(Коментар до радіо програми «Голос Мирян», Філадельфія, 2 червня 1991 р.)
Релігійна ситуація на Україні і в Східній Европі непокоїть чимало українців у діяспорі. Недавно, наприклад, світова преса докладно звітувала про дві події — обидві спрямовані проти УГКЦ. Маємо на увазі тут випадки, що сталися у містах Перемишлі й Києві. У Перемишлі, як відомо, деякі поляки не допустили українців до їхньої старинної катедри, помимо того, що сам Папа Іван-Павло II і кардинал Примас Польщі Юзеф Ґлемп дали своє благословення на те, щоб українці перейняли цей храм бодай на наступних п’ять років. Отже, воля польської вулиці тут важливіша, ніж найвищого церковного авторитету. І рівнож із світової преси довідуємось, що Патріярха Мирослава-Івана, Кардинала Любачівського УКЦ, члени Російської Православної Церкви не допустили до храму св. Андрія у Києві, де він, за дозволом українського уряду, мав відправити Божественну Літургію. Спочатку, згідно з пресою, кардинал Любачівський мав відправляти Службу Божу у соборі Св. Софії, але, на бажання уряду, він пішов до храму Андрія. Та коли і там його не допущено, він відправив Божественну Літургію у храмі святого Миколи Притиска.
Читаючи ці пресові звідомлення, кожна культурна людина Заходу мимоволі думає, чи ці поляки і ці москвофіли — це справді християни?
Невже християнство у цій частині світу впало на такий низький рівень, що у ньому не знайдеться ні крихітки толеранції, не говоримо вже про любов? Виглядає, що переслідування українців увійшло вже так глибоко у психіку наших сусідів як східніх, так і західніх, що воно, прямо кажучи, вже стало у них традицією. Це логічно думаючій людині, навіть людині нехристиянинові, дуже важко зрозуміти.
Адже Ісус Христос завжди говорив про любов до ближнього. Його найбільша заповідь — це слова «Люби ближнього свого, як самого себе». Як же можна поєднати ці скандальні поступування тих римо-католиків і православних із Христовою наукою. Виглядає, що наші сусіди, римо-католики і православні, хоч, як відомо, себе не цінять і не люблять, мають спільно одну дуже маркантну рису: обоє вони найбільше ненавидять українців греко-католиків. Спитаємо, чому така ненависть до тих. людей, що злого вони вчинили, себто що злого вчинили українці греко-католики полякам і москалям? Відповідь тут, нам виглядає, слід шукати у недавній історії. Не забуваймо, що донедавна ні Російська Православна Церква, ні уряд СССР не хотіли визнати існування УГКЦ.
А у Польщі теж, ще донедавна, Українська Греко-католицька Церква не мала жодних прав. Ось цей скандал у Перемишлі стався під час інсталяції першого УГКЦ Владики у Польщі о. Івана Мартиняка. Подумаймо тільки, один владика на більш ніж чверть мільйона вірних, коли в Україні є вже п’ять польських єпископів! Отже, і поляки, і москалі (і додамо — їхні українські різного роду поплічники) пробували замилити світові очі. І там, і тут не було українців-католиків, згідно з їхніми твердженнями. Але правда, як це завжди було, вийшла наверх.
Не тільки, що УГКЦ проіснувала у підпіллі, заплативши за свою вірність Христові і його намісникові морем крови і горами трупів, як це свого часу ствердив покійний Патріярх Йосиф, але вона, ця Церква-страдниця, стала теж джерелом українського національного відродження на рідних землях. Вона вийшла із катакомб і її вихід показав всім людям ту велику неправду, цю перфідну брехню, якою жили та якою замилювали світові очі її вороги як на Сході, так і на Заході.
Отже, немає сумніву, що є елементи у польській і римо-католицькій Церкві, які ще досі не можуть прийняти того факту, що правда перемогла. Вони дальше хотіли б, щоб ця Церква мучеників офіційно не існувала. Це їхнє бажання можна теж психологічно пояснити: саме існування УГКЦ нагадує їм їхні гріхи, нагадує їм, що вони були з тими, що переслідували цю Церкву і її вірних, що вони, під одним чи другим претекстом, служили дияволові, який руками Сталіна у 1946 році зліквідував УГКЦ.
Ось тут факт, який світ не сміє забути: Російська Православна Церква була знаряддям Сталіна у його ганебному вчинку ліквідації УГКЦ. І тут цілком закономірно виринає питання: що робити, як поборювати цій Церкві таку ненависть зі сторони своїх сусідів.
Відповідь тут не легка, але нам здається, що це правдивий християнський рух, це справжнє Христове вчення найбільш затрималося в УГКЦеркві. Саме тому, що її ненавидять, її переслідували і дальше переслідують, ця Церква, на нашу думку, є справжньою Христовою Церквою. «І будуть вас ненавидіти, і будуть переслідувати у моєму ім’ї», — сказав Христос, і це сьогодні найбільше відноситься до УГКЦ.
Отже, відповідь на поставлене вище питання ясна — у світлі Христового заповіту — ненависті слід протиставити любов. Христос любив навіть тих, що розпинали його. Він прощав усім грішникам, і цією ж самою страсною дорогою мусить іти дальше УГКЦ. Зрештою, муки, тортури й переслідування стали для українців-католиків традицією — життєвим шляхом.
Помимо тої ненависти, яка єднає наших сусідів як із Сходу, так із Заходу, і яка робить нам кривду і спричинює нам невимовний біль, ми, українці, мусимо бути гідними нащадками тих великих мужів Вселенської Церкви XX століття — Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького і Ісповідника Віри Патріярха Йосифа Сліпого. Вони більш, ніж хто інший у нашому столітті, зрозуміли суть християнства, вони перейшли пониження, муки, тортури і не заломалися, вони лишилися вірні нашому Спасителеві Ісусові — а нам залишили великий духовий Заповіт, заповіт християнської любови.
Молімо Господа Бога, щоб він дальше тримав цю Церкву-мученицю під своєю опікою, і щоб вона росла і міцніла у духовій єдності й святості, а це буде найкращою відповіддю її ворогам як із Сходу, так із Заходу.
Леонід Рудницький
