Населення Індії більше за населення України приблизно в 25 разів. Рівно в стільки ж разів частіше за Україну Індія брала участь у війнах і бойових діях упродовж минулого та нинішнього століття і в стільки ж більше свого населення втратила у світових і громадянських війнах ХХ і ХХІ століть. Проте на тлі такої мілітарної активності цієї країни наше сприйняття Індії сформоване під впливом постаті Могандаса Карамчанда Ґанді, якого людство назвало Махатмою (на санскриті «Великодушний»). Пацифізм Махатми Ґанді, а радше принцип ненасильницького спротиву проти колонізатора, став натхненним прикладом для великих суспільних рухів і змін у різних країнах світу: Мартіна Лютера Кінґа у Сполучених Штатах, Нельсона Мандели у Південній Африці, Вацлава Гавела у Чехословаччині, Леха Валенси у Польщі та для сотні мільйонів людей нашої планети. Серед українських дисидентів повоєнного часу також існував пієтет до цієї постаті.
У цій статті я хотів би порівняти вчення про ненасильницький спротив у Махатми Ґанді з християнськими традиціями війни та миру, а також з’ясувати або принаймні започаткувати дискусію, чому такій строкатій країні, як Індія, з її безліччю мов, культур, релігій, устроїв вдалося вийти з Британської імперії і продовжувати плекати мир, а Україні та нашим східноєвропейським сусідам, які особливо наголошують на своїй відданості християнським цінностям, справа деколонізації дається таким складним і болючим шляхом. У сьогоднішньому контексті неоколонізаторської війни Росії з Україною непопулярними чи, як часто вважається, невчасними і капітуляційними є дискусії про примирення та відмову від насильства, хоча більшість громадян України мріє про мир у своїй країні. Але чи варто відкладати розмову про мир до більш слушних часів, чи, навпаки, попри ведення ефективної оборонної війни українцям потрібно паралельно розробляти стратегію миру і примирення? На мою думку, приклад Махатми Ґанді та рефлексія над християнським вченням про війну і мир можуть внести важливу лепту в справу виставлення правильних акцентів у теперішній ситуації і накреслити перспективи на подальші кроки побудови здорових суспільних стосунків як в українському суспільстві, так і в міжнародному співтоваристві.
Ненасильницький спротив Махатми Ґанді і його християнський слід
Життя і погляди Махатми Ґанді сформувалися під впливом різних чинників. Його батько Карамчанд Ґанді був освіченою людиною та діваном, щось на зразок радника або міністра штату Порбандар, а згодом Раджкот. Він разом із дружиною Путлібай, матір’ю Могандаса, належав до найортодоксальнішої течії індуїстської релігії: вони не вживали спиртного, м’яса, не палили тютюну. За давніми звичаями батьки Могандаса домовилися про весілля, коли їхньому синові було лише 13 років. Коли хлопцеві виповнилося 16-ть, батько помер, і того ж року померла його перша дитина, яка прожила лише декілька днів. Після такого важкого психологічного удару, особливо зважаючи на те, що сім’я сильно зубожіла, на пораду і за допомоги давніх друзів батька Могандас вирішив поїхати на навчання до Англії, де здобув юридичну освіту і мав нагоду ближче познайомитися з європейською культурою та релігійним світом. Свої перші професійні кроки в адвокатурі він зробив у Південній Африці, де на британських вугільних шахтах працювали індійці. Там він прожив 24 роки і саме там став співорганізатором перших страйків проти несправедливих колоніальних законів та умов праці робітників на заводах. У січні 1915-го він повернувся до Індії, де до кінця життя повністю присвятив себе справі ненасильницької боротьби своєї батьківщини за незалежність.
За свідченням самого Махатми Ґанді, попри священні книги «Бгаґавад-ґіти» і виховання у варні вайшіїв (касті торговців, ремісників і землевласників) вішнуїстського напряму індуїзму на нього вплинули троє сучасників, а саме джайнський філософ Шрімад Райчандра, Лев Толстой і його книга «Царство Боже всередині вас», а також Джон Рескін своєю книгою «Біля останньої межі». Я не аналізуватиму детально всі ці впливи, лише зауважу, що для Махатми Ґанді політичні, державотворчі та суспільні процеси, в яких він брав участь, були тісно пов’язані з його особистим духовним шляхом. Саме Шрімад Райчандра і Джон Рескін допомогли йому перечитати священні книги індуїзму та інших релігій крізь призму алегорії і відкрити глибші сенси боротьби за правду в ненасильницький спосіб. Він добре знав, що дхарма, тобто призначення кшатріїв, касти військових – воювати, а за давньою вайшнавською інтерпретацією «Махабхарати», Арджуна є ключовою постаттю в індуїстській міфології і видатним військовим лідером Пандавів. Цей Арджуна переміг Кауравів і захопив усі навколишні землі за допомоги божественної зброї, отриманої від Індри і Шиви. Духовне ж прочитання цієї та інших історій полягало у тому, щоб не сприймати їх дослівно, де вбивство ворогів вінчалося їхнім фізичним знищенням, а духовно, тобто сили світла перемагають зло силою переконання і моральної вищості, а не вогнем і мечем. Зрештою, якщо увесь світ є вираженням найвищого божества, та кожна часточка всесвіту – від людини до найменшої комашки чи зірки – взаємопов’язані, тоді вбивство когось є також самогубством і нищенням світу, перемогою зла над добром. Щоб перемогти зло, потрібна не зброя, а правда, не знищення ворога, а його переконування, не агресія, а інтенсивний духовний аскетичний спосіб життя. І Шрімад Райнчандра, і Джон Рескін, і Лев Толстой допомогли Махатмі Ґанді зрозуміти, як давні релігійні тексти і міти виражають найглибші людські стремління та конфлікти і як самопізнання спонукає на створення інших якостей суспільних взаємостосунків, іншої якості держави.
Та ключовим чинником у формуванні світогляду Махатми Ґанді було його знайомство з вченням Христа. Він писав: «Вчення Ісуса, як я його розумію, міститься в Його Нагірній проповіді. Дух цієї проповіді конкурує майже на рівних термінах з «Бгаґавад-ґітою» за панування у моєму серці. Ця проповідь вселила в мені любов до Ісуса». «Ісус – це абсолютно невинна людина, яка принесла себе в жертву на благо інших людей, включаючи своїх ворогів, і стала відкупленням для цілого світу. Це був досконалий вчинок». «Ісус був найактивнішим лідером спротиву, якого знала історія. Його непротивлення було бездоганним». «Ісус виразив дух і волю Бога так, як ніхто інший. Саме так я його сприймаю і визнаю Сином Божим. І тому що життя Ісуса має значення та трансцендентність, про яку я говорив раніше, я вважаю, що він належить не тільки до християнства, але до всього світу, до всіх рас і народів».
Коли Махатма Ґанді читав Святе Письмо, йому важко було сприйняти дух Старого Завіту, проте, як він сам писав: «Новий Завіт зробив інше враження, особливо Нагірна проповідь, яка торкнулася глибин мого серця […]мій молодий розум намагався порівняти «Ґіту», Світло Азії, з Нагірною проповіддю. Таке відречення було для мене найвищою формою релігії, яке мало для мене сенс». Цей індійський мислитель визнавав, що саме тоді розпочалося його справжнє пробудження до «правдивості і цінності пасивного спротиву».
Християнське вчення про війну і мир
Заповідь любові справді є головним осердям вчення Ісуса Христа. Тоді виникає питання, чому християни, сповідуючи цю заповідь, виробили такі богословські інтерпретації, за якими вбивство часом допускається і легітимізується? У західному християнстві домінувальною є теорія справедливої війни, хоча в деяких протестантських деномінаціях сповідується категоричний пацифізм, тоді як в східному християнстві будь-яке вбивство хоч і визнається як добровільний або недобровільний гріх на рівні акрівеї, тобто строгого дотримання євангельських настанов, та все ж толерується на рівні ойкономії, яка дозволяє дотримуватися біблійних правил з правом на помилку.
Сказати, що послідовники Христа просто відійшли від Його правдивого вчення, було б надто спрощеною відповіддю на поставлене питання, хоча саме така позиція, на жаль, домінує серед більшості людей, незважаючи на те, чи вони віруючі, чи атеїсти. Серед церковних істориків існує поширене переконання, що вчення Христа було приречене адаптуватися до «жорстоких реалій світу цього», хоча в різні історичні періоди спостерігаються цикли відновлення і покаяння, коли християни по-новому сприймають «справжнє» значення свого минулого та зрікаються насильницького спротиву на користь «по-справжньому християнського» непротивлення. Звичайно, богословські дослідження питання війни і миру, а також лідери християнських Церков можуть стати, а часто й стають, заручниками конкретних історичних обставин, зважаючи на те, що в часи війн між країнами чи громадянських війн, політичні замовлення захищати християнську обороноздатність від ворогів зазнають ретельної перевірки на патріотизм.
В історії християнства вчення Церкви про війну і мир завжди балансувало між двома крайнощами радикального пацифізму і теорії справедливої війни. У Старому Завіті прописана чітка заборона «не вбиватимеш» (Вих 20, 13), хоча ізраїльтяни вбивали своїх ворогів, виправдовуючи це наказом Бога розпочинати війни проти інших невірних народів (1 Сам 15, 3; Іс Нав 4, 13), або звершували смертну кару за різні злочини (Вих 21, 12, 15; Лев 20,11, Втор 13, 6-9; 17, 3-5). У Новому Завіті Ісус Христос кардинально змінив цю парадигму в своїй Нагірній проповіді (Мт 5-7).
Проте думка, що первинне християнство мало виключно пацифістський характер і що лише з утвердженням Pax Constantina християни почали вступати у римські війська, більшість сучасних дослідників спростовують. Недовіра до військових була пов’язана з тим, що воїни були здебільшого ідолопоклонниками, а також брали безпосередню участь у релігійних переслідуваннях християн. Іполит Римський у «Апостольських конституціях»забороняв вступати до лав солдатів: «катехумен або віруючий, який хоче стати солдатом, має бути відкиненим, бо він Бога зневажає», а Тертуліан підтверджував цю заборону посиланням на приклад Ісуса: «Христос, роззброївши Петра, розв’язав ремінь [звільнив з обов’язку] кожного солдата».
Проте в Новому Завіті також є пряма відповідь для військових щодо їхньої служби. Коли воїни приходять до Івана Хрестителя по пораду, що їм робити, то цей предвісник Царства Божого відповідає: «нікому кривди не чиніть, фальшиво не доносьте і вдовольняйтесь вашою платнею» (Лк 3, 14). Відомо, що у війську Константина Великого у IV столітті була значна кількість християн, особливо серед командного складу. Історики вказують, що їхня присутність у римських військах була поширеним явищем і в ІІ, і в ІІІ століттях. Саме їхній відданості Константин завдячував свою перемогу у відомій битві з Максенцієм біля Мульвійського мосту 28 жовтня 312 року, в результаті якої став одноосібним правителем Римської імперії. Після цієї події Константин видав свій славний Міланський едикт (313 р.), яким скасовувалися будь-які переслідування на релігійному ґрунті, проголошувалася релігійна терпимість, а de facto надавалася різностороння підтримка – як політична, так і фінансова – християнських церков на Сході й на Заході імперії.
Оскільки Другий прихід Христа не відбувся у швидких термінах, як цього очікували перші християни, виникла потреба осмислити довгострокову і інституціалізовану роль християнської Церкви в суспільстві, політиці, економіці та інших аспектах буденного життя. На західних теренах Римської імперії християнське вчення про війну і мир сформулювали Амброзій Медіоланський та Августин Іппонський, а відтак Тома Аквінський, які обстоювали так звану теорію справедливої війни. Августин зазначав, що оскільки людська природа є надщерблена первородним гріхом, то люди завжди будуть між собою воювати аж до Другого приходу Христа. Тож християни мають право себе захистити, якщо дотримуватимуться чітких правил і умов. Традиційно розрізняються правила для того, щоб розпочати війну (jus ad bellum), та правила під час ведення війни (jus in bello). Якщо коротко, то ці правила зводяться до кількох тез: війна повинна бути оголошена легітимною владою; вона повинна носити виключно оборонний, а не агресивний характер; вона повинна захищати національний суверенітет і територіальну цілісність; метою війни повинен бути мир у своїй країні, а не знищення ворога; війну можна розпочинати тільки тоді, якщо є тверда і реалістична переконаність, що вона увінчається успіхом; переможець повинен проявляти увагу до гідності переможених; війна повинна бути тільки останнім засобом вирішення конфлікту.
На Сході в питаннях ставлення до війни найбільшим авторитетом був Василій Великий. Посилання на його «канонічні листи» є і на вселенських, і на помісних церковних Соборах. Щоб коротко підсумувати східнохристиянську традицію щодо війни і миру, слід сказати, що на відміну від західноєвропейської візантійська традиція не підтримувала жодної формальної доктрини, що обстоювала б чи пропагувала можливість «справедливої війни». Василій Великий посилався на авторитет Афанасія Александрійського, який в одному зі своїх листів до єгипетських монахів стверджував, що за певних умов убивство не є гріхом, а навіть актом героїзму. Суть цього листа полягала в тому, що християнин, коли бачить несправедливість, має обов’язок захистити невинних людей.
Василій Великий був митрополитом прикордонної території, що межувала з Персією, яка нерідко нападала на Каппадокію. Він докоряв християнам, які приходили до нього в його монастир і відмовлялися вступати до лав армії, прикриваючи своє боягузтво пацифізмом. Василій писав, що «можна навіть у військовій професії зберегти ідеальну любов до Бога» і що «християнин повинен характеризуватися не одягом, який він носить, а станом душі».
З другого боку, Василій Великий пояснював можливість християнинові брати участь у війні, відштовхуючись від принципів акрівеї та ойкономії, про які я вже згадував. Лише нагадаю, що перше поняття стосувалося строгого безкомпромісного виконання євангельських засад, а друге – Божої поблажливості, яка милосердно і педагогічно трактує людські немочі. Отож, за вченням Василія Великого, убивство на війні дозволялося лише на основі необхідності захистити слабших, незахищених людей. Проте це вбивство, свідоме чи несвідоме, все одно завжди залишається гріхом і потребує покаяння. У 13 каноні Василій Великий писав: «наші отці насправді не вважали людиновбивством, скоєним у війні, за вбивство. Таким чином, гідними помилування, як мені здається, є ті, які взяли на себе справу захисту справедливості і релігії. А проте було б добре, щоб їм радити утриматися від Євхаристії протягом трьох років, оскільки їх руки нечисті». Василій Великий також подає приклад монаха, який хотів відігнати від себе злого собаку. Камінь не влучив у собаку, а рикошетом потрапив у сторонню особу і вбив її. Каппадокієць навчав, що той, хто кидав цей камінь, все одно винен у смерті людини, навіть якщо не мав наміру цього робити. Тому будь-яке вбивство є гріхом, навіть якщо це вбивство зумовлене необхідністю захистити порядок у суспільстві й невинних людей.
У східнохристиянській богословській спадщині гріх є категорією не лише моральною, а й онтологічною. Тож потрібно розуміти, що навіть коли норма заборони причащатися на три роки, яку встановлював Василій Великий, дещо разюча для сучасної християнської практики, потрібно наголосити, що для каппадокійця будь-яке вбивство немиле в Божих очах, а тому потребує акту покаяння, покути і зцілення. Крім того, важливо зауважити, що за православною традицією, яка виробилася в наступні сторіччя і є нормативною частиною церковного Передання сьогодні, Божа ойкономія стосується лише мирян, а всіх осіб духовного стану завжди зобов’язує принцип акрівеї. Згідно з вченням Василія Великого та інших пізніх візантійських богословів, якщо в одруженого священника помирає дружина, він більше не має права знову одружуватися. Якщо священник свідомо чи несвідомо вб’є людину, йому заборонено назавжди приступати до звершення Божественних Тайн.
З другого боку, якщо гріх – це категорія не лише моральна, а й онтологічна, то й східнохристиянське розуміння миру та примирення між Богом і людиною має також глибокий динамічний і онтологічний характер. Відповідно до того, наскільки людина вірить у Бога, настільки дозволяє Христу проникати в свою людську особу і жити Його життям, як про це влучно сказав апостол Павло: «ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися» (Гал 3, 27) і «живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал 2, 20). Це взаємопроникнення є поступовим, може супроводжуватися перемінним успіхом, часом ознаменованим падіннями і розчаруваннями. Але якщо його не переривати, то воно означатиме сповнення онтологічної туги людини і повернення до Бога у Його Царстві. Тобто поділ на ойкономію та акрівею не статичний, а радше виражає рух від гріха до благодаті, від смерті до життя, від плотського до боголюдського.
Український контекст
Попри те, що східне християнство виробило своє розуміння війни і миру, дещо відмінне від католицького вчення, існує цікавий виняток серед православних Церков, а саме позиція Російської Православної Церкви. В документі, затвердженому на Архиєрейському Соборі РПЦ 13 – 16 серпня 2000 року під назвою «Основи соціальної концепції Російської Православної Церкви» знаходимо адаптоване (sic!) римо-католицьке вчення про «справедливу війну». Цьому питанню присвячений цілий восьмий розділ документа. Іронія полягає у тому, що якщо з богословської точки зору сучасні православні мислителі Греції, США, Сербії, Болгарії чи Румунії намагаються мінімізувати легітимізацію вбивства і війни, то інтерпретація справедливої війни сучасними російськими православними богословами у поєднанні російським політичним істеблішментом «доблесно» виконує замовлення на сучасне релігійно-ідеологічне підґрунтя для концепції «русского міра», яка в недавніх роках стала виправданням вторгнення в Україну та анексії Криму. З перспективи ідеологів «русского міра», анексія Криму і задіяння російських військ на сході України є цілком виправданими, бо покликані захищати російський православний народ. Саме це поняття обґрунтовується в третьому розділі згаданого документа. До цього народу заочно зараховується Україна, яку Російська Федерація на політичному рівні хоче врятувати від «зіпсованих і антихристиянських» європейських цінностей.
Замість висновків
У цій статті я хотів показати, що ані християнське трактування війни і миру, ані спадщина Махатми Ґанді та його вчення про ненасильницький спротив не є монолітними доктринами. Для Махатми Ґанді вчення про ненасильницький спротив було кульмінацією його особистого духовного шляху, в якому поєдналися ідеї його рідної релігійної традиції вайшнавізму, європейського гуманізму та етичного вчення Христа. З другого боку, в самому християнстві є кілька традицій, які, інтерпретуючи Христову заповідь «люби ближнього» і «не протився злому», шукають баланс між утопією та реалізмом. Що вдалося Махатмі Ґанді в контексті визвольних змагань за незалежність Індії, то це створити надзвичайно сильну моральну напругу в індійському суспільстві і в цілому світі. Це моральне питання було зрозумілим для британських еліт, виснажених Першою і Другою світовими війнами. Перевага індійців над англійцями підсилювалася не лише тим, що мільйони індійців віддано воювали в десятках воєн, ведених Британською імперією, а індійська економіка (дослівно) озолочувала британські фінансові кола, і в першу чергу тим, що індійські еліти під духовним проводом Махатми Ґанді змогли утриматися від кровопролитної війни за незалежність, а своїм ненасильницьким спротивом довели моральну вищість, яку були змушені визнати британці.
Така ж моральна вищість була, без сумніву, вирішальною причиною, чому протягом двох тисячоліть до християнських громад вступали найкращі інтелектуали, мистці та діячі. Коли християнські Церкви втрачали свій моральний авторитет, то відразу ж втрачали довіру як серед простих людей, так і серед еліт. І тут не мовиться про питання відділення чи злиття в єдине ціле Церкви і держави. Тут мовиться радше про вірність християнських Церков євангельським принципам, за якими кожна людина визнається сином або дочкою Божою, а найкращими умовами для існування людини є ті, за яких суспільство радикально відмовляється від насильства, неправди, корупції і дволикості.
В недавній українській історії великою обіцянкою незалежності України була не «дешева ковбаса», а саме потреба свободи совісті та віросповідання, свободи думки і самовираження. Вважалося, що якщо ми зможемо бути вільними духовно, то з часом зможемо і добре себе нагодувати, створити здорові економічні та політичні інституції. Як Помаранчева революція, так і Революція Гідності є підтвердженнями цієї тези. Усе найкраще в Революції на граніті, а також на першому і другому Майданах було тоді, коли люди творили ненасильницький спротив несправедливій владі. Проте зараз обставини змінилися, і Україні загрожує реальне знищення її як держави. Тому я не хочу стверджувати, що в сучасних українських реаліях християнські Церкви повинні проповідувати або лише радикальний пацифізм і відмову від військового спротиву неоколонізаторському загарбанню Росією українських земель, або посвячувати зброю військових і відігравати мотиваційну роль для мобілізації нових солдатів до української армії. На мою думку, християнська проповідь сьогодні повинна давати моральні імпульси українському суспільству, зосереджуючи його увагу на обстоюванні захисту гідності кожної людини, на якому боці фронту вона не була б. Захист гідності людини неможливий без принципу справедливості, тобто чіткого визначення того, хто є злочинцем, а хто жертвою війни. І тут на допомогу мають прийти як міжнародні суди, так і люстровані й реформовані суди України. Справедливість вимагає правди та якісних суспільних стосунків у економіці, політиці та суспільному житті. Згідно з біблійною мудрістю, справедливість неможлива без милосердя, бо «милосердя ставиться вище за суд» (Як 2, 13). Тому любов, прощення і примирення все одно мають залишатися найвищими суспільними цінностями, які ми як народ маємо плекати, якщо хочемо жити в квітучій і вільній державі.
о. д-р Олег Кіндій
