Становище України суттєво і невигідно відрізняється від інших посткомуністичних країн і навіть — від республік колишнього СССР. Москва чинить найбільший тиск саме на Україну, оскільки найбільше зацікавлена у поверненні до складу Російської Федерації передусім України — «традиційного» донора Росії. У спадщину від СССР ми отримали духовну і матеріяльну руїну: тотальну русифікацію і масове нашестя росіян, спотворену свідомість суспільства і здеформовану економіку, на 80% залежну від загальносоюзної (російської). Масово винищена українська еліта і краща здорова частина нації. Не вистачає досвідчених патріотичних кадрів, ведучі позиції в усіх сферах утримує переважно проросійська вчорашня номенклятура. Не меншої шкоди Україні завдають і псевдо- та урапатріоти, люди з ненайкращими особистими якостями, і дилетанти, які зуміли зайняти керівні посади у владних структурах усіх рівнів, у тому числі — і у громадських і політичних об’єднаннях. Це особливо характерно для західніх областей.
З відомих причин різні регіони України суттєво відрізняються між собою.
Торкнуся лише питань Криму, передусім — Севастополя, який Москва намагається закріпити, як головну базу російського Чорноморського фльоту (ЧФ) у складі… Росії і пов’язаного з цим становища Військово-морських сил України (BMC) та українців у Севастополі.
Ще з часів Катерини II Крим завбачливо і систематично «очищався» від автохтонів і заселявся росіянами. Після депортації у 1948 р. кримських татар сюди нахлинула нова хвиля мігрантів із півночі Росії. Крім діючих військовослужбовців ЧФ. Тут систематично оселялись і сім’ї відставних моряків із усіх чотирьох фльотів колишнього СССР та інших родів військ. Лише ветеранів НКВД-КГБ, об’єднаних у шовіністичну організацію «Единство», більше шести тисяч.
По сьогоднішній день Севастополь (Крим) є форпостом російського мілітаризму.
За часів царського та більшовицького режимів тут споруджено численні музейні комплекси і монументи «русской славы», пам’ятники воєначальникам і «вождям». Після 1991 року червону комуністичну атрибутику доповнили триколірні прапори і двоголові орли Росії, самодіяльні лозунги і написи антиукраїнського антидержавного змісту, заклики до приєднання до Росії. Такий багатий імперський антураж разом із усною і друкованою проросійською пропагандою створює психологічний тиск на цивільне населення і військовослужбовців, консервує есесерівську атмосферу, пригнічує українство. Українське слово викликає лють «коренных» росіян (особливо — старшого покоління), лайку і образи на адресу «хохлів».
Роля Української (?) Православної Церкви Московського Патріярхату (УПЦ МП) у антиукраїнських вакханаліях у Севастополі опишу нижче.
Проросійські настрої підігрівають також часті вояжі московських політичних емісарів, іменитих акторів і тому подібних «просветителей», вербувальників шкільної молоді до вузів Росії. У книгарнях і кіосках лише російська література і преса, насичена професійною пропагандою проти України, і всяке бульварне «чтиво». Помпезно відзначаються дати російської історії на зразок «300 лет русского флота» і тому подібних.
І все це щедро фінансується і всіляко підтримується Москвою і своїми «інтернаціоналістами», а часто і з бюджету… України.
В цей же час, під тиском переважаючих лівих сил, на потреби BMC України держава виділяє менше 20% від мінімально необхідних коштів, а на потреби патріотично-виховної роботи — нічого! Це один із варіянтів добре продуманого пляну розвалу українського фльоту зсередини, розрахований на те, щоб у проросійській атмосфері Криму сформовані на базі ЧФ військово-морські сили України без належної систематичної просвітницької і патріотично-виховної роботи не зможуть автоматично трансформуватися у справді український фльот. Не вистачає відповідної літератури і преси; потрібної апаратури і оргтехніки, починаючи від звичайних друкарських машинок з українським шрифтом; державної символіки і прапорів; прапорів і емблем військових з’єднань. Нема чим облаштувати світилиці, не говорячи вже про злиденні соціяльно-побутові умови у військових частинах, нестачу медикаментів і медобладнання, незадовільне харчування особового складу військових частин і Севастопольського військово-морського інституту (СВМІ). Заробітня платня українських моряків у 5-7 разів нижча, ніж у російському ЧФ. Віддані Україні офіцери переслідуються добре замаскованою російською агентурою. Все це має на меті викликати зневіру і незадоволення наших військовиків — розкласти зсередини український фльот. Крім того, час від часу російська воєнщина провокує сутички, і лише завдяки витримці і мужності наших моряків поки що не дійшло до збройних конфліктів у Криму.
У таких екстремальних умовах горстка українських патріотів у Севастополі відстоює інтереси України, намагається рятувати ситуацію самотужки. Зокрема, група вчених працює (на громадських засадах) над створенням Музею і підручника історії українського фльоту для постійно діючого семінару — підготовки офіцерів для патріотично-виховної роботи у військових частинах і СВМІ. Але на облаштування Музею і видання підручника знову ж таки потрібні кошти.
У питаннях національного і духовного відродження військові моряки тісно співпрацюють із товариством «Просвіта», єдиним дієздатним громадським об’єднанням українців у Севастополі. Спільно проводять культурно-просвітницькі заходи, святкують релігійні свята, відзначають державні й національні свята. Засновано українську недільну школу, українську програму Севастопольського радіо (виходить в етер двічі на тиждень), часопис «Дзвін Севастополя».
У ворожому шовіністичному оточенні, практично без підтримки урядових чинників, українство Севастополя виживає лише завдяки самовідданій праці патріотів і допомозі доброчинців — підприємств, установ і держадміністрацій деяких областей, громадських організацій та окремих громадян, що в міру своїх можливостей матеріяльно і морально підтримують Військово-Морські Сили України. Харитативна допомога інколи надходить і від української діяспори. Така допомога особливо важлива на сьогоднішній день, коли ЧФ, пограбувавши все, що вдалося вивезти в Росію, передає нашим BMC вщент зруйновані кораблі, берегові військові та інші об’єкти, і збільшився особовий склад українского фльоту.
У 1992 році в Севастополі зареєстрована греко-католицька релігійна громада. Парох о. Анатолій Мазурик, крім виконання священичих обов’язків, активно включився у громадську культурно-просвітницьку працю, ніс Слово Боже у військові частини. До Церкви горнулася молодь, люди різних конфесій, виховані в атеїстичному дусі. О. Анатолій здобув авторитет не лише в українському середовищі. Навіть місцева (переважно проросійська) влада і явні недруги України рахувалися з ним, шанували за тактовність, ерудицію, активну громадську позицію. Міська Рада прийняла рішення про виділення земельної ділянки під будівництво греко-католицького храму, затвердила його архітектурний проект.
Але в минулому році все змінилося на гірше.
В антиукраїнський наступ комуношовіністів в Україні активно включилася підпорядкована Москві Православна Церква. У Севастополі розпочалися відкриті акції проти Греко-католицької Церкви, що насправді є замаскованою релігійними мотивами кампанією проти українства. Перед Великодніми Святами, крім проповідей, московське духовенство у церквах, військових частинах і у СВМ1 масово розповсюджувало летючки («Открытое письмо» Севастопольської округи Московського Патріярхату) і спецвипуск шовіністичного часопису «Русь державная» (Видається Московським Патріярхатом у Москві). На сесіях Міської Ради на вимогу і за участю представників російського духовенства під акомпаніямент антиукраїнських виступів скасовано дозвіл на будівництво греко-католицького храму, а також — відмовлено у реєстрації православної громади Київського Патріярхату, зате без будь-яких перепон повернено костел полякам римо-католикам.
У цей важкий для українців Севастополя час о. Анатолій усунувся від громадського життя, обмежуючись відправою Богослужінь. Перестав відвідувати військові частини, брати участь у заходах української громади і BMC України, що значно полегшило діяльність вишколеного московського духовенства, яке не пропускає найменшої нагоди посилити свій вплив у місті та у військовому середовищі: настирливо пропонує свої «послуги» в освяченні помешкань офіцерів, державних прапорів на кораблях та в інших заходах, які проводяться у з’єднаннях збройних сил України на території Севастополя і регіону.
Вітання з нагоди Різдва Христового і Нового 1996 року по телерадіостанції штабу BMC України виголосив (російською мовою!) українофоб о. Георгій Поляков, благочинний Севастопольської округи Московського Патріярхату.
Отець Анатолій не брав участи у відзначенні Дня Незалежности, 4-ої річниці Збройних Сил України, у святкуванні Шевченківських днів, ні 125-го ювілею Лесі Українки… Часто виїжджає із Севастополя, не було його там близько місяця і перед Великодніми Святами цього року (до Вербної неділі).
Кількість людей, які ходять до нашої церкви, поступово зменшилась до 10-20 чоловік старшого віку.
А о. Георгій добирається вже й до шкіл, щоб підживлювати російський патріотизм і у підростаючого покоління. На підмогу о. Георгію до Севастополя поспішає кримський архиєпископ Лазар (за деякими даними — ініціятор заміни ідеології православ’я на комуністично-православну). Приїжджає до Севастополя і митрополит УПЦ МП Володимир Сабодан, відвідує керівників міста, штаби російського ЧФ і BMC України.
Вже після вище згаданої заборони будівництва греко-католицького храму була реальна можливість придбати будинок і переобладнати його на церкву, але о. Анатолій практично не підтримав цього. Не допомогло і звернення севастопольської релігійної громади до Львівської Митрополії, яка замкнулася у Святоюрських палатах і у вузькому колі галичан. Немає достатнього розуміння і адекватної реакції проти руйнівної роботи шовіністичної УПЦ МП, яка є не меншою загрозою для української Церкви, нації та держави, ніж комунізм. Ці дві сатанинські сили злагоджено руйнують Україну за добре відпрацьованим сценарієм організаційною і фінансовою підтримкою Москви (іншими замаскованими структурами, які мають міжнародні мережі і діють із застосуванням психотропних методів). Вміло спекулюючи на релігійних почуттях широких мас населення, московське духовенство підігріває і закріплює дух в Україні: російську мову й культуру, імперську інтерпретацію історії трьох слов’янських народів, хитро підбурює людей проти української Церкви, як греко-католицької, так і православної, проти незалежности України.
Такі регіони як Крим, що до сьогодні більше нагадує СССР у мініятюрі, ніж Україну, потребують особливої уваги і виваженої підтримки греко-католицьких митрополій. Передусім у підборі священиків — жертовних, свідомих своєї місії, з високим рівнем інтелекту, здатних зрозуміти специфіку і ментальність даного регіону, гідно репрезентувати українську Церкву і протистояти ідеологічному тиску вишколеного активного російського духовенства та інших антиукраїнських сил. Прикро, але на східні терени посилають переважно тих священиків, які не зуміли влаштуватися на «теплому» місці в Галичині.
Покладаємо надію, що з призначенням Владики Любомира Гузара екзархом новоствореного Києво-Вишгородського екзархату УГКЦ стане духовною і моральною опорою не лише для греко-католицьких релігійних громад на Сході, але й для українців православного віровизнання.
Навіть слабка зацькована Українська Православна Церква є чи не єдиною реальною перепоною проти остаточного вкорінення в Україні Московського Патріярхату — обов’язкової передумови політичної реанімації «Великой России». Штучний розкол українського православ’я виходить за конфесійні рамки і є питанням загальноукраїнської ваги. Без порозуміння між Греко-католицькою і Православною Церквами, без співпраці духовенства й мирян (передусім у вищих колах) Україна не вистоїть проти зкоординованого натиску політичних і релігійних антиукраїнских сил. Не може об’єднатися і побудувати там свою державу народ, який не має прикладу злагоди між духовенством. Згадалися слова Е. Сверстюка; «… Українська Греко-католицька і Українська Православна Церкви – два крила птаха…». Не злетить птах, не підніметься з руїни Україна без міцних духовних крил.
Що стосується Галичини, то тут посилюється «подих» латинізації (польонізації), включно до того, що чимало українців почало визнавати себе римо-католиками. Наприклад, у Стрию, Трускавці (Львівська область) та інших місцевостях, де у цьому напрямі активно працюють польські костели і манастирі. У Сколівському районі діє відпочинковий дитячий табір, де дітей виховують польські монахи. Групи шкільної молоді посилають і у відпочинкові табори на теренах Польщі. На жаль, у цьому, що українці йдуть до костелів, не останню ролю відіграє і харитативна допомога, і безплатне перебування дітей у згаданих таборах.
В Інституті Духовної Культури у Львові двісті слухачів (з них багато священиків) слухають лекції з богослов’я польською (!) мовою. Хоча директором інституту є поляк, а його заступником – колишня монахиня з Польщі, при бажанні можна і потрібно знайти прийнятний вихід із такого принизливої о для українців становища. У Львівській Духовній Академії на катехитичних курсах, заснованих прибулими із Заходу особами, з їхньою боку часто відчувається зверхне зневажливе ставлення до місцевих українців, які хоча й не мали раніше можливости вивчати високі богословські науки, але інтелектом не поступаються прибулим із західніх країн. Практика навчання за кордоном семінаристів (священиків) переважно має негативний вплив на їхні патріотичні та релігійні почуття.
Великої шкоди Україні, особливо у вихованні молоді, завдають числені заїжджі проповідники и секти, що засновуються і фінансуються закордонними центрами. Наше духовенство практично їм не протидіє, залишаючи вирішення цього питання (як і міжконфесійних конфліктів) органам влади, які на сьогоднішній день не завжди і не всі зацікавлені у поборюванні цих і подібних небезпечних для України явищ.
Без підтримки керівництва національної Церкви не виживе Україна. Втративши державу, не будемо мати своєї Церкви.
Молимо Господа, щоб дав мудрість і силу нашому покаліченому народові перебороти труднощі на тернистій дорозі до духовною і морального очищення, до відродження національної свідомости та гідности, вказав Україні дорогу до спасіння.
