Минулого року в Україні широко відзначалося 350-річчя початку української національної революції XVII ст. (Хмельниччини). Як відомо, в Галичині це явище викликало вже 1648 р. широкі повстанські рухи, влучно названі «першою галицькою козаччиною».
Не минула ця визначна подія й Дрогобицького Підгір’я, куди прибув один із численних козацьких загонів. Прихід козаків викликав повстання міщанства й селянства, об’єднання їх з козаками, повалення польської влади, що дало підставу С. Томашівському схарактеризувати дрогобицьку подію як міську революцію воєнного типу. Відбулося повстання наприкінці листопада чи на початку грудня 1648 р. Воно вирізнялося серед інших повстань Галичини доброю організацією, єдністю дій козаків з повсталими тощо. Якщо ті чи інші деталі повстання в Дрогобичі в літературі більш-менш з’ясовані, то національно-релігійні аспекти, пов’язані з передумовами, ходом та наслідками руху, вивчені недостатньо. Студіювання джерел дозволяє з високим ступенем вірогідності реконструювати події 350-річної давнини. Так, зокрема, нам удалося з’ясувати, що при штурмі козаками й повсталими Дрогобича було піддано нищенню єврейський кагал міста, спалено синагогу тощо. Проте в цій статті ми зупинимось головно на стосунках між католиками-поляками і православними-русинами, а також на моментах, котрі пов’язані з непорозуміннями між православними й уніятами.
Дрогобицьке повстання було викликане глибокими внутрішніми передумовами, зокрема, національним гнобленням поляками русинів міста. Ще в XVI ст. національний гніт тут проявився, передовсім, у забороні побудови руської церкви в межах міста. Цікаво, що ще на початку XX ст. А. Прохазка заперечував існування в Дрогобичі «хоч би найменшого» релігійного гніту з боку королівської влади. Як відомо, ці аргументи спростував М. Грушевський.
У боротьбі проти поляків руське населення Дрогобича виробило міцні традиції. Провідна роль у цій боротьбі, вірогідно, належала церковним братствам, які гуртували навколо себе опозиційне населення і, поширюючи освіту і науку, сприяли зростанню національної свідомости. Історію дрогобицьких братств досліджував Я. Ісаєвич, котрий установив свого часу, що найдавніші статути міських братств Св. Юра і св. Параскеви датуються 1589 p., тобто, періодом широкого братського руху в Галичині. Останнім часом історик уточнив свою позицію, з’ясувавши, що вже в реєстрі документів за 1556 р. згадується привілей для братства церкви Здвиження св. Хреста в Дрогобичі. Треба сказати, що рання історія дрогобицьких братств залишається не до кінця дослідженою, не зважаючи на наявність цінних джерел. Не зовсім з’ясованою є і роль братчиків у національному рухові XVI-XVII ст., хоч відомо, що вони листувалися з іншими братськими і культурно-освітніми діячами. Так, 1627 р. дрогобицькі братчики надіслали листа до перемишльського братства св. Трійці, який був переданий також і стрийському братству. За аналогією до відомої інформації про подібні листи Львівської Ставропігії, припускаємо, що й у згаданому посланні уміщувались заклики до гуртування сил.
Факти засвідчують не тільки національний гніт українців Дрогобича, а й здатність останніх до спротиву. Дався взнаки і доволі сильний релігійний фактор. Зокрема, вже влітку 1648 р. шляхта на сеймику в Судовій Вишні, який постановив організувати військову оборону в Галичині, шукала засобів заспокоєння приниженої грецької віри. Слід зауважити, що в літературі наводилися факти безпосередніх утисків православних Перемиської єпархії ще напередодні Берестейської унії, свідченням чого було перетворення руських церков на костели, що викликало спротив православного духівництва. Задля справедливості зазначимо, що подібні свідчення по Дрогобиччині не віднайдені. Не зважаючи на кількісну перевагу православних парафій (наприкінці XVI ст. у перемиській землі було 24 міських і 380 сільських православних парафій, 13 міських і 41 сільська римо-католицьких), маєтності руської церкви були в першій половині XVII ст. надто бідні.
Джерела фіксують, що перед часами «козацьких дій» Дрогобич готувався до захисту. Проте частина міщанства збунтувалась і виступила проти влади. Скориставшись приходом козаків, вони послали до них своїх делегатів. Було укладено якусь угоду, про місце і час котрої можна лише здогадуватись. Учинена згода викликала протести мешканців як католицької, так і грецької релігії. Про її умови відомо лише, що козаки пообіцяли дрогобичанам щедро віддячити за сприяння в пограбуванні міста.
Далі в тексті джерела (протестації католицької громади міста) сюжет, який викликає чи не найбільші сумніви. Союзники козаків — русини, передбачаючи, що штурм міста може зачепити і їх, позносили свої речі та цінності до руської церкви Св. Трійці, звідки ті хтось викрав.[1] Польські історики, коментуючи даний факт, звинувачували в крадіжці руського священика. Звертаючись до першоджерела, справді читаємо, що «піп цієї ж церкви потайки виніс і забрав скарбницю», а собі «організував втечу», про що ширше «свідчиться у Дрогобицьких цивільних актах». Наведена заввага могла б пролити додаткове світло на цю подію, але дрогобицькі гродські книги XVII ст. утрачені.
Оскільки цитована протестація польського походження, спробуємо вирішити проблему, виходячи із засади «від протилежного». Іншими словами, чи міг руський священик учинити крадіжку? Нагадаємо тут, що руська церква св. Трійці з’явилася у Дрогобичі в XVI ст. у результаті тривалої боротьби. 7 червня 1555 р. новозбудовану церкву в районі Малого ринку універсалом короля було прилучено до заміської церкви Св. Юра, а священик Сенько Терлецький одержав підтвердження прав на неї.[2] Отже, церква Св. Трійці ставала дочірньою святоюрської парафії, головної в місті. Згідно церковних канонів дочірня церква не могла мати власного священика і там мав служити святоюрський парох.
Церква Св. Юрія знаходилась протягом кількох століть у дідичному володінні Терлецьких, дуже поважної на Перемищині священичої родини. У XVI ст. один із вихідців з цієї родини, Лаврентій, був перемишльським єпископом (1528-1549). Терлецькі були доволі багатими людьми у Дрогобичі. За люстраціями 1565-1566 pp. та 1570 р. святоюрський священик (як і чеснохрестський) мав на передмісті один лан землі, звільненої від податків.[3] У податкових реєстрах XVII ст. Терлецький тримав під своєю юрисдикцією кілька «будиночків», у яких мешкали різні люди. У деяких реєстрах згадується навіть «дрогобицьке передмістя попа Терлецького».[4] 1612 р. проти Павла Терлецького протестував уніятський єпископ А. Крупецький.[5] Як бачимо, джерела засвідчують високий авторитет і позицію в місті Терлецьких, що унеможливлює припущення про участь святоюрського священика в крадіжці майна дрогобичан.
За іншими джерелами вже 1578 р. священик церкви Св. Трійці Григорій (Юрій) Негребецький вносив до перемиських гродських книг королівські грамоти і протестації.[6] Напевно, в останній третині XVI ст. церква Св. Трійці одержала статус незалежної парафії. 1606 р. при цій церкві священик Василь переписав «Бесіди Євангельські Йоана Золотоустого».[7] У тестаменті святотроїцького отця Терлецького мовиться про отця Сербиновського (1680), священика церкви Св. Трійці.[8] Ім’я ж священика, котрий брав участь в подіях 1648 p., установити не вдалося, рівно як довести іншими джерелами вірогідність учиненого злочину.
Удалося встановити зате імена інших тогочасних дрогобицьких священиків. Так, у церкві Воздвиження Чесного Хреста служив отець Антін — один із керівників повстання. За люстрацію 1663 р. священиком передміської церкви Найсвятішої Діви Марії був отець Миколай Пресечицький.[9] Тут доречно нагадати, що галицьке руське духівництво посідало помітне місце в повстанському рухові. За підрахунками І. Крип’якевича, понад сто священиків Руського воєводства брало участь у тогочасних буремних подіях, а деякі з них були навіть сотниками і полковниками в селянських загонах.
Про відлуння подій 1648 р. у житті Дрогобича у пізніші часи писав М. Мсцівуєвський. Познайомившись в архіві з тестаментом священика церкви св. Юра Василя Терлецького (1680 p.), він зауважив, що останній нібито згадував свого батька, котрий після пограбування і пошкодження церкви 1648 р. козаками і татарами поновлював і приоздоблював святиню.[10] Отже, з’явилася версія про ще одно «пограбування» козаками руської церкви.
Нам пощастило віднайти в архіві згаданий документ. Ретельне вивчення тестаменту показало, що церква не була знищена 1648 p., а просто згоріла.[11] Твердження М. Мсцівуєвського спростовується й іншими архівними джерелами. За книгою реєстрів братства цієї церкви, вона була знищена пожежею 1657 p., після чого братчики відбудували святиню, куплену в с. Надієво коло Долини.[12] 1658 р. подарував церкві і братству свої грунти Іван Брошнівський, першою дружиною якого була Марухна з Терлецьких (попівна). Згадані грунти як дідичні церкви св. Юра перейшли до Брошнівського у зв’язку з його одруженням на попівні.[13]
Зважаючи на те, що і в інших працях польських істориків стверджується наруга козаків над руською церквою, зауважимо, що дане питання в дещо ширшому регіональному контексті дискутується в сучасній історіографії. Так, Н. Яковенко, посилаючись на неперевірені свідчення Ю. Пулцвартка, доводить, що в Західній Україні козаки однаково нищили як католицькі храми, так і руські церкви.[14] В. Смолій і В. Степанков одразу це заперечили, бо їм такі факти не зустрічалися.[15] Порушена проблема, вочевидь, потребує більш ретельного і прискіпливого вивчення на рівні кожного окремого населеного пункту. Як з’ясував нещодавно І, Мицько, загін Б. Хмельницького разом з татарами пограбував 1648 р. Унівський манастир, спаливши також і церкву місцевого жіночого манастиря.[16] Повторюємо, що дрогобицькі події подібного факту не засвідчують.
Ще один дискусійний аспект національно-конфесійних стосунків періоду Хмельниччини в Галичині порушив І. Огієнко, котрий доводив, що повстання тут розвивались не тільки проти католицтва, а й проти унії. Її прихильники нібито поховалися або повтікали.[17] Пов’язуючи даний аспект з Дрогобиччиною, А. Прохазка виділив антиуніятську спрямованість русинів, з причини чого тоді було знищено дощенту маєток уніятського владики в Грушівцях.[18] Тут варто пояснити, що протистояння між православними й уніятами в Перемишльській єпархії справді було характерним явищем XVII ст. Хоча масштаби й глибина його до цього часу не з’ясовані. Після смерті Михайла Копистенського (1610 р.) терени єпархії на довгі десятиріччя стали ареною боротьби православних і уніятських єпископів, до якої були втягнуті парафії і манастирі. Новий (уніятський) єпископ Атанасій Крупецький (1610-1652 pp.) зіткнувся з сильною місцевою опозицією. З висвяченням 1620 р. православного єпископа Ісайї Копинського в єпархії настало церковне двовладдя і почалась своєрідна смута, котру втихомирив лише І. Винницький (1691-1700). Хіротонія А. Крупецького, римо-католика, була, як уважають дослідники, дуже невдалим кроком уніятської Церкви, бо він своїми насильницькими діями компромітував справу унії. Православні відповідали йому тим же. До абсурду доходила, наприклад, боротьба за єпископську резиденцію – манастир Святого Спаса біля Старого Самбора, який десятки разів переходив з рук у руки.
З огляду на складність конфесійної ситуації в Перемишльській єпархії в XVII ст. практично неможливо розмежувати маєтності православної і уніятської церков. Тому важко сказати, якою мірою міжконфесійна ворожеча торкнулась конкретних регіонів, у тому числі й Дрогобича. Нам лише відомо, що А. Крупецький уважається ієрархом без вірних, чи принаймні таким, котрий мав їх небагато. Про участь місцевого населення в міжконфесійній боротьбі свідчать такі факти. 1635 p., після чергового вигнання А. Крупецького з манастиря св. Спаса православним єпископом Симеоном Сильвестром Гулевичем-Воютинським (1634-1645), король залишив А. Крупецькому с. Шегині, дві церкви на передмісті Перемишля і соляну жупу в Нагуєвичах. А. Крупецький вдався до суду, за що зазнав 1636 р. ще одного нападу, в котрому брало участь духівництво з околиць Дрогобича і Самбора. У розпал Хмельниччини 1650 р. єпархія була визнана православною, що означало продовження боротьби. Її закінчив І. Винницький, котрий провів 1691 р. Самбірський епархіяльний собор. Під унійним актом собору підписалося 115 осіб, переважно світських. Ось підписи дрогобичан, які засвідчують перехід на унію: ієромонах Митрофан Радиминський, ігумен Лішнянського манастиря; Василь Нєчвєджанський, намісник Дрогобицького деканату; Олександр Прушик, старший брат дрогобицької церкви; Іван Ко…ин (так у тексті), від імені передміських братств.[19]
Порівнюючи національно-творчий потенціял галицького духівництва часу Хмельниччини з кінцем століття, С. Томашівський говорить загалом про невтішні результати цього поступу: руське духівництво «від того часу починає м’якнути, з завзятих гайдамаків переходить на спокійних, байдужих уніятських ксьондзів, замість дикої оборони своєї віри й нації заводить польську мову в урядуванні, словом — духовенство полонізується».[20] Зміни наступили, на нашу думку, в пізніші — австрійські часи.
[1] Центральний державний історичний архів України у Львові (далі — ЦДІАЛ), ф. 13, Перемиський городський суд, on. І, спр. 376, с. 302.
[2] Жерела до історії України-Руси. Т. І. Львів, 1895. – С. 199,202.
[3] Ісаєвич Я. Д. Місто Дрогобич у XV-XVIII ст.: устрій і право // Дрогобиччина — земля Івана Франка. Дрогобич, 1997. Т. IV. – С. 147.
[4] Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії. — К., 1988. — С. 203.
[5] ЦДІАЛ, ф. 13, oп. І, спр. 295, с. 423-424, 431-432.
[6] Там само.
[7] Петров Н. И. Описание рукописных изданий, находящихся в городе Киеве. Вып. 2. — М., 1904. — С. 69-70.
[8] ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 4в, спр. 333, арк. 39-40.
[9] Lustracja wojewodstwa Ruskiego. 1661-1665. Cz. 1. Wroclaw-Warszawa-Krarow, 1970. -5,169.
[10] Msciwujewski M. Z. dziejow Drohobycza. Cz. 1 Drohobycz, 1939. – s. 101.
[11] ЦДІАЛ, ф. 201, oп. 4в, cпp. 333, арк. 39 зв.
[12] Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, від. рукописів, ф. З (МВ-267), oп. І, спр. 289, арк. І, 2-Ззв.
[13] ЦДІАЛ. ф. 201, оп. 4в, спр. 333, арк. 12.
[14] Яковенко Н. Між правдою та славою // Сучасність, 1995, Ч. 12. — С. 72.
[15] Смолій В., Степанков В. Українська національна революція крізь призму століть // Український історичний журнал. 1998. № 2. С. 3-4.
[16] Мицько І. Святоуспенська Лавра в Уневі. Львів, 1998. – С. 30,54.
[17] Іларіон, митр. Українська Церква за Богдана Хмельницького. Вінніпег, 1956. — С. 22.
[18] Prohazka A. Historia miasta Stryja. Lwow, 1926.-S. 31.
[19] Архив ЮЗР. Ч. I. Т. 10. К„ 1904. – С. 374, 375.
[20] Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. // ЗНТШ. Т. 23-24. Львів, 1898. – С. 137.
