«Усе, що ми робимо для відстоювання, збереження, потвердження і впровадження людської гідності, навіть в умовах війни, ми робимо в дусі цілісного людського розвитку», – каже перший проректор УКУ Тарас Добко. Наш співрозмовник уже понад 25 років життя присвятив освіті, а отже, має і, що важливо, готовий ділитися низкою важливих спостережень про розвиток української освітньої галузі, зокрема автономію університетів, зміст і якість світоглядної формації молоді в них, самозарадність освітніх спільнот і вплив війни, про нові та старі виклики
– УКУ як органічна спільнота викладачів і студентів є втіленням досі не звичної для України освітньої моделі, адже в нас ще домінує пострадянська, хоч і підрихтована, модель одержавлених закладів, котрі формують доволі специфічний світогляд працівників і випускників. Проте зрушення останніх двох десятиліть величезні. Які з них найважливіші?
– Кілька. По-перше, відбулося розширення автономії закладів вищої освіти. І стосується вона насамперед права академічних спільнот самостійно визначати наповнення своїх освітніх програм. Також покращилася ситуація з управлінською автономією. Гірші справи з фінансовою автономією, де змінилося дуже мало, і це гальмує всю решту. З автономією зростає усвідомлення університетами своєї відповідальності за результат та якість освіти. Унаслідок цього стало менше нарікань, що хтось інший винен, чому в нашій кімнаті не прибрано… Цьому сприяло й відокремлення від Міністерства освіти та науки функції акредитації освітніх програм, оскільки не може та сама інституція визначати стандарти освіти, формулювати «правила гри» у формі освітніх політик, здійснювати управління сферою вищої освіти та й ще оцінювати результати роботи учасників цієї «гри». Так постало незалежне Національне агентство із забезпечення якості освіти, яке в своїй взаємодії із закладами вищої освіти керується не пострадянськими методами залякування і покарання, а культурою підтримки та посилення їхньої результативності через фаховий моніторинг діяльності. Важливо, що результати цих змін відчувають на собі ключові учасники освітнього процесу – студенти і викладачі. Освітні програми стали цікавішими, зі специфічним для кожного університету характером. Нарешті українські університети перестали бути освітніми «макдональдзами».
По-друге, відбулася істотна інтеграція як нашої системи освіти, так і наших освітян включно зі студентами у європейський освітній простір. Багато студентів і викладачів змогли скористатися програмами обміну від Еразмус+ для навчання або стажування в кращих університетах Європи. Могло і більше, але й далі є проблема з належним знанням англійської та інших західних мов як серед студентів, так і викладачів. Важливе значення мали програми структурного розвитку від Еразмус+, які дозволяли українським університетам співпрацювати на горизонтальному рівні над важливими реформами у сфері освіти та науки або відкривати нові освітні програми світового зразка. Завдяки інтеграції у європейський простір відбувалося перенесення кращих зразків академічної культури, тож імітації бурхливої діяльності в наших закладах вищої освіти стало менше, хоча вона й не зникла остаточно.
По-третє, попри шалений спротив пострадянських ректорів, які за всяку ціну, правдами й неправдами намагаються залишитися при владі, в багатьох університетах нарешті бере на себе відповідальність нове покоління управлінців. Вони змінюють культуру комунікації в університеті та поза ним, запроваджують сучасні практики залучення абітурієнтів, цифрової трансформації управління університетом чи організації освітнього процесу, взаємодії з абітурієнтами і працедавцями. Роботи ще багато, але тепер в університеті не нудно працювати. Тепер це місце для змістовної й цікавої праці, часто недооціненої з фінансової точки зору.
– У одному інтерв’ю ви сказали: «Я вважаю, що освіта – це про цілісний розвиток людини». З 2014 року ми перманентно живемо в стані російської війни проти України, а з 2022-го – у межах її повномасштабного етапу. Можете поділитися рефлексіями щодо впливу війни на модель і роль освіти, ширше – справи формації наступного покоління? Бо ж війна травмує людську цілісність…
– З одного боку, складно говорити про цілісний людський розвиток під час війни, бо війна – це не про розвиток, а про виживання. У соціальному вченні Католицької Церкви поняття цілісного людського розвитку стосується створення таких суспільних, економічних і культурних умов людського життя, в якому кожна людина могла б процвітати як цілісне єство – як homo religiosus, homo economicus, homo ludens, homo culturalis, homo politicus тощо. Таке суспільство не зводить людську істоту лише до її матеріального буття, а визнає її багатогранність, намагається налаштувати суспільну матрицю, щоби людина могла розвиватися всебічно. Це, так би мовити, максималістське визначення цілісного людського розвитку. Зрозуміло, що в умовах війни це неможливо. Тут на перший план виходить здатність людини адаптуватися до стресових обставин, до руйнування звичного порядку речей і при цьому не втратити людського обличчя чи, краще сказати, Божого образу в собі. Ба більше, це й про цілісний людський розвиток, оскільки в ядрі цієї концепції є уявлення про гідність людської особи та її втілення в різних обставинах життя. Все, що ми робимо для відстоювання, збереження, потвердження і впровадження людської гідності, навіть в умовах війни, ми робимо в дусі цілісного людського розвитку.
Коли ми говоримо про травматичний досвід війни, то зрозуміло, що одним із перших кроків у освітній взаємодії з молодими людьми є включення цього досвіду в навчальні курси. В таких обставинах у студентів загострюється почуття релевантності їхньої освіти. Питання «навіщо» постає з особливою гостротою. Треба пошанувати цю ситуацію студента і через трансляцію навчального змісту на матеріалі війни та її контекстів допомогти пройти неминучу кризу релевантності навчання. Це також допоможе молодим людям знайти відповіді на складні життєві питання: втрати близьких, залишатися чи виїжджати, чого вимагає справедливість тощо. Світоглядна формація стає особливо важливою, адже в майбутньому комусь із цих молодих людей, можливо, доведеться ставати у стрій на захист своєї країни, свого народу.
І оскільки студенти під час навчання звільнені від військового обов’язку, важливо допомогти їм відчути свою корисність для перемоги над ворогом. Вони не мають почуватися винними в тому, що перебувають у тилу. Для цього може стати в пригоді проєктно орієнтоване навчання, де проєктом стає діяльність, спрямована на допомогу військовослужбовцям, ветеранам, внутрішньо переміщеним особам, дітям та іншим постраждалим від війни. Або діяльність, спрямована на боротьбу з фейками ворожої пропаганди чи на ознайомлення міжнародної аудиторії з різними сторонами української історії та сьогодення.
Також війна руйнує будь-які марні намагання створити модель освіти, вільної від цінностей. Освіта завжди базована на цінностях: value-based. Або ж ґрунтується на справжніх цінностях, що випливають із природного закону та Божого порядку буття, або перетворюється на індоктринацію, що рано чи пізно веде до виправдання насильства, жаги влади та гноблення одних людей другими. У світлі цієї війни творці кожної освітньої програми повинні запитати себе, який світогляд вона транслюватиме студентам, який ordo amoris (порядок любові) допоможе вибудувати.
– Такі межові глобальні ситуації, як пандемія ковіду і війна, показують, що модель суспільно орієнтованого навчання, яку обрав УКУ, виправдовує себе. У яких сферах співдію університету з ширшими верствами суспільства можна назвати найуспішнішою, а де перед університетом постають особливі труднощі?
– Насамперед важливо не плутати суспільно орієнтоване навчання з класичним волонтерством, де студентська діяльність необов’язково пов’язана з навчальним процесом або фахом. Суспільно орієнтоване навчання – це різновид проєктно орієнтованого навчання, де студенти здобувають фах чи опановують навчальний матеріал шляхом реалізації конкретних проєктів. Специфіка суспільно орієнтованого навчання в тому, що це завжди проєкти, спрямовані на соціальну зміну, на вирішення якоїсь соціальної проблеми в громаді та разом із громадою. Родзинкою його є й залучення викладача до соціальних змін, як мінімум через надання допомоги студентам у дизайні їхніх соціальних проєктів, їх супроводі при реалізації та оцінці якості виконання проєктів.
Війна не стала перешкодою для проведення навчальних курсів за методикою суспільно орієнтованого навчання, радше навпаки. Виклики війни стали тригером, подразником для активного використання викладачів і студентів суспільно орієнтованого навчання в освітньому процесі. Протягом першого року війни УКУ вдалося реалізувати 23 навчальні курси за методологією суспільно орієнтованого навчання й залучити до них майже 300 студентів. Показовим прикладом у цьому став прихисток для внутрішньо переміщених осіб, який діяв в УКУ впродовж перших трьох місяців повномасштабного вторгнення. Він став місцем тимчасового перебування для більш ніж 340 людей. Викладачі інтегрували їхні потреби в свої навчальні курси, тож студенти змогли надати їм медичний супровід, юридичні та соціальні консультації, духовну підтримку. Також студенти організовували екскурсії, майстерки, допомагали батькам опікуватися їхніми дітьми.
Якщо ж говорити про волонтерське служіння університетської спільноти під час війни загалом, то воно було різноманітним як тематично, так і в способах реалізації. УКУ перетворився на логістичний хаб із трансферу гуманітарної допомоги: ліки та засоби тактичної медицини, захисне та безпекове обладнання, підтримка внутрішньо переміщених осіб та волонтерських організацій, продовольча допомога та підтримка дітей.
Зараз університет працює над розробкою моделей взаємодії з місцевими громадами з метою підсилення їх спроможності у відновленні та розвитку. Це буде один із основних пріоритетів УКУ, оскільки ми переконані, що громади є якраз тим місцем, де найкраще може відбуватися цілісний розвиток наших співвітчизників.
– Парадигма лідерства як служіння – її молоде покоління українців розуміє і приймає як часточку своєї ідентичності?
– Сподіваюся, що так. Одне з нещодавніх опитувань показало, що 61% українців долучався до волонтерської діяльності для підтримки армії чи своїх співгромадян. Щоправда, лише 30% включалися в роботу, а не лише жертвували кошти на спільну справу захисту країни. На жаль, не знаю, яку частку серед них становить молодь. Тішить, що сьогодні волонтерство має максимальну довіру наших співгромадян, його схвалює більшість молодих людей, тому надія є.
Однак ваше питання не так про волонтерство, як про лідерство як служіння. Бо можна бути засновником бізнесу і водночас служити. Наприклад, будуючи бізнес не лише задля прибутку чи збагачення, а як спосіб вирішити якусь соціальну проблему чи як місце творчої реалізації талантів його працівників. Мені здається, що наше суспільство назагал стало більш чутливим до питання сенсів. Дуже сподіваюся, що питання відновлення України не зведуть лише до технічного завдання, а підходитимуть до нього з точки зору розвитку людських талантів і потенціалу, іншими словами – цілісного людського розвитку.
– Тобто можемо без пафосу сказати, що Україна за останні десятиліття, роки, незважаючи на століття колоніального минулого та репресій різних режимів, щораз вправніше виявляє свою самозарадність. Із кожним роком українці все більше цікавляться світом і зацікавлюють світ собою. Як думаєте, це нагода навчитися передусім чого, здійснити що саме?
– Не візьмуся тут узагальнювати. Подивімося насамперед на академічну сферу. На мою думку, нарешті має стати соромно й неприпустимо, щоби викладачі університетів добре не знали якоїсь західної мови. Перед нами завдання, як підтримати та закріпити інтерес до України й після війни. Це місія академічних кіл. Нам потрібна потужна культурна дипломатія на користь українських наративів про нашу частину світу. Є багато міжнародних майданчиків, де український голос не звучить, бо просто не вистачає людей. Нам потрібно, щоб українці ставали учасниками різних міжнародних організацій, фундацій, мереж. І тут місію мають підхопити представники нової діаспори, які виїхали за кордон під час війни. Утвердження українського порядку денного на світових майданчиках мало б стати місією кожного українського університету.
Розмовляв Володимир Мороз
