«Благословен єcи, Господи, Боже отців наших
і прославлене ім’я Твоє во віки».
Прокімен неділі Православ’я
Після Вселенського Собору Ватиканського II, після Патріярха Йосифа, після двох до п’ятьох поколінь у підпіллі український мирянин і Католицька Церква назріли питаннями, що торкаються глибини їх буття. Український мирянин і Українська Католицька Церква знаходяться у зовсім новій добі свого існування, непередбачені через різниці у довкіллях і розкинені по всьому світі, але спонукані до інтроспекції вагою тисячоліття хрещення Руси-України і її християнства. Виникає нова ситуація і вимагає послідовно-всецілого підходу, щоб виробити новий тип мирянина — свідомого, думаючого і співдіючого із духовенством.
Щоб перейти через призму подвижного ювілею у друге тисячоліття, мусимо підійти до кореня східньої богословії і київського благочестя, щоб знайти розв’язки до проблем переходового часу Української Католицької Церкви. Східня богословія є окремою і тим самим відмінною від західньої в поняттях про Святі Тайни, в богословії про мирян і схемою Преображення людського роду. Українська духовість, яка виходить із заложень східньої богословії, має за собою тисячоліття безперервної святости.
Повнота Церкви полягає на тому, щоб жити і діяти у певній формі, у певному часі й місці. Хоч ми розкинені по всьому світі, то живуча традиція держить нас у Христі. Незнання і розгубленість примушує декого шукати розв’язку у чужих духовостях. Одначе ми, спадкоємці київської традиції, є покликані до життя у Христі тепер у всіх закутках світу. Питання ідентичносте Української Католицької Церкви мусить бути ясне. Формація духовенства, монашества і мирянства мусить відповідати духовій спадщині Української Католицької Церкви. Потреба викристалізувати цілість обряду і духовости Української Католицької Церкви вимагає, щоб осучаснення священодійства і віднова Церкви виринала із київської християнської спадщини.
Українська духовість, підложжям мирянина Української Католицької Церкви
За зразком східньої духовости, уся орієнтація послідовника київського християнства є виповнена повсякчасною присутністю Триєдиного Бога. Святі Тайни є центром християнського переживання, і в літургійному житті Церкви здійснюється Богоявлення. Священодійство усіх вірних є природним і дійсним явищем в традиції Української Церкви. Через енергію, що є священодійство усіх членів Церкви, витворилася окремішня форма Преображення в обрядах київського християнства.
Наше туземне життя є означене часом. Літургія освячує час. Освячуємо час дня в щоденних молитвах. Літургічний рік подає відповідний час — каірос — для пережиття Божого об’явлення в Ісусі Христі. Освячуємо окремими молитвами і обрядовостями циклі життя, як народження, усяке благословення людей, речей і функцій, похорони, панахиди тощо. Святі Тайни є основою освячування усього часу. «Удомашнення» релігії, якщо можна так сказати, обрядами і традиціями тісно вплітають Бога в щоденне життя. Глибокі богословські поняття, природне сприймання і саме співжиття із надприродним є наявним серед вірних, хоч може бути трудно чи навіть неможливо їм це висловити.
Прикладів переживання віри до кожного із типів освячування часу в українському народі дуже багато. У них потрібно розуміти теологічну правність, щоб показати, як мирянин діє і який вплив має на свою родину і громаду. До першого прикладу візьмімо, наприклад, рушник.
Хоч вишиваний рушник уживається у багатьох обрядах українського народу, вишиваний рушник над іконою має особливе значення. Рушник відмежовує ікону від усякого іншого прикрашування стін помешкання. Він діє, наче риза. Він підкреслює святість місця приміщення ікони чи ікон на традиційному покутті, в присутності яких ми існуємо вже з давніх давен.
Літургічний рік переповнений прикладами. Маємо особливо літургічне уподібнення Святвечора і великоднього сніданку. Маємо специфічне приготування і переведення. На свят-вечірньому столі — символічний колач нагадує утілення Бога, під іконами дідух — символ щоденного здобуття батьківського хліба, відкриття Свят-Вечора головою родини, як провідною особою священодійства, ділення кутею чи просфорою і виміна побажань між усіма членами родини і гістьми, включення у свято відсутніх і померлих — встановляє вужчу і ширшу спільноту. Тут прихована форма і глибокий духовий зміст, ядром якого є Христос-Чоловіколюбець. Своєю формою і змістом Свят-Вечір є вповні співзвучний із празником Різдва Христового. Своїм літургічним уподібненням він становить один із кращих зразків священодійства вірних в освячуванні відповідного часу літургічного року, дослівно впроваджуючи великі святкування.
В освячуванні циклів життя існують окремі обряди і безліч малих традицій. Багато із них святкує дар життя і, характеристично українському народові, передають життєрадість. Вони також передають цінність кожної особи індивідуально, але рівночасно пов’язують її до спільноти. Прикладом цього може бути передшлюбне благословення молодих їхніми батьками. Святість тієї хвилини знаходиться у священодійстві батьків і спільности родини. Літургічне оформлення Святої Тайни подружжя в Українській Церкві спирається на свобідній волі молодої і молодого у їхньому творенні нової спільноти. Тому уже у давній традиції завелося прибуття заручених до церкви в оточенні дружок і дружбів, вінчання їх у притворі і закінчення його біля тетраподу.
Ця співзвучність домашнього обряду і звичаю із богословією святої тайни подружжя зовсім виключає передачу дівчини батьком молодому, бо жодна людина не є власністю своїх батьків чи одного із супружжя. Такі практики, як вживання верби, а не пальми, не є зумовлене браком пальм, а окремішньою символікою київського благочестя. Верба своєю скромною красою промовляє про скоре закорінення, буйний розквіт життя. Вміщуючи вербу за ікону, пам’ятають, що верба нагадує Великдень через увесь Божий рік і вживається її до посвячування людей і речей в часі року.
Безліч практик київського християнства є безпосереднім випливом і вкладом в особистий рівень святости і аскези, і будівником християнської (з великої літери) Традиції.
Літургія є повним виявом релігійної духовости. В традиції Східніх Церков богословія випливає із літургії у її різних формах, а літургія без священодійства мирянина не є комплектна, досконала. Щойно в такому розумінні можна оцінювати київську християнську спадщину. В її повному контексті можна сподіватися дійсної віднови Української Католицької Церкви.
Проблема переходового часу УКЦ у Церкву в діяспорі, у світову Церкву
Проблема переходового часу Української Католицької Церкви у Церкву в діяспорі, у світову Церкву є до великої міри проблемою ідентичносте. Те, що ми бачимо сьогодні як Українську Церкву на поселеннях, є тільки блідим відблиском київського християнства.
Загально відомо, що за останніх 20 років членство Української Католицької Церкви в Америці впало на 50%, а в Канаді на 30%. Хоч навчання релігії не повинно обмежуватися до шкільного віку, покищо практика обмежена до катехизації дітей.
В Стемфордській єпархії на 21,500 мирян приблизно 5% шкільного віку, що навчаються релігії. Правдоподібно, що подібне співвідношення існує також в інших єпархіях Америки.
Немає сумніву, що історичні ускладнення, трагізм XX століття і чуже довкілля несуть певну відповідальність, але ми, ввесь Божий Люд, також відповідаємо за теперішній стан Церкви. Українська Церква на поселеннях перестала бути емігрантською Церквою, якщо її члени зінтеґрувалися (чи в гіршому випадку засимілювалися) з населенням країн осідку. Вона віддавна є Церквою в діяспорі, а навіть світовою Церквою.
Завдяки ініціятиві й послідовності Патріярха Йосифа, Українська Католицька Церква є з’єднана в світі. Розквіт тієї єдности буде залежати від ясности богословської духовної ідентичности, повного священодійства кожного мирянина і повної співдії усього Божого Люду. Покищо у питанні ідентичности Української Католицької Церкви існує певного роду схизофренія і амбівалентність до українства, що має шкідливі наслідки у літургічному житті, а також у формації духовенства та мирянства.
Літургічне життя є добрим показником стану Церкви.
За споконвічною східньою традицією літургію переживається. Але, щоб уможливити пережиття, потрібно обрядів, які своєю формою і змістом були б співзвучні із благочестям Української Церкви. І тут бачиться те роздвоєння. З одної сторони переживання літургії є побажане, але з другої сторони існує побоювання незрозуміння суто українського моделю благочестя. В результаті маємо убожіння відправ, збіднілість свят, збіговиська на місце прощ чи величавих свят і в загальному поширений духовний мінімалізм, що протирічить основній характеристиці схеми Преображення у Східніх Церквах. Де тієї амбівалетности немає, літургічне життя стоїть багато краще. Все ж таки безладдя таких чинників, як катехизація, преса, формація проводу Церкви перетяжує найцінніший ресурс, що існують люди відповідних дарувань для літургічної віднови.
Одним прикладом поверхового знання Української Католицької Церкви є зведення її благочестя до етнічности, що зрівнює її із латинською Церквою окремих країн, як, наприклад, Римо-Католицька Церква Америки, Римо-Католицька Церква Німеччини і т.п. Таке порівняння зовсім не відповідає характерові Української Католицької Церкви, ані ЇЇ київській християнській традиції. Рівнож прищіплювання візантійщини не тільки нічого не вияснює, але спричинюється до продовження роздвоєння ідентичности, обезцінює вклад тисячоліття і поглиблює поняття меншевартости.
Сучасний тип українського мирянина
Не ясне вирізнення ідентичности показується у сучасному типі мирянина Української Католицької Церкви.
Сьогодні Українська Церква в діяспорі має засадничо два типи мирян: мирянина, інтегрованого в країну свого поселення, і мирянина засимільованого. В таких країнах поселення, де історично мала толеранція еміграцій, як, наприклад, в деяких державах Европи, там стан мирянства буде більше залежати від загального стану Української Церкви в діяспорі. В країнах, побудованих на еміграціях, здобуття повновартости київського християнства має велику можливість саме тому, що ті країни є доказами успішного співжиття плюралістичних культур.
Мирянин, що є зінтеґрований у суспільство свого поселення, в першу чергу почуває себе повновартісним українцем і рівночасно повновартісним громадянином країни свого поселення. Він і вона є свідомі свого походження, познайомлені з культурою своєї спадщини, і в них живе зацікавлення в українських справах. Це переважно люди з вищою освітою, в яких загальна настанова є підсилювати українську присутність в їхніх країнах поселення. їхня релігійна второпність хоч є досить різна, вони свідомо бажають ідентифікуватися і жити за зразком українського благочестя. Вони є вдумливі і, хоч у меншості, є важним ресурсом у віднові релігійно-церковних традицій Української Католицької Церкви.
Другий тип — це мирянин, що є засимільований в країну свого поселення. У нього чи неї є в більшості плитке або неіснуюче поняття української духовости чи приналежности. Але існують також такі, що є світсько софістиковані і навіть обзнайомлені із українством, але в них знання української культури й духовости є неповне. Вони нібито розуміють, але втікають від українства, бо вбачають недоречність, на їх думку, «простої» («селянської») культури.
Релігійне оформлення в асимільованих мирян більше хилиться до латинського, а часом до фундаменталізму. В Америці реорієнтація на візантійщину під впливом частини духовенства Української Католицької Церкви та пітсбурзької архиепархії, що перезвала себе на «Візантійську», є досить сприятливою для засимільованих мирян. Візантійщина оправдовує їхню окремішність і рівночасно представляє респектабельність. Це вказує на непевність, незнання їхньої ідентичности і поняття меншевартости.*
Одначе зацікавлення Церквою і відданість засимільованих мирян вказує на щире бажання повновартности та їх потенціял для Української Католицької Церкви.
Якщо б представити повноту київської християнської спадщини в красі її відправ, інтимности переживань особисто і в спільноті, радості літургії у її різних формах, не тільки усунулося б поняття меншевартости, але зінтеґрувалося б мирянство Української Католицької Церкви в один Божий Люд, одної духової спадщини.
Релігійна праця по церковних згромадженнях
Сьогоднішній стан Української Католицької Церкви є, щоб релігійна праця по церковних згромадженнях була скерована до вироблення нового типу мирянина. Застановлення над тисячоліттям хрещення і Церкви України є винятковою нагодою і ласкою до використання.
Церква — це Божий Люд. Церква є життя спільноти і життя спільного відношення. Життя спільноти випливає із життєдайної-живучої Святої Традиції від часів апостолів через Київ до сьогоднішнього віку. Українська Католицька Церква не є якоюсь причепою Римо-Католицької Церкви чи вже давно неіснуючої Візантії.
У своїй тисячолітній традиції Українська Церква доказала свою святість її численними ісповідниками віри та мучениками.
Щоб бачити доцільність нашого існування, щоб бачити особливу вартість українського благочестя, щоб вірити у її світле майбутнє, ми мусимо наблизитись до кореня богословії київського християнства. На основі знання київського благочестя знайдемо розв’язки до проблем переходового часу Української Церкви у світову Церкву. Свідомість її усіх окремішніх дарувань дозволить виготовити безліч відповідних підходів до різних проблем.
Не слід тут вичислювати окремо специфічні пропозиції праці, бо це є окрема проблема. Можна тільки загально сказати:
- Станьмо виразно по стороні ідентичности київської традиції Української Католицької Церкви. Ми є Помісною Церквою.
- Приймім принцип місіонерської підготовки до душпастирювання, а саме вглибленя в мову, культуру та історію України, історію Церкви України. Відкриємо справжнє багатство, про що ми лише говоримо.
- Приймім дві засади розсудливого господарювання ресурсами: консолідація в цілі і децентралізація в засобах. Єдність цілі потрібна для розбудови помісности Української Католицької Церкви, а різні обставини вимагають різнородних засобів.
- Підтримаймо й використовуймо існуючі допоміжні ресурси, як наприклад, участь у літніх курсах Гарварду чи УКУ в Римі молоді, а навіть семінаристів і, у відповідному етапі формування, також монашества.
- Працюймо над релігійно-церковним оформленням мирян. Нам потрібно розвинути програму для релігійно-церковного плекання інтелігенції і мирянського проводу, щоб вповні допомогти духовенству та ієрархії у всіх служіннях Української Католицької Церкви.
І сьогодні, коли ми говоримо про створення свідомого, розумного, відповідального мирянина, нашим завданням є трактувати цю справу всеціло, у світлі минулого із візією на майбутнє. В завершеному контексті освідломлювання віднова літургічного життя у її церковних і побутових формах не буде дешевим пієтизмом, а виявом глибокої, живої віри. Тоді новий тип мирянина буде базуватися на основах дарів: дару тисячолітньої спадщини духовости, дару мучеників та ісповідників віри України, дару з’єднання Української Католицької Церкви у світі і всіх дарувань усього Божого Люду.
- «Богословія про мирян», о. д-р Іван Музичка,
- Богословія Мирянства, Матеріяли симпозіюму, УПСО, Детройт, 1983
- Духовість нашого обряду, о. Богдан Липківський, Нью-Йорк — Торонто, 1974
- A Stream of Living Water, An Introduction to Holy Tradition, Eastern Catholic Diocesan Directors of Religious Education (ECDD), (1985?)
* Це говорю із досвіду контактів із сестрами-служебницями в катехитичній програмі, із семінарів для катехитів Східніх Церков, де зустрічаю українців-католиків, що служать у Мелхітській чи Візантійській Церкві, із семінаристами св. Василія Великого і Вашінґтону, членами Ліги українців-католиків.
