Проблема справедливого розподілу матеріальних благ як між окремими людьми, так і між різними групами, а після появи світових імперій – і між різними країнами, ніколи не переставала бути актуальною. Нині ці питання турбують людей не менше, аніж кілька десятків століть тому. Поширення акції «Захопи Волл-стрит», фінансова криза, періодичні страйки і протести у різних країнах, непристойно разюча відстань між найбіднішими та найбагатшими людьми у цілому світі свідчать про те, що до вирішення цієї проблеми людство так і не наблизилось. Церква шукає власних розв’язків тих питань, покладаючись на досвід Традиції та прецеденти у власній історії, в тому числі черпаючи досвід із патристичних творів.
Тексти отців Церкви можна читати у двоякий спосіб: починати від сучасного світогляду, у цій площині формулювати питання і проблеми, а тоді шукати відповіді у отців або ж спочатку обрати дуже широку тему, в цьому випадку – багатство і бідність, а далі шукати, що на цю тему в своєму суспільно-історичному контексті говорили різні отці, після цього осмислюючи патристичну думку в дослідженнях теперішніх богословів. Зручнішим для сучасного читача є перший варіант, коректнішим щодо думки отців – другий. Внаслідок вибору другого способу читання виникають такі акценти у темі багатства і бідності, яких не можна було б виявити, якщо б дослідження провадились у інший спосіб.
Спільна основа для думки отців – Святе Письмо. Як правило, твори на таку тему – це гомілії або коментарі до уривків зі Святого Письма як Старого, так і Нового Завіту. Думка отців Церкви щодо багатства і бідності рясніє деталями і не звужується до категоричного та безапеляційного «продай своє майно, роздай бідним», а включає закінчення цього вірша: «йди за мною». Основні поняття теми багатства та бідності у отців Церкви такі: насамперед, як не дивно це може звучати сьогодні, – спасіння. Це поняття є визначальним для всіх інших та спрямовує розвиток думки в цілому. Навіть коли йдеться про власність, майно та матеріальні ресурси, для отців Церкви найважливішим залишається питання, як може спастися людина у своєму становищі: і багач, і бідняк. Особливо притча про багатого юнака спричинила тривалі роздуми над тим, котрий багач може спастися. Порівняння участі багатого Авраама, який удостоївся честі після смерті приймати усіх праведних, та багатого з притчі про багача і Лазаря, який після смерті був осуджений, дає розуміння того, що саме багатство не є підставою для осудження і сама бідність не приводить до спасіння.
Для спасіння визначальним є внутрішній духовний стан людини, тому людина у будь-якому стані повинна працювати над набуванням чеснот і усуненням пристрастей. У контексті заможного життя з’являється більше нагод до плекання і примноження пристрастей, у контексті бідного – до набування чеснот. При цьому, за спостереженням отців, через пристрасті люди частіше схильні відносити себе до категорії бідних. Пожадлива людина не має міри збагачення, ніколи не вдовольняється тим, що має, а постійно турбується тим, чого в неї ще нема.
Продовжуючи цю логіку, отці Церкви дуже багато роздумують над тим, що є добром для людини. Часто повторюючи, що самі по собі матеріальні статки не мають нічого злого, стверджували: перебувати в бідності для людини краще. Говорили про тягар багатства і пов’язані з ним додаткові клопоти і зусилля. Заохочуючи слухачів до бідності як аскетичної категорії, яка може сприяти набуванню чеснот, водночас були дуже чутливими до несправедливості радикального розподілу багатств та ресурсів і до жорстокосердя багатьох заможних, котрі виправдовували соціальну градацію певним божественним установленням, мовляв, так стали зорі, що я багатий, а він бідний. Варто зауважити, що отці Церкви також вважали, що матеріальні статки дані людині від Бога як дар, але з тим, що вона має з користю розпоряджатися ними, а не володіти.
Добрий розпорядник повинен використовувати надані йому як духовні, так і матеріальні дари з користю для себе і людей, що є навколо нього. Кожен має бути чутливим до потреб інших, максимально виявляючи співчуття і милосердя. Тільки від цього відчуття може походити милостиня. Притім заохочення до милостині часто звернене не лише до найзаможніших, а й до усіх без винятку людей як заклик ділитися своїми дарами і служити іншим відповідно до своїх статків та можливостей. Так, максимум доброчинності від Івана Золотоустого звучить, як «не маєш нічого, потіш словом».
Заклик до милосердя виходить із усвідомлення себе у потребі. У матеріальному сенсі нужда бідних є очевидною, а потреби багатих прихованими. Тих багатіїв, які мають великі видатки на виставляння себе заможними, отці також називають потребуючими, тільки у негативному сенсі марнотратності. Однак у духовному сенсі всі люди є нужденними, незалежно від свого матеріального стану, оскільки всі потребують милості від Бога. У такому ракурсі милосердя до ближніх є не так способом відновлення справедливості чи принципу рівності всіх людей, як способом наслідувати милосердя Боже.
Окрім основних понять, що розкривають тему, треба брати до уваги й образне мислення отців Церкви. Йдеться не лише про унаочнення марнотратства заможних у цих творах, про яскраві описи несправедливості та кривди, яких зазнають слабкі від пожадливих багачів і які переходять у певну систему суспільних відносин, про натуралістичні описи нужди чи того, що люди створені рівними і в народженні, і в смерті. Якщо бути більш точним щодо образності мислення, для отців Бог присутній у фінансово-економічних стосунках людей дуже конкретно. Наприклад, донині для операції позичання коштів необхідна участь трьох осіб: поручитель бере на себе відповідальність за повернення позики позикодавцеві у разі, якщо позичальник не зможе повернути гроші вчасно. Для отців Церкви таким позичальником є бідний, позикодавцем – багач, позикою – милостиня, а поручителем, який віддаватиме борг бідного, – Бог. Тобто Бог виступає третьою стороною у фінансових стосунках двох людей. «Хто чинить бідному добро, той Господеві позичає [Прип. 19:17]. Хто не захоче мати такого Боржника, який свого часу з лихвою воздасть борг?» – запитує Григорій Богослов («Слово 14. Про любов до бідних»). Боржника не просто багатого, а всемогутнього. Можна сказати, що лейтмотивом усіх патристичних творів на тему багатства і бідності є заохочення жити і працювати у Божій присутності. Таке безпосереднє втручання Бога у цілком матеріальні стосунки людей – дуже сильний образ. Усвідомлення присутності Третього може мати більший наслідок у людському житті та суспільних відносинах, аніж навіть знання того, що людина створена на образ Божий і тому має бути милосердною до ближніх.
Цінність і гідність людської особи, права людини, справедливість, справедливе суспільство – ось сучасні поняття із сучасної соціальної доктрини Католицької Церкви, яких не можна знайти у текстах отців. Якщо приймати за аксіому принцип лінійного розвитку ідей в історії, можна припустити, що їх відсутність є наслідком того, що отці Церкви не мали за собою філософії гуманістів та епохи Просвітництва, що мусить брати до уваги сучасна богословська думка, яка, відповідно, має бути більш розвинутою і доповненою. Однак тут слід звернути більшу увагу не так на самі категорії і поняття, як на спосіб їх взаємного поєднання, виділення важливіших з них, тобто як автор укладає думку в цілому. Саме в цьому моменті можна виділити певну відмінність у способі мислення сучасної думки і патристичної.
Перед тим як приступати до читання творів отців на тему багатства і бідності, слід пам’ятати про ключову характеристику, без врахування якої сучасний читач може неправильно зрозуміти деякі акценти у творах – думка отців Церкви є наскрізь догматичною. Нині у науковому контексті це означення має радше негативну конотацію, пов’язану, як на мене, насамперед із не зовсім точним розумінням функції догмату. Догмат у цих творах визначає вихідне положення думки, а не звужує чи обмежує рамки мислення. Можна сказати, що кожну думку отці Церкви починають з молитви малого хрещального символу. Соціальна доктрина Католицької Церкви також базується на догматиці і з неї черпає свої основні постулати, однак звернена насамперед ніби до зовнішнього слухача, тому догматику залишає у іншому, попередньому розділі своєї думки. «Соціальне вчення… діє там, де християнське життя і свідомість перетинається з реальним світом…» 73. Усі твори отців про багатство і бідність звернені до вірних Церкви, тому догматична складова гармонійно вкладається у розвиток думки. Наприклад, це дозволяє Івану Золотоустому говорити, що ревність у виконанні заповідей супроти ближнього приваблює Духа, який робить все (виконання цих заповідей) легким. Соціальна доктрина, покликана насамперед донести вчення Церкви до нецерковної аудиторії, змушена пояснювати місце догматичної складової у своєму наповненні. «Зосередження на тайні Христа жодним чином не ослаблює і не виключає роль розуму, а отже, не позбавляє соціальну доктрину Церкви раціональності і, відповідно, універсального застосування» 75. Чи коректно так мислити взагалі і богослов’ю зокрема, особливо академічному, зверненому до сучасного різнорідного у своїх переконаннях і віруваннях суспільства – питання окремого обговорення. Відповідь на нього пов’язана і з проблемою, чи можуть ці твори промовляти до сучасної людини і у якій мірі сучасної людини, яка перебуває поза Церквою.
На завершення пропоную ілюстрацію того, що укладення соці‑ альної доктрини і думка отців про соціальні питання співвідносяться не лише як сучасна думка – думка попередників, а відрізняються саме способом мислення. Новий Катехизм УГКЦ пропонує просто фантастичне своєю несподіваністю визначення поняття спільного блага, яке співзвучне із думкою отців і яке дозволить краще зрозуміти відмінність мислення отців Церкви і нашого сучасника. Загальноприйняте визначення принципу спільного блага, як воно вживається у соціальній доктрині Церкви і як ми його зустрічаємо в тому числі й у документах ІІ Ватиканського Собору, є таким: це «сукупність суспільних умов, які дозволяють найповніше і найшвидше досягти сповнення як окремої людини, так і суспільства» 164. У новому Катехизмі УГКЦ, у 4 розділі «Суспільство, переображене в Церкві», читаємо: «…сопричастя осіб у Церкві не нівелює унікальності особи, а, навпаки, є запорукою розвитку та збереження її ідентичності. Тому таке сопричастя осіб є їхнім спільним благом» 918. Перенесення головного акценту спільного блага із суспільних умов на сопричастя осіб дозволяє усвідомити, що цінність і гідність людини не нівелюється зовнішніми суспільними обставинами.
Наталія Лазуркевич
