О. Духнович був сучасником Т. Г. Шевченка, письменників «Руської трійці» в Галичині, мав тісні творчі зв’язки з передовими діячами культури на західньо-українських землях. Він жив і творив у час, коли Карпатський регіон, заселений русинами-українцями (Галичина, Буковина, Закарпаття), був поневолений австрійцями та угорцями, а Східня Україна мучилася під гнітом царської Росії. У той час плянової мадяризації корінного українського населення на Закарпатті О. Духнович знаходив братню підтримку в своїй подвижницькій просвітительській роботі (серед поневоленого в соціяльному та національному відношенні населення краю) у кровних братів — галичан. Він вірив у щире й надійне співробітництво братів по той бік Карпат, закликав до повного єднання з одноплемінниками, співпрацювати з прикарпатськими братами. У багатьох працях («Краткий землепис для молодих русинів» — 1851, «Краткая історія угорскіх русинов» — 1851, «О народах крайнянских или карпатороссах угорских под Бескидом живущих» — 1853, численні статті в пресі та мемуари) О. Духнович послідовно, чітко, недвозначно здеклярував: русини Закарпаття — той самий народ, що й русини східньої Галичини, історія їх та мова ті самі. Він вважав, що русини Закарпаття та Галичини і русини Малоросії — один і той же народ.
Вітаючи від імени «угорських русинів» львівського митрополита Яхимовича, у вірші «Голос радости» поет щиро пише:
Бо свої то за горами — не чужі:
Русь єдина, мисль одна у всіх в душі.
… А жиєм тут тим же серцем і душой,
З тим же словом і во вірі той самой, —
Так что, если кто болієт як-небудь,
Нашой братії біль такий же тиснет грудь.
Так же само веселимся, если там
Час веселий, Галичане, грает вам.
Отже, О. Духнович, встановивши тісні творчі зв’язки з культурними діячами Галичини, надіявся на їх практичну допомогу. Дослідження проблеми зв’язків О. Духновича з культурно-освітніми та громадсько-політичними діячами Галичини обумовлюється не тільки пізнавальними й науковими потребами, але й політичними умовами на сучасному етапі, коли окремі «теоретики», прикриваючись ім’ям і творами О. Духновича, намагаються протиставити українців Закарпаття і Східньої Словаччини українцям Галичини і Буковини. А між тим, О. Духнович ніколи не заперечував приналежність закарпатців до українського народу по той бік Карпат і мав тісні зв’язки з діячами Галичини, які проявлялися в різних формах:
- особисті контакти з культурно-освітніми і громадськими діячами;
2. друкування своїх творів у галицьких виданнях; 3. обмін літературою та ін.
Тема творчих взаємин О. Духновича з громадсько-культурними діячами Галичини досить грунтовно досліджена К. Студинським у його статті «Александр Духнович і Галичина», яка була опублікована у третьому номері «Наукового збірника» товариства «Просвіта» за 1924 р. у Львові. Автор детально розглядає творчі зв’язки, зокрема з Я. Головацьким, І. Гущаловичем, А. Могильницьким, Б. Дідицьким упродовж 1838-1863 років.
Окремим розділом під назвою «Листування А. Духновича з Я. Головацьким. Зв’язки з Галичиною» виділив Микола Вайда у праці «Великий пробудитель Закарпаття», присвяченій 150-річчю від дня народження О. Духновича. Книга видана ним, будучи на еміграції, видавництвом «Карпатський голос» (Філядельфія, Па, США).
Важливу ролю у налагодженні прямих контактів з галицькими діячами були його неодноразові поїздки в Галичину. Перша така поїздка відбулася навесні 1838 року, коли молодий крилошанин О. Духнович у складі свити В. Поповича супроводжував майбутнього єпископа на його хіротонію. Це була перша зустріч з визначними діячами Галичини, з живими братніми літературними стремліннями. Саме тоді О. Духнович здобув перші відомості про західньо-український літературний рух, який зробив на нього величезне враження і сприяв встановленню певних контактів з ним. У Львові він познайомився і зблизився з Й. Левицьким, І. Головацьким, Д. Зубрицьким, А. Могильницьким, ближче познайомився з діяльністю «Руської трійці». О. Духнович радів виходу в світ альманаху «Русалки Дністрової», голос якої луною відбився у свідомості майбутнього закарпатського будителя. Він писав, що «русалки дністрові його зі сну збудили» і просив М. Шашкевича «провадити» галицьку «Дністрову русалку» на Неву, на Волгу сиву».
У 1858 році О. Духнович втретє побував у Галичині, супровроджуючи пряшівського єп. Йосипа Гаганця. 9 серпня 1858 року свита Й. Гаганця прибула до Перемишля, де їх приймав єп. Ф. Яхимович. З Перемишля було здійснено поїздку до Добромиля, Лаврова, Дрогобича, Львова. Й. Гаганець здійснив цю подорож по Галичині з метою контролю василіянських манастирів. Під час перебування в Перемишлі О. Духнович познайомився з Ю. Желиховським, Я. Досковским, а у Львові — з В. Дідицьким, В. і Й. Хомінськими та іншими галицькими діячами. Тоді ж особисто познайомився і з Я. Головацьким, з яким листувався ще з 1853 року. О. Духновича щиро вітала львівська громадськість у Львівському народньому домі.
Поїздки у Галичину дали змогу О. Духновичу познайомитись з головними галицькими діячами, з котрими переписувався і з якими у великій мірі зв’язували його як політичні, так і літературні погляди.
Слід нагадати, що епістолярна спадщина О. Духновича опублікована в працях К. Студинського («Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850-1852. Львів, 1905) та М. Демка («Письма А. Духновича к Якову Головацькому» Мукачево, 1927). Вміщені в них листи допомагають глибше пізнати особистість О. Духновича як освітнього і церковного діяча, його ставлення до національно-визвольного руху на західньо-українських землях середини ХІХ ст.
О. Духнович вів широку переписку й з іншими літературними діячами Галичини — І. Головацьким та В. Дідицьким. Вони, як і Я. Головацький, в міру своїх можливостей допомагали О. Духновичу в активізації процесу національного відродження закарпатських українців в галузі освіти, культурних взаємин.
Одним із факторів, який сприяв взаєминам О. Духновича з галицькими діячами, був обмін книжками, виданими на Закарпатті та в Галичині. З переписки О. Духновича з Я. Головацьким видно, що в Галичину ним було надіслано «Хлеб души», «Азбуку народную», «Сокращенную граматику письменного русского языка», «Литургический катехизис» та ін. В листі до Я. Головацького від 19 травня 1853 року О. Духнович відзначав, що вислав йому книги як світського, так і церковного змісту на суму 22 форинти 30 крейцарів, І. Гушалевичу — 15 Молитовників і 5 Катехизисів. Через Я. Головацького одержував О. Духнович книжки, видані в Галичині, серед яких тритомна «История древнего галичского русского княжества» Д. Зубрицького.
Важливу ролю у взаєминах О. Духновича з Галичиною відіграло друкування його творів у Галичині. Серед галичан головним помічником у справі видання його праць був Я. Головацький. В Галичині вийшли такі твори О. Духновича: «Добродетель превышает богатство» (1850), «Краткий землепис для молодих русинов» (1851) друге видання «Литургического катехизиса» (1854), «Правила чина св. Василия Великого» (1858), третє видання «Хліб души» (1860) та інші. Я. Головацький сприяв О. Духновичу у виданні посібника для вчителів сільських шкіл «Народная педагогия». Влітку 1857 року О. Духнович надіслав йому рукопис посібника, а вже восени він був надрукований тиражем 1,000 примірників.
О. Духнович одержував практичну допомогу галичан у виданні першого в Угорщині руського календаря. Він писав у листі до ординаріяту Мукачівської єпархії від 17 листопада 1849 року: «На користь нашого народу, для визнаної національности я вирішив видати у знак любови до народу перший у нас в Угорщині руський календарчик, який після укладення я постарався кирилицею надрукувати в Перемишльській єпископській друкарні». Листа цього О. Духнович написав латинською мовою. Таким чином Духнович започаткував видання календарів і в Галичині для галицьких українців, бо ж, як згадує він у листі до Я. Головацького від 12 (24) червня 1856 року, «Перемишлянин» (календар, що виходив у Перемишлі) «родився тим способом, що надісланий із Пряшева для друкуваня рукопис було запозичено і видано під назвою «Перемишлянин». І далі наголосив він на тому, що «… они, переменив титул, издали и, не спросив меня о том, и мні так радостно было тое проізведеніе». Календар «Перемишлянин» вийшов через рік, лише у 1850 році.
О. Духнович інтенсивно співпрацював у галицьких періодичних виданнях. Українці Закарпаття не мали змоги видавати жодної газети, і тому вони надсилали свої статті до галицьких газет. А їх вже в 1848 році видавалось кілька: «Зоря Галицька», «Дневник Руський», «Галичо-Руський Вісник», «Новини», а пізніше замість неї виходить «Пчола». О. Духнович співпрацював не тільки в «Зорі Галицькій», «Галичо-Руському Віснику», «Слові», але і в журналах «Галичанин», збірнику «Зоря Галицкая яко альбум», «Місяцесловах», «Календарях» тощо.
О. Духнович щиро вітав вихід у світ спільного для західніх українців «Вістника», який видавався у Відні. Він з приводу виходу першого номера «Вістника для русинів австрійської держави» (лютий 1850) писав, що ця ластівка в культурно-національному відродженні сприятиме об’єднанню сил рідних братів, що проживають по обидва боки Карпат. Духнович, звертаючись до редакції, писав: «Вы наставник, вы учитель, вы начальник народа есте, вы тарабанщик, вы трубач полковий, на которого голос четыре мілліоны кріпких подгорных людей сравняються й совокупляются. Вижу, як соединяются отдельньш сродници». І тільки гори Бескидські розділяли від «родных братов, едных великих матери сынов отлучал». Духнович мріяв про час возз’єднання з галицькими українцями. Він далі писав: «А если мы совокупимся, тогда страшный Бескид взаимным буде нам Олимпом…». Отже духновичово кредо — згуртування всіх українців для боротьби з іноземними поневолювачами, за національне відродження.
Першу свою статтю О. Духнович надрукував у газеті «Зоря Галицкая» (1849 p., 6(18) квітня) під назвою «Состояніе русинів в Угорщині». У ній автор підтверджував історичне право закарпатських і галицьких русинів на «жаданий союзок», покладав надії на те, що австрійський уряд відгукнеться на прохання про об’єднання Угорської і Галицької Руси й «обецянную всем народам австрийским равноправность и на племя угорское розширити изволит». Ці надії були фікцією, бо в здійсненні своїх національно-політичних плянів закарпатці сподівалися, що керівні кола панівної нації — вороги незалежності! поневолених народів — підтримають їх. Духнович у згаданій статті в історичному аспекті говорить про тяжку долю закарпатських українців під владою угорців і намагається історичними аргументами обгрунтувати ідею об’єднання з галицькими українцями, як єдиної запоруки їх дальшого розвитку, як єдиний порятунок від винародовлення, повної загибелі. Але О. Духнович, як і А. Добрянський, не дійшли до усвідомлення національної єдности всіх українців, тобто і наддніпрянських.
О. Духнович був членом літературно-видавничого товариства «Галицько-Руської Матиці», заснованої у Львові 1848 року, 2 липня, мав тісні контакти з культурно-освітньою установою «Народній дім» у Львові, куди передавав книги, видані на Закарпатті, та свої рукописні твори, «дабы сохранилися там, ибо то о времени столетія, может служить ко истории наших Русинов».
До галицьких діячів відносився О. Духнович з великою любов’ю і щирістю. У листах до Я. Головацького Духнович звертався: «Брате», «Брате мой», «Я, брат мой», «Любезнійший друг», а галичан називав — «браття». Духнович виголосив своє кредо, співзвучне з маніфестом, опублікованим у першому календарі у 1849 році:
Бо свои то за горами — не чужи:
Русь єдина, мисль одна у всіх в душі…
Отже, зв’язки О. Духновича з культурно-освітніми та громадсько-політичними діячами Галичини засвідчують, що і до возз’єднання краю з матір’ю-Україною були в житті Галичини і Закарпаття періоди, коли єдналися діячі української культури обох регіонів в інтересах рідного народу.
