16 січня, 1975
їх Преосвященство
Преосвященний Владика Андрій Сапеляк
Буенос Айрес, Аргентина.
Ваше Преосвященство:
В перших днях січня ц. р., почта принесла «Вісті з Риму» де між іншим на ст. 36 я вичитав повідомлення УПБ, що….цитую… «ми уповноважені повідомити, що в останній хвилині єп. Андрій Сапеляк відкликав свій підпис із цьогорічного різдвяного послання єрархії помісної української католицької Церкви»… Це все… Коротко, пресове повідомлення,… але яке воно невмолимо тяжке своїми словами… І воно пригнітило мою душу жалем і сумнівами і болем, чому… чому великого не бачимо поза дочасними слабостями? Я сумнівався, може щось недоброго для української Церкви і Народу у Різдвяному Посланню, може щось що заперечувало би її історію, щось, що грозило би візії її великої майбутности а в нас, її сучасників, могло би збудити сумніви в доцільність її існування як історично оправданої одної на цілому світі об’єднаної під своїм проводом свойого Патріярха і його Синоду Помісної Української Католицької Церкви рівної з рівними в лоні Вселенської Церкви у злуці з Петровим Наслідником? Думки гризли (бо ж як мене так і Вас, Преосвященний Владико, лукава доля нашої доби відорвала від рідної землі — України, де і Ви і я росли і зростали у відданості їй і набиралися мудрости державного розуміння повинування себе так її дуже очікуваній, вірю, нами обома колись будучій своїй рідній так державній як і власній церковній владі.
Я не міг підчас Різдвяних Свят запізнатися зі змістом Соборного Різдвяного Послання Помісної Української Католицької Церкви, бо у моїй українській церкві тут у місці мойого теперішнього поселення воно чомусь знова до сьогодні не знайшло місця на прилюдну увагу… Але на щастя кілька днів пізніше почта принесла українську католицьку «Нашу Мету» з Торонта, яку він років пренумерую. І я прочитав Соборне Різдвяне Послання… І поновилася в мені вдяка Богові і гордість за приналежність до своєї української Церкви і вдяка Богові за це, що живу в часі, коли її Великий Ісповідник Блаженніший Йосиф привертає їй її історичну велич, вимагає повернення їй її історичних прав патріяршого самоуправління, а нас всіх визнавати, боронити і хоронити її Патріяршорівні Права!
І чомусь так до болю тяжко робиться, як бачу, що не всі Владики бачуть ту Візію Величі своєї Церкви одної в одній вже тепер а не пошматованої чужими на псевдо-самостійні «князівства»… І на якому будуючому принципі ми, рядові вірні своєї Церкви, можемо вчити молодше від нас покоління бути гордими з приналежности до своєї української церкви і нації? … Ми возили їх сотками миль до Канади бачити Ісповідника як лише вступив на цей континент в 1968 році,… Він говорив з ними… і він остався у їхніх очах символом величі Нашої Церкви… Ми говорили їм про Архиєпископські Синоди, про патріарші права, які наша Церква мала, і що тепер наша Церква об’єдналася у патріярхальному устрою і має свою власну управу в особі Патріярхорівного Верховного Архиепископа Блаженнішого Йосифа і його Синоду у злуці з Намісником Петра… А тут болючий дисонанс… Свій український Владика не визнає юрисдикції свойого українського Зверхника і відмовляється дати свій підпис під Соборне Різдвяне Послання Ієрархії своєї Церкви… Чаша горя дійсно виповнена по береги… Блаженніший Йосиф перевів квіт свойого життя на терпіннях і муках за ту Церкву, іменем якої усі від років живі і діючи по той бік Залізної Заслони Владики репрезентують себе і діють. І з яким сумлінням перед тими що потерпіли за ту Церкву вони це роблять? … Чому нам так тяжко бути великими?…
Ваш поступок, Преосвященний Владико, із відкликанням свойого підпису із цьогорічного соборного Різдвяного послання Ієрархії, — ізза яких там причин він не був би зроблений, є шкідливий. Прикро, що я простий мирянин, мушу це сказати… Недавно був я тут в Балтіморі присутним на доповіді совєтської жидівської геройки Сильви Залмансон, яка відбула чотири роки в таборах примусової праці за це, що вона і її чоловік хотіли насильно взяти літак у Ленінграді щоби утекти з СССР до Ізраїлю. Минулого року її несподівано звільнили за старанням американських жидів і дозволили виїхати з СССР, а чоловік лишився у Лізниці. На запит, чи вона своїми виступами не шкодить чоловікові, вона відповіла … «А мовчати у такій системі, то ще гірше»…
Я не думаю підвищуватися до немале закінчу цю мою гірку сповідь української душі її словами … «а мовчати … то ще гірше» … Я надіюся, що Ви повірите, що я не мав лукавих думок пишучи ці одверті слова до Вас. І я хочу вірити що Ви усунете цей дисонанс який Ви створили…
Остаю з Християнським привітом «Христос Родився»
Інж. Володимир Сушко
