Незабутнє щодо вражень і перше в історії масове паломництво українців на Святу Землю – в Палестину відбули 556 віруючих у вересні 1906 року завдяки Митрополитові Андрею Шептицькому. Клич до поїздки місцями земного життя Спасителя і зародження християнства люди сприйняли з таким великим ентузіазмом, що зголосилося на понад півсотні більше охочих, аніж планувалося.
«Недовіра до власних сил, підпільна агітація неприхильних церкві елементів, котрі подібно до Юди Іскаріота викликували: «почто гибель сия бисть», звісне убозтво руського народу не ворожили удачі цілому паломництву, одначе виявилося, що «Бог так хоче». Паломництво не лише відбулося, але ще й вдалося на славу і чейже немає між паломниками жодної людини, який би незадоволеним повернувся додому…» – читаємо в «Пропам’ятній книзі першого руско-народного паломництва въ Святу Землю «Як то Русь ходила слідами Данила». Це видання 1906 року вже давно стало раритетом, що навіть більше посилює потребу пам’яті українців про справжній подвиг їхніх прапрадідів з найбіднішої тоді провінції Австро-Угорської імперії.
А починалася ця історія 100 років тому, в 1904-ому. Тоді Митрополит Андрей лікувався в місті Бріксен, що у австрійському Тіролі. І от саме в цьому місті батько і наставник Греко-Католицької Церкви познайомився з полковником Генріком Гіммль фон Агісбургом – організатором і учасником багатьох мандрівок до Палестини. Як то кажуть, зустрілися, розговорилися…
«Оповідання ті лише розсіяли сумніви щодо технічних труднощів такого паломництва, бо паломництво саме в основі вже було здавна метою і бажанням Його Екселенції», – йдеться в «Пропам’ятній книзі…».
Митрополит Андрей спершу перевірив на собі всі вигоди і труднощі поїздки способом полковника, приєднавшись у 1905 році до групи пілігримів з Моравії. Все вдалося, шлях був розвіданий. Тож у лютому 1906 року українськими землями імперії Габсбургів залунала відозва до потенційних прочан збиратися в дорогу. Покровительство над організацією взяли на себе спільно Митрополит Андрей, владики Перемиський Костянтин Чехович і Станіславівський Григорій Хомишин. Головою спеціально утвореного оргкомітету став офіціал отець-митрат Андрій Бі‑ лецький.
Спершу планувалося, що в паломництві візьмуть участь півтисячі віруючих. З огляду на матеріальний стан пастви подорож влаштовували так, аби витрати були щонайменшими. Це добре видно з розподілу квитків: першим класом (вартість квитка – 450 корон) мали їхати всього 43 паломники; другим класом (вартість квитка – 400 корон) 107 паломників; третім класом (вартість квитка – 300 корон) 350 паломників. Ціни, як на той час, значні… Скажімо, на тернопільському ринку, згідно з інформацією із фондів місцевого обласного архіву, до Першої світової війни за 100 корон можна було придбати 625 кілограмів пшеничної муки або ж 2308 кілограмів картоплі! Тож прості трудівники мали добре подумати перед тим, як зважитися на таку далеку мандрівку.
Проте активність віруючих перевершила сподівання духівників: на Святу Землю відважилися вирушити 505 українців і 51 поляк, з них 389 чоловіків і 116 жінок, у тому числі 298 селян. Найстаршому паломникові – Григорію Дубині з Нем’яча, що на Бродівщині, було на той час 76 років, а наймолодшому – Еммануїлові Дорожинському зі Львова – одинадцять. Опріч галичан, вибралися в дорогу й шестеро вірних з Крижевацької єпархії. Але годі статистики – в дорогу!
Уже 5 вересня 1906 року гурт паломників зібрався на богослужіння біля собору святого Юра.
«У нас празник нині», можна було за Федьковичем сказати, хто бачив подвір’я перед Архикатедральною церквою… Празник не річний, не буденний, але празник, на який треба було довгі віки чекати, празник церковно-народний… Тут стояв задуманий Подоляк, там замашистий Надбужанець, тут барчистий Підгорянин, там усміхнений, веселий Лемко. Поміж ними стояли в живописних своїх одежах численні жінки, старші селянки і молоді дівчата. Священики, нераз найсердешніші приятелі шкільної лавки або з семінарії, ледве з трудом себе впізнавали, так повний заріст позмінював їхній вираз обличчя», – йдеться в «Пропам’ятній книзі…».
З нагоди урочистої події кожному з учасників виготовили паломницький хрест, а весь гурт отримав прапор із єрусалимським хрестом з одного боку та золотим левом, який спинається на скелю, з другого. Звершили літургію, вислухали промови і рушили. На пероні уже чекав потяг з дванадцяти вагонів та окремого вагона для речей. Він мав довезти до Трієста. Кожен мандрівник знав своє місце, вказане відповідним номером. На всіх станціях окрилених людей зустрічали процесії, на багатьох підсідали і приєднувалися ще пілігрими. Люди з широко відкритими очима дивилися на рідну землю, теж святу для них.
«Через нашу милу Верховину, стрімкі Карпати переїхали ми сюди і назад уночі, тож годі було їх красу докладно оглянути; все ж таки і при світлі блідого місяця вимальовувалися гарно високі шпилі, криві горби, широкі полонини на Божій землиці. Численні подорожні, особливо Подоляки, стояли у вікнах і розглядалися при бляклому світлі повнолицього місяченька по тих незнаних, для них відмінних, околицях», – зазначав літописець паломництва отець Юліан Дзерович з Бродів.
Митрополит Андрей проходився вагонами поміж своєю паствою, розмовляв з людьми. Проводили разом приємні та змістовні вечори. Ще більше дозвілля з’явилося у прочан на кораблі «Трієст»: долали морем 1377 миль. Цей час виповнювали богослужіннями, катехизацією, духовними розважаннями, оглядинами краєвидів. Як-не-як, а пропливали й поблизу славної Ітаки – острова легендарного Одіссея. Люди масово приступали до сповіді та причастя.
«Останній день плавання синім морем. Прегарний день… Сон не клеїться, – занадто ми всі зворушені, як щасливим плаванням, так і завтрашнім щастям бути вже в Єрусалимі…» – нотував отець Дзерович.
Передчуття восьмиденного перебування на Святій Землі в день прибуття збудило паломників о пів на четверту ранку… Люди тішилися видами Яффи – міста, де за оповідями Ной будував ковчег; звідки неслухняний пророк Йона вирушав у море всупереч волі Бога; міста, де діяли апостоли і де святому Петру було видіння у сні, що й поган треба долучити до Церкви. Далі були Лідда, Рамлет і нарешті Єрусалим. Паломники стояли на Голгофі біля Гробу Господнього, а Митрополит Андрей говорив до них: «Де ж знайдемо ласку, як не біля цього гробу? Складаймо тут наші прохання, наші молитви, нехай життя наше розквітнеться тут, з того гробу; наша Церква, наш край, наші міста і села нехай зачерпнуть тут сил до нового життя».
Люди, а можливо, й священики, тоді ще сповна не розуміли всього змісту програми Митрополита Андрея, спрямованої на відродження духовності та моралі українського суспільства, ґрунтованої на ідентичності й спадку християнського Сходу, з’єдиненого зі Вселенською Церквою. Це розуміння приходило поступово, через роки щоденної важкої праці над душами. Але факт, що сам Владика Андрей вже тоді бачив майбутнє саме таким чином. Його слова свідчать про це, як свідчать особливі наголоси на наступництві «руського» пілігримства паломнику княжих часів Данилу і середньовічним хрестоносцям.
У Єрусалимі наші прочани відвідали церкву над Гробом Господнім, патріархальну церкву, церкви святого Сальватора, святого Стефана, святої Анни, Гробу Марії, Гетсиманський сад, гору Оливну. Були, звісно, у Вифлеємі, на Йордані, Мертвому морі та в інших численних біблійних місцях. Оглядинам сприяв розумний поділ гурту на п’ять груп і сплановане дозвілля, коли кожен міг побачити те, що не встиг роздивитися.
До Яффи, на корабель, віруючі поверталися з піднятим духом, сповнені вражень. 21 вересня 1906 року вирушили морем, де й відсвяткували празник Воздвиження Чесного Хреста (це Митрополит Андрей розпорядився зробити так, бо пізніше, в потязі, це було б неможливо). А ще паломники організували гарний концерт на честь глави Церкви. Все йшло добре, настрій не зіпсувала навіть хитавиця і напади морської хвороби.
Трієст пілігрими зустріли вже як добре знайоме місто і півдня прогулювалися ним, чекаючи потяга.
«Селянам подобалися дуже рослі воли, запряжені у шлию з каблуком на шиї, що підгонені ззаду візником, поважно ступали брукованими вулицями з різними вантажами. Не один погадав собі: гей-гей, милий Боже, коли б таку пару воликів загнати до обори!»
Та час минув швидко. Сіли у потяг, і вже до Стрия вагони спорожніли майже наполовину. Хтось подався напряму до Станіславова, хтось до Дрогобича. У Львові теж паломників зустрічали родини.
«Невигода, холод, втома зараз же відійшли, як тільки ми опинилися між своїми, разом отже дякували ми Богу за щасливе повернення. Відтепер почалося розповідання про єрусалимські чуда-дива, про які досі розказується і далі радо з натхненням розказуватися буде», – підсумовував ще один учасник паломництва отець Василь Мацюрак з Рибника на Дрогобиччині.
Звісно, роки трагічного ХХ століття притемнили нашу пам’ять про перших пілігримів на Святу Землю, але пам’ятати їх ми таки зобов’язані. В 2016-ому виповниться вже 100 років з часу тієї події. Чим не нагода вшанувати?!
Володимир Мороз, журналіст, історик
