Був морозний, але соняшний ранок 13 грудня 1943 р. Дзвін із Свято-Юрської вежі збудив з нічного сну княжий город Львів і звістив мешканцям, що оце сьогодні треба спішити до храмів і підносити, як звичай велів, молитви в наміренні дорогого серцю кожного українця соленізанта-святця із Свято-Юрської гори…
Цю вістку радісним пульсом перейняли дзвони церков у середмісті — Успенської (Волоської) і Преображенської — та передали утішним резонансом дзвонам свв. Петра і Павла на Личакові, а ті далі — дзвонам Василіянського і свят-Миколаївського храмів на Жовківськім передмісті, цю ж вістку перейняли дзвони Святих П’ятниць й летом ластівки передали аж ген на Богданівку… Народ спішив до своїх храмів, бо вже нераз переконався, що Свято-Юрська гора не помістить «цілого Львова».
Спішимо й ми, студенти богословії, до храму св. Юра, кожний у небуденному святочному настрої, крокуючи, неначе прислуховуючись, у мовчанні до ритму скрипливого снігу…
Божественну Літургію в наміренні Глави і Батька Української Церкви служив наш «отець ректор», тепер святої пам’яти Патріярх Йосиф, при співслуженні першого владики Канади, Никити Будки (тепер — мученика) та Апостольського Адміністратора Волині й Підляшшя владики Николая Чарнецького (також Ісповідника), великого числа священиків, двох дияконів і з асистою питомців, при співі нашого хору богословів.
Після кінцевого «многолітствія» прямуємо до митрополичої палати і з труднощами протискаємось до приймальної залі, бо здавалося, що ціла Україна зарепрезентована… Тут представники релігійного, громадського, політичного, наукового й мистецького життя, з усіх областей зораної воєнним лихоліттям Батьківщини, що прибули зложити поклін прикутому недугою до крісла святцеві, що велетнем свого ума й духа обнімав з батьківським піклуванням і любов’ю увесь нарід. Залишилась у пам’яті особа владики із східніх областей (мабуть Паладія?), що перед надходячим фронтом знайшов сховок у митрополичій палаті, та спів Капелі Бандуристів ім. Тараса Шевченка під керівництвом бл. п. Григорія Китастого…
Але тепер ще всі з нетерпінням когось очікують, і раптом відкриваються двері, й перед нами з’явилася, здавалося, нелюдська постать Митрополита Андрея; пригадалось ствердження французького кореспондента, який ще перед війною відвідав князя нашої Церкви і заявив, що бачив «Бога Отця»… Серед невгаваючих оплесків ми спонтанно впали на коліна.
Після кількох хвилин запанувала цілковита тиша і наш хор проспівав псалми: «Сей день, єгоже сотвори Господь» і «Блажен муж, бояйся Господа», а спів звучав не як на «академії», але в присутності особи, до якої ці слова належали…. Крізь замальовані морозом-квітами вікна вдерлось червоне проміння сонця, що, як здавалося, з цікавости вийшло понад узгір’я Високого Замку й золотило сніжно-білі кучері немічного аскета, що його тремтячі руки тримали цілу Україну… У вухах наших, здавалося, гомоніли удари його люблячого серця, а його спокійний ритм переривали відгомони розривів бомб і шрапнель надходячого зі Сходу колеса війни…
І привітав соленізанта короткою промовою таємно висвячений 4 роки перед тим коадьютор із правом наслідства галицького митрополита Владика Йосиф. І в промові він сягнув до початків християнства на Україні — до часів «першого Андрея», первозванного апостола, який на Київських горах здвигнув хрест і передбачив, що слова Христової Євангелії, голошені ним, падуть на пригожий грунт, бо постане тут город, з якого Слава Божа поширюватися буде на цілу східню Европу… Цей «Другий Андрей» із Свято-Юрської гори продовжував цю апостольську працю на протязі 45 років. Св. п. Владика Йосиф говорив до присутніх: «Нехай Господь, ми молимось, ще довгі роки, держить при здоров’ї Ваше Високопреосвященство, щоб могли діждати овочів унійних змагань!..»
Понеслись величаві акорди многолітствія, виголошені авторами вірші та промови численних представників громадськости, що з найінтимніших закутків душі кожний висловлював свою вдячність і бажав многих літ земного життя, бо «добре нам тут з Вами…»
А нарешті заключне слово соленізанта, що прозвучало непотусвітнім тембром голосу… його можна було назвати «публічною сповіддю». Ось її незабутні думки:
… від початку пастирської праці ми старалися діяти і давали рішення, запитуючи себе, чи вони згідні з Божою Волею… а наближається хвилина, коли треба явитися і здати звіт із цілого життя перед справедливим Суддею…
… у щоденних молитвах я кожночасно благословив новопочатих у лонах українських матерей,українських діточок…
… оце вже востаннє ми так тут зібрались…
… страшні часи переслідувань нашої Святої Церкви грядуть… та всім нам треба бути готовими на мучеництво: владикам, священикам, мирянам… безбожний світ темних сил диявольських іде на знищення всього, що Божественне, і всім нам треба бути Свідками Христовими…
… та не падаймо духом, бо прийде час воскресення і розквіту нашої Церкви…
Після закінчення прощальної промови, що її слова, наче оливо, падали в серця присутніх, довгохвилинна мовчанка — немов заелектризовані всі, із сльозами в очах, стверджували, що: «важкі ці слова»… А найбільше вразив кілька разів повторюваний вислів: «… оце вже востаннє ми так тут зібрались…» І на душі присутніх впав великий сум і жаль… запитували ми себе: «невже не буде Батька між дітьми від сьогодні за рік?» І неспокійна думка лине в прастарі біблійні часи і зупиняється на картині, змальованій в останньому розділі П’ятикнижжя, де записаний час перед смертю Мойсея… І яка схожість — там Мойсей, якому Господь показав з неба обіцяну землю… а тут Митролит Андрей — український Мойсей, що з Свято-Юрської гори, хоча на короткий час, благословив свобідну землю в 1918 і 1941 роках… Знову там: «Ісус Навин наповнився духом мудрости, бо Мойсей поклав був на нього свої руки…», а тут Слуга Божий Андрей передавав провід свого народу наслідникові — святої пам’яти Йосифові — Патріярхові, що на нього також поклав був свої руки… Яка схожість картин!
І знову, зрефлектувавшись, кожний стверджував важкі слова, та не усвідомлював ще тоді ніхто, що вони віщі, немов у пророка! Повертаючись до своєї «Альма Матер», ми відчули, що сум та жаль, мов млинарський камінь, придавив душі наші…
* * *
Оглядаючись на минулих сорок років, переконуємося, що багато пророцтв святоюрського соленізанта вже сповнилося.
- Це дійсно востаннє ми таки там зібрались 13 грудня 1943 p., бо вже слідуючих ім’янин він не діждав… Першого листопада 1944 р. перестало битись любляче серце, замкнулись на віхи блакитні, мов небо, очі, що гляділи в далечінь і віщували великим умом майбутність…
- Застигла і ліва рука, що останками сил митрополичим хрестом благословила народ.
- Та після слів «І не почуєте вже голосу мого, аж до Страшного Суду» замкнулись уста, що голосили Євангелію Христової Правди: «… Українцям над Дніпром і над Дністром… на хвилях етеру… з Львівської радіовисильні…»
Слова великого ума, записані в творах Його богословської думки і пастирського вчення, припечатані Його багатогранною архиєрейською діяльністю, як це ствердили доповідачі Студійних Днів (про Велетня Його Духа), влаштованих Катедрою Українських Студій при Торонтонському Університеті 22 до 24 листопада 1984 року, — але вони не змогли цілком збагнути заслуги для Христової Церкви й українського народу, хоч і дотепер вже зібраний матеріял творить ділянку майбутньої науки, — «Шептицькознавства»!
Сповнилось і передбачення про страшні, криваві переслідування нашої Церкви, й першою жертвою їх впали: наслідник на Києво-Галицький престіл, вже св. п. Йосиф Патріярх, що
«З печаттю духа Він Андрея
Прийняв престіл Митрополита;
Слуга Найвищого Архиєрея…
Його дорога терням вкрита».
І всі гекатомби жертв, як Він це сам говорив на «Папському Синоді», «… гори трупів і море крови…» — це доказ, що думки прощального слова соленізанта: «кріпіться у вірі, стійте кріпко й непохитно в служінні Христові та Його Святій Правді» було завіщанням для ієрархії священнослужителів і мирян, бо їх на мучеництво Він приготовляв! Наслідник нашого Мойсея — Андрея, святої пам’яти Патріярх Йосиф допровадив нашу Церкву до «обіцяної землі» — патріярхату й також на протязі майже півстоліття стояв при кермі корабля Церкви, а, відходячи у вічність з ранами «В’язня Христа ради», написав нам своє «Завіщання», що залишиться дороговказом на цілі покоління!
А вкінці, ще не сповнилось пророцтво пре воскресення нашої Церкви та її буйний розквіт, однак хай повсякчасно дзвенять у наших вухах Його слова: «Народе мій, моєму слову вір!» і заохочують усіх до праці й молитов за перемогу Божої Правди і справедливости, хай збудять у душах наших бажання і бадьорість до чину і закріплять переконання, що перед престолом Всевишнього маємо ще двох Божих Угодників: Слугу Божого Андрея і Святої Пам’яти Патріярха Йосифа!
Тож вірмо, що так, як Христос Воскрес — Воскресне наша Церква й Україна!
