На вітах — анічого.
Укрило землю дране рам’я,
ступаю зболено на нього:
я ввесь — всивіла пам’ять…
А скільки пройдено доріг…
і кожна — у нікуди.
Чужинцями зітерто наш поріг
і всипано сміттям огуди.
І досі ми не знаємо, хто ми,
й не маємо своєї хати;
в чужу вертаємось з тюрми,
щоб далі в ній конати.
Неначе в приймах живемо,
до незалежности в нас осторога.
Одну біду з релігії жнемо,
не маючи свого і досі Бога.
Попи змосковщені лиш — Паки! Паки!
Мовляв, іще, іще замало мук!
Священики — мов цьковані собаки:
не вирвать наших храмів з їхніх рук.
На Захід з вірою дивлюсь — о Галичино —
воістину вкраїнська Русь!
Й тебе гіркотна не минула чаша…
Твоїй святині я молюсь —
лиш в ній надія наша.
19.11.92
Поділитися:
