У травні ц.р. з’явилась стаття під назвою «Знову починати, але від єпископів». За 9 травня 1982 р. в тій же газеті появилась стаття під назвою «Конгрегація говорить нісенітниці».
16 травня була надрукована стаття швайцарця Лос Віцера під назвою «Відмовлена Булля». В статті сказано, що Папа Іван Павло II в невживаний досі спосіб відмовився підписати «Папську Буллю» у справі номінації нових єпископів. І сталося це без жодних пояснень і в останній хвилині. Ця вістка зворушила всі ватиканські й неватиканські кола, коли ж ідеться про одну з тих прикордонних Церков, які тримають в напруженні папську дипломатію,— литовську Церкву, автентичну католицьку Церкву як острів в серці радянської імперії, на рівні з Україною, і дуже подібну до Польщі. Ця визначна подія ще досі не вияснена і, до того ж, надто скомплікована, однак, вона є напрямною певної еволюції, яка в великій мірі зможе вплинути на цілу політичну ситуацію європейського Сходу.
Ця подія має свою передісторію ще до постання східньої політики Ватикану. Вона бере свій початок за часів сталінського переслідування, коли «Мовчазна Церква» втрачала тисячі своїх найкращих мирян, священиків та єпископів, а інші в кайданах мучились по сибірських засланнях та ҐУЛАҐ-ах. Литва в цьому не була винятком. Тих, що вижили, можна почислити на пальцях однієї руки. Починаючи з осиротілих дієцезій, яких було шість, та одної прелатури, литовська католицька ієрархія могла диспонувати тільки двома Апостольськими Адміністратурами що були толерованими, та двома єпископами, що є на засланні вже двадцять років без подання причини чи висунення якихось обвинувачень.
Але Литва для Кремля є також «вікном на Захід». Особливо в часи т.зв. коезистенції і під цією димовою заслоною радянська влада виявила свою згоду реінсталювати двох екзильних єпископів, вимагаючи рівночасно висвячення трьох нових владик, призначених Кремлем.
Цю пропозицію Ватикан прийняв і розпочав важкі домовлення в яких одиноким посередником був Апостольський Адміністратор Кавнаської Архидієцезії монсеньйор Юдас Повілоніс.
Домовлення тягнулись довго і тільки з початком жовтня 1981 р. дійшли до певної згоди, в якій передбачалось реінсталювання двох єпископів на вигнанні — монсеньйора Степонавіціюса і монсеньйора Сладкевиціюса. З другого боку ці домовлення давали можливість Москві номінування трьох єпископів, нею призначених. Домовлення пішло так далеко, що очікувалось скорої і практичної його реалізації. Кремль поспішав, і вже був призначений день церемонії — свячень — на 25 жовтня в Кавнаській катедрі. З поворотом монсеньйора Повілоніса з Ватикану до Литви всі приготування, що проводились, зразу припинено, бо Папа Іван Павло II відмовився підписати Буллю. Що сталося? Відповідь не зовсім ясна і не одностайна. Можна додумуватись: винятковий поспіх Москви спричинив цей зворот у здійсненні московських задумів. Перший в історії Папа-слов’янин, який добре знає радянську ментальність, мабуть, відчув в цьому поспіхові Кремля небезпеку, яка випливала з цих домовлень. Це було б дало вільну руку для Москви трактувати екзильних єпископів так, як їм було це вигідно. Крім того є ще аргументи, що після того можна було б приписати Ватиканові співпрацю з Кремлем. Папа це своєчасно зрозумів і рішуче сказав: «нон поссімус» (не можемо).
В наслідок того все з більшою настирливістю говориться про різні розходження на високих ватиканських щаблях, що привело до потраплення в неласку самого Секретаря Стану, кард. Казаролі.
Доходять голоси занепокоєння, які можуть спричинити зміни на чолових місцях Ватикану. Говориться, що єдиною правдою у ватиканських колах є те, що в останніх роках відчувався ефективний брак влади Римської Курії. З часами, що йдуть, це дуже занепокоююча вістка.
23 травня 1982 p., цей самий автор, Лос Віцеро, написав наступну статтю: «Брак влади. Хто обсервує і хто комбінує?».
Все відбулось, як передбачалось, а між ними й ми (розумій газета). На міжнародньому «нуклеарному» з’їзді, організованому московською патріярхією, були запрошені представники всіх християнських віровизнань, між ними, безперечно, і католицька Церква, але не був присутній жодний офіційний представник Апостольської Столиці, незалежно від бажань патріярха Пімена та радянської дипломатичної верхівки. Пригадаймо, що навіть радянський амбасадор в Італії, під час публічної авдієнції на площі св. Петра у Римі, в березні ц.р., коли виступав московський цирк, несподівано наблизився до трону Папи Івана Павла II і при цій нагоді висловив бажання, щоб папа вислав своїх представників на цей з’їзд. Папа був заскочений і не дав жодної конкретної відповіді, застерігаючи собі можливість перевірити і продумати нечувану пропозицію; а після передумання засягнути думки інших в цих справах…
Як передбачалось нами (газетою «Іль Борґезе») по довшій мовчанці Ватикан не вислав на цей з’їзд жодного офіційного представника, як бажалось, а тільки вислав звичайного і мало відомого обсерватора без офіційних уповноважень. А ним був американський священик Джон Лонґ, який не забирав жодного слова та не виявляв жодної солідарности, бо виявилось, що це був з’їзд-мітінґ проти Америки, Заходу і всіх тих, хто не є на послугах Кремля.
Треба сказати, що в цьому випадку ватиканська дипломатія з столітнім досвідом знайшлась у повній гармонії з папою, навіть в цій ситуації кризи, в якій знаходиться тепер Польща. До цього можемо ще додати, що сучасний папа взяв у свої руки не тільки болючу справу Польщі, але всі проблеми європейського Сходу між ними, в свою чергу, Литву.
