦеркви, що відбудеться у лютому цього року. Сподіваємось, що там будуть порушені і вирішені багато питань нашої Помісної УКЦеркви, справа визнання патріархату, завершення беатифікаційного процесу, вибору коадьютора і нових єпископів та в першу чергу офіційний поворот глави нашої УКЦеркви Патріярха Мирослава-Івана на лоно своєї території, до історичного города Львова, до святоюрської палати.
Просім у Всевишнього успіху в нарадах Синоду УКЦеркви, що їх у наш час започаткував світлої пам’яти Патріярх Йосиф.
