У дні важкої та кривавої війни з російським агресором не раз дивуєшся відвазі та відданості українців, готових віддати життя за незалежність України, загальнолюдські й демократичні цінності та особисті свободи. Безумовно, ці якості не з’явилися воднораз, а були сформовані попередніми поколіннями українського народу. Зокрема, греко-католицькі священники, які пережили важкі випробовування, переслідування та репресії з боку тоталітарного режиму у XX столітті, стали для сучасників моральними авторитетами та добрими вихователями. Таким душпастирем був і отець Севастіян Зубрицький – актор, парафіяльний священник, в’язень сталінських таборів і представник Катакомбної Церкви.
Дитинство і театральна юність у Тернополі
Майбутній священник народився 30 грудня 1896 року в містечку Бяла Краківського воєводства (тепер містечко Бєльсько-Бяла Сілезького воєводства Польщі) в родині податкового чиновника Антона Зубрицького та Анни з Крохмальницьих. По батьківській лінії Севастіян був правнуком відомого галицького історика, архівіста, громадського діяча та представника русофільського табору Дениса Зубрицького (1777 – 1862 рр.). Також Зубрицькі належали до шляхетської родини герба Венява. Батько матері був народним учителем на Тернопільщині. При хрещенні отримав подвійне ім’я Севастіян-Людомил, про що свідчить відповідний запис у метричній книзі греко-католицької парафії Святого Норберта в Кракові. Хоча саму Святу тайну Севастіян отримав у Бялій від римо-католицького священника.
Незабаром сім’я Зубрицьких переїхала до Тернополя. Саме там Севастіян закінчив початкову народну школу і навчався в гімназії імені Франца-Йосифа з польською мовою викладання. Проте спокійно завершити навчання через Першу світову війну йому не вдалося. Останній рік гімназії він закінчив екстерном і 8 грудня 1917 року склав іспит зрілості. Відтак вступив до греко-католицької духовної семінарії у Львові, проте через військові та політичні зміни в краю продовжити богословські студії не зміг. Треба сказати, що ще гімназистом Севастіян брав активну участь в громадському житті Тернополя. Був одним із організаторів та актором професійного театру «Тернопільські театральні вечори». Мав нагоду співпрацювати з відомим українським актором, режисером та засновником театру «Березіль» Лесем Курбасом. У Тернополі Зубрицький також познайомився з іншими яскравими представниками галицької театральної еліти, такими як Микола Бенцаль – актор, режисер, а згодом директор театру імені Івана Тобілевича, Філомена Лопатинська – акторка та оперна співачка, та іншими.
До слова, театр розпочав діяльність в умовах російської окупації та жорстких заборон на все українське. Проте Курбасу і однодумцям таки вдалося пропагувати український театр. Однією з перших вистав, поставлених у «Тернопільських театральних вечорах», була п’єса «Наталка Полтавка», у якій Зубрицький зіграв роль Возного. Восени 1918 року Севастіян брав активну участь у підготовці проголошення ЗУНР у Тернополі. Саме йому випала честь 1 листопада 1918 року підняти синьо-жовтий прапор на міській ратуші цього українського міста. Зі спогадів священника, якими він ділився в родинному колі, ця подія стала незабутнім моментом, якій він надавав великого символізму і трактував як «завершення тисячолітньої епохи наших надій і мрій».
Із шести братів та сестер вижили двоє
Опісля Севастіян вступив до лав Української галицької армії (УГА – Ред.) і був призначений на посаду пропагандиста її Пресової квартири. Згодом влився у роботу військового театру УГА, з яким перебував за Збручем – на Великій Україні. Також Зубрицький стояв на початках київського театру імені Івана Франка, який на той час діяв у Вінниці. Із його спогадів, часто під прикриттям театральної діяльності доводилося виконувати військові завдання. Також чоловік мав змогу познайомитися з отаманом Симоном Петлюрою, президентом Євгеном Петрушевичем та генералом Мироном Тарнавським.
Під час перебування на Наддніпрянській Україні Севастіян перехворів на тиф. Треба сказати, що практично вся родина Зубрицьких, а їх було восьмеро братів і сестер, брала участь у національно-визвольних змаганнях, але вижили тільки Севастіян і його брат Лев. Останній, до речі, в 1939 році в ранзі підполковника був мобілізований до польського війська, згодом потрапив у полон до більшовиків і був розстріляний НКВС у Катинському лісі.
Наприкінці 1920 року Севастіянові вдалося повернутися до Тернополя і згодом поновити навчання в духовній семінарії у Львові. Там він навчався протягом 1921 – 1924 років. З огляду на таланти, особливо на знання іноземних мов, останні два роки навчання був секретарем отця-доктора Йосифа Сліпого. Після закінчення духовного закладу, зі спогадів священника, Митрополит Шептицький та отець Сліпий сподівалися, що він стане безженним священником, оскільки бачили в ньому потенціал зробити блискучу церковну кар’єру. Однак Севастіян обрав інший шлях і 7 жовтня 1924 року одружився з Оленою Ковальською – дочкою народного вчителя та управителя школи в Кобиловолоках (тепер це село входить до Теребовлянської міської громади на Тернопільщині). Його дружина закінчила Перемиський інститут для дівчат і склала учительський іспит зрілості.
У сім’ї Зубрицьких народилося троє дітей. Найстарший син Юрій закінчив Львівський університет, здобувши фах геолога. Згодом працював у Білоруському геологічному управлінні та Українському інституті інженерно-технічних досліджень у Львові. Донька Марія в 1944 році з наближенням фронту виїхала з родичами їмості на захід і згодом опинилася в Канаді. Там вийшла заміж за сина греко-католицького священника Володимира Левицького. Наймолодший син Віктор-Любомир закінчив Інститут фізкультури у Львові, працював учителем фізкультури у львівських школах, в часи незалежності обіймав посаду голови комітету з фізкультури і спорту Львівської облдержадміністрації, а згодом викладача в Інституті фізкультури.
На священничому шляху
Перед священничими свяченнями Севастіян допомагав місцевому парохові Івану Чарторинському катехизувати школярів, організував драматичний гурток. Свячення отримав із рук Луцько-Острозького єпископа Йосифа Боцяна 5 квітня 1925 року у Львові. Його першим місцем служіння стала одна з найвіддаленіших парафій у тогочасній Львівській архиєпархії – село Ялинкувате Тухлянського деканату (тепер Стрийський район Львівської області). Там він пробув один рік і в 1926 році був переведений в село Плав’є того ж деканату (тепер також Стрийський район). Відтак молодий священник став ініціатором проведення поминальних богослужінь на горі Маківка – місці бою січових стрільців із переважаючими кількісно російськими військами у 1915 році. Цей вже згодом Маківка стала пантеоном героїв та місцем паломництва українських патріотів.
У 1929 році отець Зубрицький став парохом села Чолгани Болехівського деканату (тепер Міжріччя Болехівської міської громади Івано-Франківської області). У цьому селі він прослужив майже 15 років і зробив важливий внесок у різні сфери життя місцевого населення. Очевидно, ревно виконував свої душпастирські обов’язки: відправляв богослужіння і треби, катехизував дітей, підтримував і розвивав церковні товариства, а також залучав парафіян до громадської та кооперативної роботи. Будучи членом товариства «Просвіта», займався просвітницькою діяльністю в місцевій читальні, організовував хори і драматичні гуртки. Отець Севастіян мав вплив на цілу Болехівщину, що, очевидно, спричинило підозру з боку польської влади. Впродовж 1920 – 1930 років був тричі арештований місцевою поліцією, не раз оштрафований.
Цікавим сюжетом у діяльності священника на Болехівщині стали стосунки з місцевими осередками українських націоналістів. Зі спогадів сина Юрія, отець Зубрицький намагався узгодити співпрацю між молодшим та старшим поколіннями ОУН, протистояння між якими почало наростати в 1930-х роках. Для цього залучав юнаків до різних товариств, особливо спортивних, відволікаючи їх від необдуманих насильницьких дій супроти польської влади. Треба сказати, що виховна праця душпастиря мала значний вплив на місцеву молодь. Болехівщина згодом стала одним із активних регіонів діяльності підрозділів УПА.
Війна, порятунок євреїв, гоніння за віру
Першу більшовицьку окупацію отець Зубрицький застав у Чолганах. Син Юрій згадував одну цікаву подію з цього періоду. Якось місцеві більшовики дозволили людям пограбувати помешкання пароха, але так ніхто й не зайшов на подвір’я, щоб реквізувати «попівське майно». Вже після втечі більшовиків отець Севастіян брав безпосередню участь у комісії з ексгумації тіл людей, закатованих НКВС у стрийській тюрмі в червні 1941 року.
На початку радянсько-німецької війни отець Зубрицький отримав наказ від представників української влади зберегти від «руйнації та грабунку» майно колишніх фільварків. У звіті Митрополичому ординаріату від 30 серпня 1942 року священник зазначав, що це завдання йому вдалося виконати без будь-яких особливих репресій та несправедливості стосовно місцевого селянства. Згодом він співпрацював із австрійськими промисловцями, які організовували роботу фільварку в Чолганах та лісових і соляних промислів на Калущині. Зубрицький працював на посаді перекладача і консультанта. До речі, цей факт став рятівним для священника, коли згодом через донос він був арештований німецькою владою. Тоді саме ці австрійські промисловці стали на захист отця Севастіяна, і його відпустили.
Німці підозрювали душпастиря в допомозі українському підпіллю, що насправді мало місце. Маючи доступ до продуктів харчування, отець Севастіян забезпечував бійців УПА провіантом. Назагал священник мав хороші зв’язки і певний вплив на місцевих націоналістів, вони прислухалися до його думки. Не раз їздив «до лісу» з душпастирською опікою, передаючи молодим бійцям свій життєвий досвід. Також у часи німецького панування Зубрицький організував порятунок двох охрещених жінок-єврейок і кількох єврейських дітей. Син так згадував про ці події: «В нашому селі було два вихрестки, і за дорученням батька їх по криївках зберігали, а в 1943 – 1944 роках вже їх в селі тримали – німці не рухали. […] так, їх спасли. І за допомогою батька було сховано десь п’ятеро чи шестеро дітей. Одного хлопчика сам батько привозив, а потім віддав (його на переховування – Ред.) в сусідні села. Потім ще привозили вночі дітей до батька, питалися, що робити. […] Він радив, каже: «Треба то зробити», і все то зробилося. І сховали».
Знайомства серед німецької влади дозволяли отцеві Севастіяну попереджати місцеву молодь про німецькі облави для її вивезення на примусову роботу до Німеччини. До речі, такі випробовування й переживання вплинули на стан його здоров’я. Він ще раз важко перехворів на тиф, частково втративши зір під час перебігу хвороби. Навесні 1944 року, коли фронт все ближче підступав до Галичини, отець Севастіян отримав дозвіл від церковного керівництва на виїзд на Захід, але не скористався ним. Приблизно тоді ж він перейшов до парафії у селах Завадів та Голобутів Стрийського деканату (тепер Стрийський район). Тут він пережив встановлення радянської влади, і далі таємно допомагаючи національно-визвольному рухові. На Стрийщині священник перебував до грудня 1948 року, а тоді перейшов на парафію у Золочеві на Львівщині. Зміна парафії була пов’язана з небезпекою для життя, оскільки він отримував погрози від місцевих жителів, які співпрацювали з органами держбезпеки.
Отець Севастіян був змушений формально перейти у лоно РПЦ (його прізвище є в списку «возз’єднаних» за 1947 рік). У своїх спогадах його син Юрій однозначно стверджує, що батько «не підписав», але отець Михайло Дацишин, адміністратор парафії в селі Нежухів Стрийського деканату (тепер Стрийський район) у інтерв’ю наголосив, що «возз’єднання» з РПЦ як для нього, так і для отця Зубрицького стало можливістю уникнути репресій і не переривати священничу діяльність.
Арешт, ув’язнення, вимушене життя на чужині
29 квітня 1950 року отець Зубрицький був заарештований в межах операції МДБ з «вилучення греко-католицького духовенства, яке підтримує зв’язки з оунівським підпіллям» (загалом під час операції заарештували 38 священників). Однак слідство так і не знайшло доказів зв’язку священника з українським підпіллям, тому його звинуватили в тому, що, «будучи вороже настроєним до радянської влади, ще в 1938 році написав та опублікував в чотирьох номерах релігійного журналу «Сівач» дві цинічно-антирадянські націоналістичні статті, зміст яких закликав до повалення СРСР» (цитата із судового вироку. – Ред.). Очевидно, як пояснював отець Зубрицький слідчому на допитах, ці статті мали тільки церковно-релігійний характер. Наприклад, одна з них була присвячена 900-літтю проголошення Пресвятої Богородиці царицею України, написаної на основі виголошеної ним проповіді на доручення редактора «Сівача» отця Петра Дзедзика. Будь-які свої зв’язки з ОУН та УПА священник заперечував. Також не згадав про службу в УГА, зазначивши, що у ті роки важко хворів. Цікаво, що він вивів з-під «удару» і свого сина Юрія, на той час студента географічного факультету Львівського університету імені Івана Франка, наголосивши, що нібито той відрікся від батька-священника. Очевидно, це було цілковитою нісенітницею.
Також священника звинувачували в зберіганні у помешканні різної антирадянської літератури, яку вилучили при обшуку. Цікаво, що до так званої антирадянської були віднесені такі видання, як «Катехитичні проповіді» та «Католицька апольогетика»… Вже 7 червня 1950 року отець Зубрицький був засуджений Львівським обласним судом за статтею 54-10, ч. 2 КК УРСР до 10 років виправно-трудових таборів (ВТТ). Покарання відбував спершу у Мартинівському виправно-трудовому таборі у Ростовській області РРФСР на будівництві Волго-Донського каналу. Згодом був переведений до Волго-Балтійського виправно-трудового табору в селі Пахомово Вологодської області РРФСР. Через проблеми зі здоров’ям там йому доручили роботу в канцелярії, а через постійні хвороби перевели в табір для інвалідів у місті Боровичі Новгородської області РРФСР.
Наприкінці 1954 року священник на основі рішення суду був достроково звільнений. До речі, про перебування отця Зубрицького в сталінських таборах залишив спогади його співв’язень Петро Стадник родом із Тернопільщини, який відбував покарання за допомогу воякам УПА. Священник урятував Петра від смерті, оскільки кримінальні злочинці за співучасті табірного керівництва хотіли його вбити. Опісля Стадник допомагав Зубрицькому в звершенні таємних літургій у таборовому бараку. Після звільнення він часто приходив до душпастиря на підпільні богослужіння і сповідь. Саме завдяки отцю Севастіяну родина Стадників познайомилася з іншими священниками Катакомбної Церкви.
У 1955 – 1957 роках отець Зубрицький змушений був проживати в Білорусі у старшого сина, який працював у Мінську на керівних посадах в Білоруському геологічному управлінні. Після повернення до Львова мешкав разом із дружиною в домі співака капели «Трембіта» Івана Прокоповича, а з 1970-х – у сина Юрія, який переїхав до Львова з Білорусі.
Відмова від «возз’єднання» і діяльність у підпільній УГКЦ
Після повернення з таборів отець Зубрицький відмовився від формального «возз’єднання» з РПЦ та увійшов у структури Катакомбної Церкви. Провадив насамперед душпастирську діяльність: уділяв Святі тайни, звершував богослужіння у себе на квартирі чи в помешканнях вірних. Також їздив у свої колишні парафії в селах Плав’є, Завадів, Голобутів та інших населених пунктах Львівської та Тернопільської областей. А ще отець Севастіян катехизував дітей, готуючи їх до першої Сповіді.
Виховував майбутні покоління греко-католицького духовенства. Викладав у підпільних семінаристів у Львові філософію, догматику та літургіку, формував майбутніх священників, ділячись із кандидатами у священство своїм душпастирським досвідом. На доручення архиєпископа Володимира Стернюка приймав іспити в кандидатів на священників. Були випадки підпільних свячень у його помешканні. Отець Зубрицький здійснив вирішальний вплив на покликання деяких підпільних священників. Так, наприклад, особисто вплинув на Петра Городецького – тоді звичайного робітника львівського заводу «Автонавантажувач», передаючи йому свої знання і досвід. Згодом Городецький отримав свячення з рук владики Василя Величковського і став одним із найактивніших підпільних священників у Львові, який мав великий вплив на формування молодшого покоління греко-католицьких душпастирів.
Із огляду на вік та досвід отець Зубрицький у середовищі львівських греко-католицьких священників фактично виконував функцію підпільного декана. До нього зверталися молодші душпастирі за порадами, щоби в умовах конспірації зайвий раз не турбувати також підпільного єпископа. Катакомбні священники в своїх спогадах відзначали високу ерудованість та освіченість отця Севастіяна. Він же разом з іншими підпільними священиками, як-от Мар’ян Фарміга, Ярослав Тихий, Ізидор Бутковський, Володимир Романів, Іван Кубай, Володимир Харина та інші, організовував реколекції для духовенства. Збиралися переважно в когось на квартирі, кілька разів це відбулося в помешканні отця Зубрицького. Ось як про це згадує отець Іван Кубай: «Щомісяця ми сходилися до хати одного з отців, зміняючи часто місце, на конференції. Там по черзі кожен з нас, з отців, мав реферат, очевидно, на релігійні теми. Причому розв’язували різні казуси, зв’язані з сучасним положенням нашої підпільної Церкви. І кожного року, за благословенням владики Володимира Стернюка відбували ми тридневні, або п’ятидневні реколекції».
Очевидно, радянська влада щось знала про діяльність отця Зубрицького. Він кілька разів був оштрафований за звершення «незаконних» богослужінь. Також його прізвище і місце проживання постійно потрапляли в списки «уніятських» священиків. Син Юрій згадував, як навчав батька та його колег-священників правил конспірації, щоби зайвий раз не наражатися на репресії. А ще Юрій налагодив добрі стосунки з місцевими дільничними інспекторами, які час від часу попереджали Зубрицьких про облави або скарги, написані «доброзичливими» сусідами.
Окрім священничої праці, отець Зубрицький неофіційно допомагав відомому львівському історику Іванові Крип’якевичу з перекладами із класичних мов, які священник знав дуже добре.
Душпастир не дожив два місяці до офіційної легалізації УГКЦ – помер 29 вересня 1989 року і був похований на Личаківському цвинтарі в родинному гробівці. До речі, його реабілітували аж у 1993 році.
Можна з певністю сказати, що Севастіян Зубрицький є прикладом проходження непростого, сповненого різних важких випробувань та викликів життєвого шляху. Цей одружений парафіяльний священник своїми талантами релігійними й політичними переконаннями, а також діями став добрим провідником для парафіян, молоді, співв’язнів, підпільних греко-католиків. Прожив своє життя і як мученик, а щоденною кропіткою працею служив Богові, Церкві та Україні.
о. д-р Тарас Бублик, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ
