Перші душпастирські відвідини, що їх відбув Папа Іван Павло II у Великій Брітанії, пройшли з понадсподіваним успіхом, що й виявилось масовими зібраннями римо-католиків, протестантів та християн інших віровизнань кожного дня і в кожній з тих місцевостей, де побував Папа. Брітанські римо-католики, що домоглися тієї вельми історичної візити Папи в цій країні, зовсім правильно задоволені з її успіху.
Вдоволення помітне також і на форумах інших християнських віровизнань, зокрема між ієрархією Англіканської Церкви, якій Папа присвятив багато уваги та часу, відвідавши її найголовнішу святиню в Кентербері та інші англіканські катедри в Англії, Валії та Шотландії.
Судячи по цьому, що залишилося в пам’яті із заслуханих проповідей Папи та що вже появилося друком у пресі, найголовнішим завданням Святішого Отця під час побуту у Великій Брітанії було скріпити між людьми поглиблене заінтересування до Святого Письма, до Христової Церкви і її вчення, а в парі з тим до питань церковно-релігійної єдности в дусі найновішого екуменізму. Виступ Папи разом з Головою Англіканської Церкви в Кентербері, спільні молитви в цьому храмі і в інших храмах з протестантами, зустрічі, вітання і розмови з представниками інших брітанських віровизнань відкрили перед очима мас народу той новий світ на церковному й релігійному полі, до якого прямує поволі римо-католицька Церква під проводом Папи Івана Павла II.
Але в усьому тому безперечно позитивному й надзвичайно суттєвому ми були свідками другого обличчя дійсності — того обличчя, яке так глибоко й безпосередньо заторкує нашу Помісну Церкву в Україні і на поселеннях, до якої, незважаючи на історію, це велике братолюбіє, яке ми обсервували від п’ятниці, 28 травня до середи, 2 червня в Лондоні і в околицях, у Кентербері, в Ковентрі, Ліверпулі, Манчестері, Йорку, Едінбурзі, Ґлязґо й Кардіфі, до нас, католиків українсько-візантійського обряду, які перебувають в унійному поєднанні з Римом уже майже 400 років, ще не дійшло з такою відкритістю, щирістю, безпосередністю і набожністю, як це доходить до інших. Отже, хочемо ми того чи не хочемо (безперечно, що не хочемо), ця візита Папи унаявнила існування другої мірки, другого світу в контексті цих питань і проблем, які стоять перед римо-католицькою Церквою. Папа Іван Павло II, ватиканська Курія і ієрархія брітанської римо-католицької Церкви перемогли багато перешкод, що висли над візитацією Папи. Але одного значно легшого питання не змогли розв’язати.
Ватиканові відомо, що у Великій Брітанії діє уже від багатьох років Помісна Українська Католицька Церква під головуванням Патріярха Йосифа, яка об’єднує біля 95% тих українських католиків, які ставляться активно до потреб церковно-релігійного життя. Крім неї на цьому терені існує Апостольський екзархат з єп. А. Горняком на чолі, якого не піддержує більшість мирян з уваги на його недушпастирське поступування та інші потягнення супроти Патріярха, частини душпастирів і мирян, які стали біля Голови Помісної Церкви.
Підготовляючись до візитації Папи, римо-католицька ієрархія пішла стисло по лінії повної сепарації великої кількости мирян Помісної УКЦеркви, полишаючи українське питання виключно на розсудок єп. А. Горняка. А єп. А. Горняк обмежився у цьому відношенні до персональної репрезентації та до тієї невеличкої групки світських людей, яких його канцлер та о. Тисак наділили ласкою вітати Святішого Отця в зарезервованому місці в парку в Манчестері, куди запрошено теж хор православної парафії з Олдгаму, хоча в самому Манчестері є репрезентативний хор «Гомін» (СУБ) і другий репрезентативний «Русалка Дністрова» (СУМ). Одиноке повідомлення, що появилося перед прибуттям Папи з даними про те, де можна набути квитки вступу і хто з священиків відповідає за підготову українців до зустрічі з Папою, це була нотатка на сторінках відомої пасквільної рептильки, що публікується заходами висилкового бюра «Міра» з адреси в Лондоні.
Кількатижневі заходи УКПО в організаторів візитації Папи закінчилися порадою, що члени УКПО зможуть одержати квитки вступу лише в Ковентрі і в Манчестері, а коли мова про інші місця, зокрема про Лондон, то хіба на авторизацію «канцлера о. С.Орача». У висліді ні одна українська установа, які піддержують УКПО, ані УКПО, як установа мирянська, ані ніхто інший із заслужених на церковному полі, за винятком кількох осіб з оточення єп. Горняка, не вдостоїлися почесті бути запрошеними бодай на сквер перед римо-католицьку катедру в Лондоні чи деінде.
Правда, українці вийшли привітати Святішого Отця та поділитися з тієї історичної нагоди з Папою своєю глибокою журбою про нашу Церкву в Україні, в сателітних країнах і про нашу Церкву у Великій Брітанії, розбиту єп. А. Горняком. Вони вийшли з транспарантами і листівками і з окремою петицією до Святішого Отця, опрацьованою Загальними Зборами УКПО. В Лондоні їх були пару десятків, у Ковентрі уже кілька сотень, це саме в Манчестері, в Шотляндії і навіть у Кардіфі. Інші, глибоко діткнені цим потрактуванням, воліли взагалі ніде не виходити, а молились у власних домах за те, щоб проповідувана християнська любов римо-католиками нагріла їхні серця і в нашу сторону.
Ось так у загальних зарисах римо-католики потрактували українську християнську родину у Великій Брітанії. В пам’яті автора тієї статті остається на дальше життя такий образ із телевізійного екрану: Папа промовляє у Вестмінстерській катедрі до народу; по одній стороні майже позаду сидить єп. А. Горняк, а зараз недалеко стоїть митрополит російської православної Церкви Пімена, тієї «Церкви», яка з допомогою КҐБ зруйнувала Українську Греко-Католицьку Церкву, а перед цим і в цьому часі також Українську Автокефальну Православну Церкву. Ще трішки нижче стоїть архиєпископ грецької православної Церкви. Представника нашої УАПЦ не було.
Може і добре сталося, що наша Помісна Церква, яка вустами своїх синодальних Владик торжественно осудила так зв. Львівський Собор з 1946 року, де-факто не була офіційно зарепрезентована. Віри й надії втрачати не треба. їх необхідно скріплювати й помножувати, нам і нашій Церкві треба бути собою!
* Передруковано з “Української думки”, Лондон, 10 червня 1982 р.
