В багатьох містах минулого місяця прогомонів мистецькими імпрезами 50-річний ювілей пам’ятних подій 1 листопада 1918 року. Саме мистецькі імпрези, сполучені з панахидами за поляглих у церквах, є вже прийнятою в нас популярною формою відзначування важніших історичних подій, хоч і приймається вже також нова форма – святочний бенкет. Але яка форма не була б, вона заспокоює у наших людей певну духову потребу, певний моральний голод на виявлення себе політичного емігранта хоч психологічно у причаєності до більших політичних подій чи бодай акцій любої натури, яких не варто забувати, а згадувати. Не будемо ми розглядати тут тих ювілейних святкувань у інших як лише в моральному й духовому аспектах, бо інших здається, при тому немає. Бо якщо хтось бажав би з концерту, панахиди чи бенкету творити якісь політичні вартості, то він відійшов би задалеко від реальности. А може вже й так наша громадськість відбігла задалеко від потреб дійсности коли вона лише «морально й духово» придержується своєї історії і поверховно ходить на академії щоби віддати данину сентиментальності душі, коли не видно при тому жадних реальних політичних ознак прив’язання громади й людини до її історії, чи консеквентности у плеканні і продовжуванні тих історично-політичних вартостей, які на академіях святкують. Але того ще мало. Наша громадськість не тільки що лише обрядовою активністю відноситься до своєї історії і не виявляє при тому політичної, але мовчанкою погоджується на перекручення, обмеження, применшування і фальшування історичних фактів, і на цілий ряд недостойних сварок між політично некультурними людьми, які майже кожну святочну імпрезу попереджують.
Ми знаємо, що реальну політичну лекцію тяжко брати коли хтось знаходиться поза сферою політичного діяння, і коли комусь політичні можливості обмежені. Але при добрій волі лекцію з минулого, з історії взяти можна. Треба мати тільки політично-активне наставлення, і бажання служити вищим цілям. Сьогодні можемо спостерігати яке активно-політичне відношення до історії мають українські комуністи й некомуністи в Радянській Україні, де можливість політичної акції є тісно обмежена, і можемо спостерігати також як тяжко засвоїти собі політичну лекцію з історії украінським еміґрантам в діяспорі, де можливості плекання й розвитку політичної думки й акції в умовах повного лібералізму є практично не обмежені.
Йдеться саме про цей Листопад. В історії написано, що під кінець першої світової війни на Галицькій території наспіли події, які відповідали закономірності тодішної доби. Наші тодішні політичні провідники побачивши волю народу треба буде боронити зі зброєю в руках, вже заздалегідь таємно приготовляли військові сили, щоби були готові кожної хвилини стати в обороні рідної землі, окупованої тоді поляками. Українська Галицька Армія, яка складалась із вояків австрійської армії, вже першого листопада ранком стала до бою з поляками за посідання столиці Галичини Львова. Боротьба за Львів тривала три тижні, після яких УГА мусіла відійти з міста й зайняти позиції у підміських околицях, звідкіля облягала Львів аж до весни. Щойно Антантою вивінувана армія ген. Галлера вирішила долю Львова й цілої Західної України весною 1919 року, коли УГА змушена була залишити Галичину й перейти на Велику Україну.
Не претендуємо у цій статті на якусь кваліфіковану історичну оцінку цих скупих історичних фактів, лише хочемо сказати, що сентиментальними виявами з причини цього факту, що на львівському ратуші замаяв український сино-жовтий прапор ми далеко не вичерпуємо значення Листопадового Чину, а може й до певної міри обезцінюємо його, бо не робимо практичного висновку із тих політично-моральних вартостей, які мусіли бути щоби був Перший Листопад. А їх було декілька.
Перша й основна вартість Листопадової події це був факт, що до політичної і збройної акції стали разом, об’єднано, одною силою усі верстви українського народу без різниці на політичні програми, партії, ідеологів соціяльне походження чи стан. Навіть організоване москофільство, яке було наявне у всіх верствах народу, перестало на цей час існувати. Лише завдяки тому факторові можуть творитись великі історичні події. А без єдности, без спільних зусиль і без заінтересовання і укочення в політичне життя кожного здисциплінованого члена суспільства кожний політичний крок буде невдалий, і принесе лише розчарування. З цього факту наша громадськість нічого досі не навчилась. Навпаки. Ми були свідками творення чи відновлювання державности одною групою без єдности, наввипередки перед другою, творення державних установ груповим способом, а сьогодні дійшли вже до абсурду, що у всіх наших громадських верховних установах говорять для замилювання очей про єдність, а практично роз’єднують і дискримінують одні других. Так попри найголосніші бенкети й концерти ми маємо явне непошанування Листопадового Чину.
Друга вартість, якій завдячується постання Листопадового Чину, це благословенний вплив і роля Української Греко-Католицької Церкви, яку вона сповнила серед галицького народу. Наша Ієрархія та духовенство починаючи від доби великого відродження народу пробудитилем Галицької Землі о. Маркіяном Шашкевичем проявляли не тільки їхню душпастирську працю, але разом і національно освідомлюючу. Провідники нашої Церкви вийшли із церковних мурів і пішли з хрестом в народ. Вони припинили пиянство, піднесли грамотність, освіту, заклали ряд культурних і господарських організацій по містах і селах Західньої України, і вели завжди в них керівну ролю. Священичі родини давали природній доплив образованих інтелігентів які ставали провідниками громадського життя у кожній галузі.
Позитивна роля Церкви на національну свідомість й державно-творчі відносини була обумовлена двома чинниками: Церква була в руках великого загально-національного авторитету, митр. Андрея Шептицького, і творила одноцілу і цілеспрямовану організацію, а нарід був якнайтісніше зв’язаний із Церквою.
Великий Митрополит Андрей, коли вступив на митрополичий престіл 1900 року, розпочав і до кінця свого життя проводив свою пастирську працю ділами милосердя. Він творив культурні фундації, школи, шпиталі, допомогу вбогим студентам, а крім того брав участь у політичних діях за права нашого народу. Палати Владик і парафіяльні доми духовенства були завжди відкриті для громади, куди вона збиралась і разом із своїми духовими провідниками обговорювала усі важні справи свого організованого життя. Це був час дійсного природнього зв’язку Церкви з народом, і народу з Богом, бо християнська віра була базою всього суспільного порядку.
Можливість такого поєднання прийшла, як зазначено вище, через особу Митрополита Андрея. Він був головою Церкви, мав безспірний авторитет як у своїх католиків, так і в братів православних,він мав повну льояльність усіх наших Владик, він плянував і вів церковну працю цілеспрямовано, централізовано, і надзвичайно вміло навчив своїх вірних поєднувати Божу науку про вічне життя душі із дочасними справами людини на цій землі. І така єдність Церкви, і єдність народу з Церквою, це були первопочатки Листопадового й інших Чинів,і це є ця сила духа, яка зберегла нас до сьогодні.
Але сьогодні багато дечого змінилося. З нагоди великих історичних подій ми лише заспіваємо або забенкетуємо, а про єдність Церкви, і про єдність народу з Церквою не думаємо. Християнську мораль наші ідеологічні групи приймають лише тоді, коли є на це політична потреба, а не на вимогу душ їх визнавців. Наш Ісповідник віри й Голова Церкви Блаженніший Кир Йосиф, який також має беззастережний авторитет у всьому світі, мусів бути експериментом малограмотних партійних редакторів газет, і об’їздити весь світ, щоби добитись визнання у своїх маловірних вірних. А про єдність ним очолюваної Церкви тяжко без жалю говорити. Тому із Листопада слід витягнути його фундаментальні вартості, а не вживати його до дешевих ефектів.
