19 листопада минуло 30 років з часу відходу у вічність відомого українського громадсько-політичного діяча, науковця і довголітнього ректора Українського вільного університету в Мюнхені Володимира Янева. Сам він, мабуть, сказав би, що його смерть могла настати тільки в листопаді. Цей місяць для професора Янева мав глибоку символічність і навіть містичність, яка супроводжувала його ціле життя. В цьому місяці у 1908 році він народився, тоді ж при пологах померла його мати Елеонора Білецька. Ця втрата боліла йому до кінця днів… Мабуть, з цього болю прокинувся в ньому поетичний талант, як він сам про це пише в одній із найемоційніших своїх поезій, присвяченій матері: «Кажуть (сам не тямлю): / Я дитиною малою, / Як ішли десь похорони, / Губи гриз у неспокою, / Груди рвали дикі стони. / Згодом хлопцем у кімнаті, / Де дивилась Ти з портрету,/ – Гимни я почав складати / Для сумного силуету» («Життя» зі збірки «Листопадові фраґменти»). Напевно, не меншу роль смерть матері відіграла й у колосальній працьовитості Володимира Янева та його здатності долати життєві перешкоди. Страх перед небезпекою змарнування подарованого найвищою ціною життя спонукав його вкладатися і викладатися по максимуму у все, за що б він не брався: «Мушу жити все в напрузі / Усіх нервів і всіх сил, / Не знижу ніколи льоту! / Не опущу моїх крил!» (Там само).
Однак був ще й інший вимір символічності листопаду в його житті. Володимир Янів належав до покоління, яке надзвичайно болісно переживало трагізм Листопадового чину 1918 року: «Пригадую: були десяті мої уродини, / Проклятий невдачею день! / Ніччю стрільці покидали столицю, / І не почув я безжурних пісень» («Ціль. Фрагмент ІІІ» зі збірки «Листопадові фраґменти»). Початкову школу він закінчував якраз тоді, коли польські війська перейшли у наступ по цілому фронту і витіснили Українську галицьку армію за Збруч. Бажаючи продовжити недовершену боротьбу за незалежність, вже у другому класі Української академічної гімназії у Львові Володимир Янів вступає у «Пласт» і націоналістичну «Організацію вищих кляс українських гімназій», з якої пізніше виріс «Союз української націоналістичної молоді».
Тюремний університет
У 1927 році Володимир Янів розпочав свої університетські студії: спершу в галузі історії, а відтак у психології. Проте навчання у Львівському університеті завершити не зміг. Як член ОУН із 1929 року, а з 1 серпня 1932 року – політичний референт Крайової екзекутиви ОУН Західноукраїнських земель (ЗУЗ), із 1928 і до 1939 рік понад чотири роки провів в ув’язненні. Найдовше під арештом перебував після вбивства бойовиком ОУН Григорієм Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Під час слідства довелося йому сидіти у сумнозвісних львівських «Бриґідках», а з липня 1934-го – в концентраційному таборі «Береза-Картузька». Останнє «польське» ув’язнення, знову ж таки у «Бриґідках», відбув на самому передодні Другої світової війни. А вже у листопаді 1940 року був арештований нацистською владою в Берліні, де продовжував університетські студії, у зв’язку з приїздом до Райху наркома закордонних справ СРСР В’ячеслава Молотова для підписання «Пакту чотирьох держав». Десяте у своїй «арештантській» біографії ув’язнення, яке тривало від липня 1941-го до листопада 1942-го, відбував у тюрмі гестапо Монтелюпі в Кракові.
Переживання цих років Володимир Янів виклав у своїх поетичних збірках «Листопадові фраґменти» (1941 р.) та «Сонце і ґрати» (1941 р.). Більшість цих поезій, з його слів, уціліли лише завдяки тому, що були «різьблені на звоях мозку» і тільки згодом написані на папері. Поруч із ранніми поетичними спробами «Схід Сонця» та «Перебій Прута», створеними у 1926 році, більшість уміщених тут поезій відображають особисту та суспільну напругу доби, у якій вони були написані. Проте, окрім патріотичних мотивів, якими наскрізь просякнуті вірші тюремного періоду, поезія «з-за ґрат» містить любовну лірику, присвячену майбутній дружині Софії-Міладі. Життєві траєкторії Софії (у дівоцтві Мойсеович) і Володимира Яневих напрочуд схожі. Вона також народилась у листопаді 1908 року, була активною пластункою, пізніше –діячкою ОУН, арштанткою польських тюрем, а на еміграції, подібно до чоловіка, цілком присвятила себе науковій праці як наукова секретарка редакції «Енциклопедії українознавства» і перша директорка музею Українського католицького університету в Римі.
У віршах «з-за ґрат» також виразно проступають релігійні пошуки Володимира Янева. Проте ці поезії – не філософські роздуми над сенсом буття, які знаходимо в його останній поетичній збірці «Життя» (1975 р.). Тюремна лірика поета – це De profundis псалмопівця. Тут і крик про справедливість, і боротьба, і обурення: «Молитись в свято в таборі не можу: / Гляджу: кріси, баґнети і сторожа, – / Густий кільчастий дріт і огорожа, / – Чужинний капелян та Служба Божа, / Святі слова, а мова нам ворожа! / Молитись хочу і, проте, не можу! («Псальми Картузької Берези» (VI) зі збірки «Сонце і ґрати»).
Ті, що знали професора Янева особисто, свідчать, що саме під час перебування в ув’язненні він пережив глибоке релігійне навернення. Опосередкованим підтвердженням цього можуть служити його ж слова з програмної статті для заснованого ним Українського християнського руху «До завдань УХР на тлі сучасної ситуації»: «Боротьба за права народу, хоч величня й шляхетна, це як-не-як боротьба за дочасне, за земське. Ця боротьба приводила дуже часто на пограниччя смерти. І тоді, в обличчі смерти, на порозі тогочасного ставало непокояче питання: А що далі? Що буде потойбіч?»
Повернення в науку
Тюремний досвід став для Володимира Янева не лише етапом релігійного навернення, а й вплинув на формування наукових інтересів. Повернувшись із краківського ув’язнення в Берлінський університет, він продовжив студії з психології, які успішно завершив захистом у 1944 році докторської дисертації на тему «Душевні переживання в’язня». Ця тема особливо непокоїла його в перші повоєнні роки, і він прагнув щонайглибше осмислити і зафіксувати досвід, пережитий людьми під час перебування за колючим дротом. Висновки Янева дуже суголосні з тими думками, які зустрічаємо в популярних нині книгах Віктора Франкла чи Едіт Еґер. «А втім можна в заперті жити надією: хай сьогодні тверде й жорстоке, хай будуче непроглядне, – проте щасливий той, що сподіється, що колись, «черкнувшись грани небуття», вернеться до нового життя, на нові чини. Блаженні ті, які в тюрмі зберегли віру, що по смерті прийде воскресіння», писав він у своїй невеликій праці «Німецький концентраційний табір» (1948 р.). У контексті сучасної популярності книжок згаданих вище психологів, які пройшли через горнило нацистських таборів смерті, перед нами, українцями, постає слушне запитання: чи не варто підняти із запилюжених полиць і праці Володимира Янева?
Можливо, його наукова кар’єра, громадська та мирянська активність склались би по-іншому, якби він, як і більшість українських біженців, у повоєнні роки перебрався до США чи Канади. Проте Володимир Янів зробив вибір на користь Європи. Тут він викладає в Духовній семінарії у Гіршберзі (1947 – 1948 рр.), в 1949-ому захищає габілітаційну працю на тему «Психологічні основи окциденталізму», працює науковим секретарем НТШ у Сарселі поблизу Парижа (1952 – 1968 рр.), а після заснування Йосифом Сліпим Українського католицького університету стає деканом його філософського факультету (1963 – 1972 рр.). Однак більшість свого часу впродовж наступних 45 років присвячує Українському вільному університетові (УВУ) в Мюнхені, ректором якого був із 1968 по 1986 рік. Ангажування Янева у працю та розбудову цієї інституції було настільки відданим і плідним, що й сьогодні майже при будь-якій згадці про УВУ відразу зринає його ім’я. Що й не дивно, оскільки бібліографія його праць, перелік організованих ним конференцій, семінарів, симпозіумів, підготовлених до друку збірників сягає багатьох десятків сторінок. У приміщеннях УВУ він і відійшов у вічність наприкінці 83 року життя.
Від Савла до Павла
Володимир Янів не належав до людей літеплих. У все, за що брався, поринав з головою. Його ангажування в діяльність ОУН у 1930-их роках було так само цілковитим і відданим. Тому в червні 1933 року під час свята «Українська молодь – Христові» у Львові він був між тими, що жбурляли каміння в молодь, яка зібралася на релігійно-маніфестаційний прохід. Ті, що знали його ближче, свідчать: усю свою повоєнну діяльність на церковній ниві він тлумачив як направлення кривди, завданої Митрополитові Андреєві Шептицькому вчинками, скоєними в часи приналежності до націоналістичного підпілля.
В часі війни він поступово відходить від ОУН. Перманентний конфлікт і нетерпимість в українському політичному середовищі на еміграції ще більше переконали його в необхідності створення «середовища, яке – згідно із засадами християнської науки – зуміло б внести духа взаємної пошани між противниками і призвело б до злагіднення напружень на спільній базі всего того, що нас, як християнську родину й національну спільноту, лучить». І саме створенню такого середовища він присвячуватиме левову частку свого часу у 1950 – 1960-их роках. Результатом цих зусиль стала поява в середовищі української еміграції нового мирянського руху, унікальністю якого було те, що він постав «знизу», з духовних та інтелектуальних потреб того середовища, яке долучилося до його творення.
Важливу роль у діяльності Володимира Янева на мирянській ниві відіграло фундаментальне переосмислення католицького «богослов’я мирян», яке розпочалося ще наприкінці ХІХ століття та інтенсифікувалося відразу після закінчення Другої світової війни, а також розвиток християнсько-демократичних рухів, які стали провідною політичною силою відбудови і розвою повоєнної Західної Європи. Особливістю українського емігрантського середовища стала активніша участь у релігійному і церковному житті світської інтелігенції та політичних активістів, які до еміграції тримали дистанцію щодо прицерковних мирянських організацій. Як писав Володимир Янів, «коли колись віру залишалося для (як це тоді казалося) простолюдця, то сьогодні вона є спільним добром усіх верств, в тому числі не на останку інтелігенції й національного проводу».
Ці люди мали власні очікування щодо мирянських організацій, зокрема й інтелектуальні. Їх не могла задовольнити більшість наявних об’єднань, оскільки вони ставили перед собою масштабні стратегічні цілі, які виходили за межі традиційних греко-католицьких прицерковних братств і товариств. Найкраще на їхні запити відповідала відроджена у 1946 році організація українських католицьких студентів «Обнова», яка від 1949 року розпочала проведення щорічних студійних тижнів у різних містах країн Західної Європи. Під час цих зустрічей її учасники обговорювали питання покликання мирян, політичних, економічних, соціальних та світоглядних змін у повоєнному світі.
І саме під час однієї з таких зустрічей у Римі в 1953 році Володимир Янів подав ідею створення нового українського мирянського руху. Заснування організації було анонсоване вже у 1954-ому, а 30 – 31 травня 1955 року в Лювені (Бельгія) відбувся установчий конгрес, на якому під патронатом архиєпископа Івана Бучка був створений Український християнський рух (УХР). Згідно із задумом його натхненника, УХР повинен був стати надпартійною структурою, яка допомогла б розділеній політично і розпорошеній географічно діаспорі досягти єдності. Він мав би об’єднати людей, які бажали зростати духовно, не занедбуючи при цьому поглиблення інтелектуальної складової віри. Через таку «високу планку» дехто пізніше закидав Володимиру Яневу тяжіння до елітарності… Важливе місце у візії УХР Володимира Янева мало зайняти ґрунтовне вивчення та впровадження у життя соціального вчення Церкви і, відповідно, розробка ідейної бази на основі популярних у той час принципів християнської демократії задля подальшого їх утілення у вільній Україні та лобіювання і презентація «українського питання» на всіх можливих міжнародних рівнях та організаціях.
Володимир Янів став головним двигуном нового руху, який дуже швидко переріс від ідеї в мережу активних мирян. Формація членів УХР включала в себе як духовну складову, через організацію спільних паломництв, так і інтелектуальну, центральними подіями якої стали студійні дні, де обговорювали актуальні питання глобального і внутрішньоукраїнського характеру. На думку Янева, українські миряни потребували щонайглибшої інтеграції у світовий мирянський католицький рух. Вже у 1957 році він очолив делегацію УХР на II Світовому конгресі апостольства мирян у Римі. Того ж року був обраний членом Головної ради Міжнародного союзу католицької преси, а в 1967-ому його стараннями в статуті Міжнародної федерації чоловічих католицьких рухів Unum omnes (членом якого став УХР) у Головній раді було закріплене постійне місце для представника Східно-Католицьких Церков. І тривалий час його посідав саме Володимир Янів.
Він також добре усвідомлював, що «українські питання» стануть цікавими й актуальними для міжнародної спільноти лише тоді, коли самі українці будуть здатні говорити на відповідному рівні на ті теми, які цікавили цілу Католицьку Церкву. Тож на Конгресі УХР в межах світової виставки у Брюсселі його учасники виступили з доповідями, в яких розмірковували над культурними, історичними, богословськими, філософськими політичними і економічними підставами об’єднання Європи та «європейському післаництві України». Однак наймасштабнішим заходом УХР стали Студійні дні в муніципалітеті Рокка-ді-Папа поблизу Рима 13 – 16 жовтня 1963 року на тему «Український мирянин в житті Церкви, народу і людства». Відразу після цього там відбулася конференція НТШ «Релігія в житті українського народу». А в міжчассі цих двох заходів їхні учасники мали нагоду зустрітися з Папою Павлом VI.
Станом на 1964 рік УХР вже мав осередки в 14 країнах розселення української діаспори. Але, незважаючи на добре випрацювану і широку програму, рух не переріс у чисельну організацію. Головними причинами стали географічна розпорошеність української повоєнної еміграції, віддаленість більшості осередків від координаційного центру в Європі та поступове пристосування їхніх членів до нових умов життя, яке вимагало багато часу та зусиль. Та все ж короткотривала діяльність УХР сприяла формуванню мережі активних мирян, більшість з яких оселилися в країнах Північної Америки.
У 1964 році координатор УХР у США Василь Качмар спільно з професором Миколою Чубатим дали початок Комітетові за створення Києво-Галицького патріярхату, який із часом переріс у масовий Патріярхальний рух. Український християнський рух на чолі з Володимиром Яневим також надіслав Папі Павлові VI Меморіал у справі патріархату УГКЦ. Проте діяльність посталих пропатріярхальних комітетів на території США і Канади Янів вважав надто радикальною, а конфлікти, які точилися довкола цієї теми в Північній Америці, характеризував як «балканізацію» української діаспорної спільноти. В 1967 році він укотре спробував об’єднати всі мирянські середовища української діаспори довкола єдиного центру – Національної ради українських мирян, створення якої обговорювалося на Синодах єпископату УГКЦ. І в тому ж році знову очолив українську делегацію на ІІІ Світовому конгресі апостольства мирян у Римі, забезпечивши про цьому широку репрезентацію української діаспори з різних країн і мирянських об’єднань. Проте його інтеграційні ініціативи не знайшли відгуку ні в середовищі Патріярхального руху, який на той час вже перевершив організаційну сітку УХР (причому багато членів останнього перейшли в патріярхальні товариства), ні серед інших мирянських об’єднань. Не вдалося створити повноцінну православну гілку УХР, головно через пасивність православної сторони, хоча рух від початку задумувався саме як екуменічний. Відтак Володимир Янів цілковито присвятив себе УВУ і науковій праці. Його участь в мирянському русі відтоді мала радше епізодичний характер. До прикладу, 20 липня 1980-го він разом із представниками Патріярхального руху Петром Зеленим, Богданом Лончиною та Мирославом Лабунькою відбув приватну аудієнцію з Папою Іваном Павлом ІІ. Це була перша в історії зустріч найвищого рівня, на якій представники українських мирян мали нагоду особисто розмовляти з Римським Архиєреєм на важливі для УГКЦ і української громади теми.
«Апостолят спокою»
Володимир Янів був не лише генератором ідей, добрим організатором та науковцем – він був поетом і вмів схоплювати те, що виходить за межі логічних систем, у які ми намагаємося втиснути життя і світ, те, що неможливо передати буденною мовою. Він також був людиною, яка дивилася вперед не на роки, а на десятиліття. Його доповіді та програмні тексти для УХР вражають далекоглядністю. Він постійно міркував, що буде необхідно Україні та українській Церкві, коли вона стане вільною, і як до цього може підготуватись українська діаспора.
Не в останню чергу його турбували «соціальні питання». Він глибоко цікавився і знав соціальну доктрину Церкви, про що свідчить, наприклад, його ґрунтовна стаття, присвячена соціальному вченню Папи Пія ХІІ. Розмірковуючи над соціальною проблематикою, його погляд знову ж таки був скерований в майбутнє: «проблему треба виразно поставити, передбачаючи її розв’язку в умовах відродженої державности». Під час формулювання завдань для УХР не забував він і за тих «хворих, немічних, літніх і безпомічних, всіх тих, які за змінених умов найшлися без звання і без можности заробітку» в умовах вимушеної еміграції. Особливу його увагу привертали «гуманітарії» (до яких належав він сам), оскільки мало хто зумів знайти працю за фахом у відповідних наукових інституціях на Заході. Тому, писав Володимир Янів, «організація допомоги інтелігенції на еміграції (як сучасному пролетареві) має першорядне значення для майбутнього української культури. Звичайно, найкраще організувати ту допомогу не у виді милостині, але у формі творення варстатів праці, які мали б безпосереднє відношення до творення української культури, отже у формі наукових інститутів, видавництв, редакцій, тощо».
Всі ці слова звучать не менш актуально сьогодні, аніж звучали в 1950-их. Однак ще більш актуально звучить тепер першочергове і головне завдання Українського християнського руху – «апостолят спокою». Володимир Янів був глибоким мислителем, який тонко відчував знаки часу і становище людини доби, у якій жив. Повоєнний час не був сповнений лише радості, а й тривоги, що може розпочатися нова війна, ще страшніша, аніж попередня. Тому, пише він: «людину й спільноти опановує, у наглім відчутті власної малечі й слабости, почуття тривоги й бентежного несупокою, куди йдемо, куди котимося». Це бентежне очікування невідомого спонукає людей, зі слів Володимира Янева, замикатись у собі чи у вузькому полі своїх особистих справ. Дехто, веде далі він, бажаючи приглушити тваринний жах та неспокій доби, шукає вихід у наркотиках, розкоші, гульні тощо. Перечитуючи його міркування, важко не помітити колосальну схожість із сучасною нам суспільною атмосферою, хіба що перелік «антидепресантів» збільшився нині на кілька пунктів, а кількість засобів, здатних мультиплікувати тривогу в геометричній прогресії включно з різними теоріями змови – у десяток разів.
У своєму автобіографічному романі «Дика» американська письменниця Шеріл Стрейд пише наприкінці, що її бажання знайти «вихід» зі складної життєвої ситуації було хибною стратегією, насправді необхідно було шукати «вхід». Щось схоже знаходимо й серед «рецептів» Володимира Янева. В умовах бентежного несупокою шукати треба не «вихід» із зони тривоги, а «вхід» в зону спокою: «основне завдання – це апостолят спокою, але не спокою, який пливе з гордої самопевности людини, з почуття безпеки, з ситости, з вдоволення, але далеко сильнішого спокою, – спокою на тлі важких переживань і на тлі бурхливої епохи, – спокою, який пливе з віри в Бога, з надії на Його милосердя, який пливе з болю нашого й з розпачі наших днів, який пливе із свідомості, що проминуть віки і, може, камінь на камені не останеться, але Церква не промине, ні адові сили не переможуть її, як не знищать вони безсмертної душі людини. І той спокій з розпачі нашої доби вдасться осягнути тільки тоді, коли зрозуміємо змисл наших днів, коли зуміємо пов’язати наслідки і причини, коли зрозуміємо голос Провидіння».
д-р Анатолій Бабинський
