Репортаж із передової про працю капеланів у зоні АТО
Через три тижні після того, як я побував у третьому батальйоні територіальної самооборони неподалік Луганська, випущеними із Росії снарядами територія військовиків була цілком випалена. При цьому всі з батальйону самооборони залишилися живі.
З Харкова – на південь Луганщини
Мій шлях у зону АТО розпочався від обійстя отця Ігоря, яке водночас править за територію одної з п’яти греко-католицьких парафій Харківщини. При вході на подвір’я прикріплена дошка з оголошенням про те, що суботня вечірня не відбудеться у зв’язку з тим, що «священик у відрядженні». На мою увагу до тріснутого скла священик вибачливо розводить руками: «З того часу, як почалася війна на сході, до господарки руки не доходять». Це оголошення містить інформацію не лише для парафіян. Знаючи про заангажування священика в допомозі військовим у зоні АТО, місцеві жителі зносять до його помешкання різного роду допомогу.
Отець Ігор узяв на себе обов’язок розвозити капеланів до різних місць на Луганщині та Донеччині. Загалом здійснив вже близько тридцяти виїздів у зону АТО. Його стареньке «Рено Кенгу» завжди переповнене різними речами для солдат.
На порозі помешкання нас зустрічає імость Ірина з наймолодшою донькою Софійкою на руках. Загалом у цього молодого священичого подружжя троє дітей. Хлопцям відповідно 5 і 7 років. На території, де зводять новий храм, подвір’ї біля хати вони бавляться у війну. Бути загарбниками-росіянами не популярно. Тож обидва воюють проти уявного ворога під жовто-блакитними прапорами. Єдина територія, де вести «бойові дії» заборонено, – завалене дерев’яними щитами і цеглою бетонне підвищення, на якому колись стоятиме святилище.
Отець Ігор досконало знає, куди і як довести новоприбулих капеланів до місця призначення з найменшим для їхнього життя ризиком. «Їдуть туди не раз з острахом, а назад повертатися не хочуть», – ділиться враженнями про капеланів, які перейшли через її гостинну домівку, імость Ірина. Перед тим, як сісти у авто, запитую пані Ірину, чи їй не страшно отак часто відпускати свого мужа в зону високої небезпеки. «Не страшно, – відповідає ця маленька тендітна жіночка, і у цей момент бачу в ній опору для себе. – Я давала присягу вірності йому, а він прися‑ гав вірністю Церкві Христовій. Йому треба бути там, де у людей велика потреба, куди його кличе Господь».
Усі дороги півночі Луганської та Донецької областей отець Ігор знає, так би мовити, намацально: одні ями минає з особливою дбайливістю, а в інші вскакує на швидкості сто кілометрів на годину, причому робить це без особливої шкоди для авта. Повільно їздити тут не радять. Навіть у глибокому тилу небезпека потрапити під обстріл залишається доволі реальною. Що ближче під’їжджаємо до лінії фронту, то більше українських блокпостів. На одних із них нас пропускають без особливих питань, на інших влаштовують дошкульний обшук. З усього видно, що представники силових структур до священиків ставляться або з якоюсь особливою повагою, або ж, навпаки, з підозрою. На боці сепаратистів воює так звана «православна армія», керівниками підрозділів якої часто є священики. Не раз українські силовики були розстріляні російською артилерією після того, як їх поблагословив православний батюшка. «За кілька хвилин після того, як батюшка від’їхав, більшість вояків загинули під прицільним обстрілом», – пояснює військовий із бойківським акцентом, вибачаючись за дошкульний огляд авта. – Під прикриттям священичих риз бойовики висилають професійних військових, які визначають цілі для артилерійського вогню, перевозять зброю і боєприпаси». Пильну увагу до свого багажу отець Ігор сприймає позитивно. «Даремно розслабилися хлопці», – коментує він дуже поверховий огляд машини на наступному блокпості. Бронежилет отця Ігоря завжди лежить у машині, але одягає він його зрідка. «Мій бронежилет – це молитва і підрясник!» – каже він.
В літургії наше все
Біля намету-каплиці зустрічаю одягненого в камуфляжну військову форму молодого, нещодавно висвяченого єпископа-помічника Стрийської єпархії владику Богдана Манишина. Тільки нашивка «капелан» на лівому рукаві і ще ніколи не зникаюча з обличчя усмішка дозволяють вирізнити його з-поміж інших. Владика провадить нас до нещодавно зведеної каплиці. Прикрашена вишивками з різних регіонів України, оздоблена дитячими іконами військова святиня вражає якоюсь особливою свіжістю та легкістю. Нічого зайвого. Хоч попереднє богослужіння відбулося годин вісім тому, в каплиці легкий запах ладану. Змішаний із охолодженим у затінку степовим повітрям він творить особливу свіжість.
Сьома ранку. Владика Богдан Манишин у супроводі ще трьох священиків служить літургію в каплиці. Дякує пан Василь. Минулої ночі він повернувся із передового блокпоста, який був обстріляний. На його обличчі втома, але голос бадьорий. На літургію майже повним складом прийшла група щойно звільнених із російського полону українських добровольців. На престолі – перелік загиблих. Коли священик читає їхні імена, лиця присутніх стають понурішими. За кожним ім’ям – близька особа, з якою ще кілька днів тому сиділи біля вогню, йшли у бій, чистили зброю… Люди просять, і їм дається «Тут у людей виникає дуже багато різних запитань, – каже монах-студит отець Орест. – Важко знайти відповіді на них. А коли служать літургію, Господь сам має можливість доторкнути особу. Тут навіть не потрібно багато проповідувати – досить зачекати, і завтра-післязавтра Господь сам дає відповідь». Капелана-монаха отця Ореста тут вважають святим, незважаючи на молодий вік. З ним хлопцям вдавалося виходити, здавалося б, із абсолютно безнадійних ситуацій. Сам отець Орест про ті чуда, які йому приписують солдати, говорить без особливого натхнення: «Люди просять, і їм дається. Хіба не це обіцяв Господь?»
Вже нормою тут стало прохання про благословення перед виїздом на передову. «З того часу як до нас приїхали капелани – у нас жодного «двохсотого» (загиблого. – Авт.) і «трьохсотих» (ранених. – Авт.) явно поменшало», – втручається у розмову юнак, що стоїть поряд.
«Священик не може брати зброї до рук, – веде далі владика Богдан. – Тому, по-людськи кажучи, капелан є тягарем для військових, які мають виконувати завдання там, де свистять кулі і розриваються бомби. Але часто вони самі просять капелана їхати з ними. Ти йдеш без зброї і в якийсь момент усвідомлюєш, що ось ці молоді хлопці прикривають тебе з усіх боків, ризикуючи своїм життям задля тебе. Це щось неймовірне, несамовите, Боже… «Немає бо більшої любові» (пор: Ів. 15:13), кожен священик, який це переживе, вже буде іншим». Після короткої паузи владика Богдан додає: «Не знаємо, чи з цим досвідом будемо зрозумілими там…»
Війна і спокій
День добігає кінця. Настає блаженна вечірня прохолода – ідеальний час для відпочинку, приятельської бесіди, сповіді. Але ночі тут гарячі по-іншому. Як правило, після опівночі починаються бойові дії. Над головою починають літати як не «гради», то безпілотники. Після нічного шикування частина батальйону розходиться по наметах, частина виїжджає на блокпости. Для одних настає війна, для інших спокій. Для праці капеланів це особливо плідний час. Втомлені днем, перед невідомістю ночі воїни шукають співрозмовника, товариша. Буває просто серед ночі людина будить священика, аби виговоритися, виплакатися.
«Тут я навчився цінувати чоловічі сльози», – каже отець Тарас Коцюба. – Коли в палатку заходить кремезний чолов’яга, добрий метр у плечах і два у висоту, я дивлюся в його очі і розумію, що зараз буде: людина просто зірветься і почне плакати. А коли розмова закінчиться, скаже: «Якщо хтось довідається про те, що я плакав, не знаю, що я тобі зроблю».
Отець Тарас, молодий одружений священик із Львівщини, має вже майже піврічний досвід капеланства на сході України. Починав служіння в степах Херсонщини ще на початках російської інвазії Криму.
«Коли я ще вчився у семінарії, – продовжує свою розповідь отець Тарас, – мене переконували, що для священика найважливіше вміти «літургісати», гарно співати, проповідувати… З усього цього я мало що можу тут застосувати. Натомість відкрив для себе, що Господь завжди підказує, як реалізувати наші добрі наміри: треба лише озброїтися бажанням послужити ближньому».
В розмову втручається середнього віку офіцер: «Батюшка, я иду в поход, прошу вашего благословения». І буквально за кілька секунд капелан вже стоїть у підряснику та єпитрахилі. Благословення в часі затягнулося, і я відійшов, так і не попрощавшись. Згодом з’ясувалося, що благословення перейшло у розмову, розмова у одкровення, одкровення у сповідь…
Посттравматичний синдром: що є, те буде
Розповім історію своєї приятельки з Харкова, брат якої після російського полону повернувся в коротку відпустку додому.
«Він став до тої міри дратівливим, що навіть найменша суперечка доводить його до шалу, – казала вона. – Одного разу витягнув пістолет із кобури і приклав його до голови якогось чоловіка, який, стоячи в черзі, лаяв українських силовиків і всю армію за їхню нездатність завершити цю війну швидко і з мінімальними жертвами».
«Вісімдесят відсотків українського суспільства нічого не знають про війну, – коментує владика Богдан. – Мені прикро, що так мало священиків зголошуються сюди приїжджати. Через працю капеланів можна було б уникнути багатьох проблем у майбутньому. Навіть коли ця війна закінчиться, будемо мати справу з потужним посттравматичним синдромом…»
Присутній при розмові лейтенант-психолог Ярослав Фоїк підтверджує, що капелани мають благотворний вплив на солдатів. «Воєнні часто бувають сердиті чи то на офіцерів, чи на обставини, в яких перебувають. І ту свою злість виливають один на одного. Присутність капелана дуже злагіднює ситуацію. Кількість неуставних взаємин між ними різко знижується».
Сестра-монахиня… з автоматом на плечі
До каплиці заходить чоловік років сорока із все ще не загоєною раною на правій руці.
«Мене часто запитують, яка то сестра-монахиня вам так гарно каплицю прибрала, – розпочав його представлення владика Богдан. – Знайомтеся: наша сестра-монахиня».
Пан Іван залишив дружину, двох дітей і пішов воювати доброволь‑ цем. Моє запитання про мотивацію сприймає з неприхованим здивуванням: «Що тут незрозуміло: я не хочу, щоб загарбник убивав і насилував моїх дітей. Так має зробити кожен поважаючий себе чоловік!» І після короткої паузи додає: «Кожен християнин!» Про таких, як пан Іван, кажуть «народився у сорочці». Кілька днів тому він разом із трьома друзями потрапив на мінне поле. Три снаряди розірвалися неподалік, але всі четверо залишилися живі.
Пан Іван один із тих, хто наново відкрив для себе Церкву щойно тут, у зоні воєнних дій. Прикрий досвід спілкування зі священиком «на гражданці» відбив у нього бажання до Церкви на довгі роки. А тут він став одним із найбільш активних помічників капеланів: йому завдячують першу сповідь кілька його товаришів. «Якби там (в тій частині України, де немає бойових дій. – Авт.) були такі священики, як тут, – підсумовує пан Іван, – то ця війна вже давно скінчилася б».
Несподіваний поворот думки так мене вразив, що я навіть не спромігся перепитати, що він мав на увазі: силу молитви, під якою «падають стіни Єрихона», чи, може, щораз більшу кількість охочих присвятити себе боротьбі за свободу і гідність або ще з десяток інших значень – захищати Батьківщину, але не вдаватися до розбою; брати в полон, але не знущатися; бути послушним офіцерському наказу, але завжди залишатися людиною у його виконанні; пильнувати прояви ворога, але навіть у найбільшому недругові бачити особу, гідну Божої любові?
Петро Дідула
