Новий Кодекс Канонів для Східніх Католицьких Церков увійшов у життя з початку жовтня 1991 р. В цьому новому упорядкуванні канонічного права мала бути вміщена нова чи радше відновлена традиція східнього самоуправління церков — спадщина Другого Ватиканського Собору. І дійсно, в цьому кодексі є декотрі дуже важливі поняття, великий поступ у порівнянні з попереднім законом церкви. Існує і можливість у т.зв. партикулярному праві (тому, що відноситься тільки до УГКЦ, а не до інших східніх католицьких Церков) закріпити важливі постанови для правопорядку в нашій Церкві. Засадничою у цьому процесі закріплення партикулярного права повинна бути відкритість. Загал церкви, а не тільки вузьке коло спеціялістів, повинні мати консультативний голос у цьому процесі, а принаймні бути поінформованими про розвиток подій у цьому відношенні. Таким чином можна уникнути всякі страхи й підозріння зі сторони тих, які не включені до процесу. Тут ходить про законодавство, а законодавчий процес у модернім світі переважно досить відкритий. Такої відкритости очікує люд Божий у законодавстві Церкви. Синод Єпископів УГКЦ має партикулярне право (підготовлене комісією спеціялістів) довести до кінцевої форми та передати Святішому Отцеві до апробати, а від цього партикулярного права залежатиме майбутнє УГКЦ на протязі довгих десятиліть.
Крім праці над партикулярним правом ще є справа реакції УГКЦ на загальні засади нового кодексу. Перший Синод УГКЦ після запровадження нового канонічного права — це нагода для владик зайняти становище супроти таких питань, як, наприклад, обмеження влади синоду до самої матірної території УГКЦ. Новий кодекс продовжує проблематичну для розкинутих по діяспорі східніх християн позицію — а саме невиразне пов’язання діяспори з материком. На перший погляд обмеження влади Патріярхів чи Верховних Архиєпископів у нелітургічних питаннях церковної дисципліни до самої матірної території виглядає несправедливим. Латинська Церква не є обмежена територією. Тому, що Патріярхом Заходу є сам Папа Римський, який має універсальну власть, Латинська Церква по всій плянеті має однакову повновласть. Східні Церкви обмежені до території, а їхні діяспори не зовсім виразно пов’язані з матірною Церквою.
Як пояснює ВПреосв. Митр. Максим Германюк, Святіший Отець не хотів змінити цього при промульгації нового кодексу канонів, хоч дехто зі східніх церковних мужів твердо настоював на тому, щоб східньо-католицькі Патріярхи зі своїми синодами мали повну звичайну владу над діяспорами, таку саму юрисдикцію, якою втішаються на рідних землях. Саме тут є ключеве питання: чому Папа не признав персональну, радше ніж територіяльну владу східніх патріярхів? І знов, з першого погляду виглядає на якусь несправедливість. Але є друге вияснення, яке виявляє мудрість Апостольської Столиці. Хто має добру волю, повинен над цим виясненням серйозно застановитися. Проблема діяспори існує не тільки в східніх католицьких церквах, але й в православних. Вже десятиліттями триває серйозний конфлікт між Вселенською Патріярхією в Царгороді, а Московським Патріярхом в справі автокефалії так званої Православної Церкви Америки (Ортодокс Черч оф Амеріка). Ця колишня Російська Митрополія в США, до якої приєдналися інші, менші юрисдикції. У 1971 році ця ПЦА одержала автокефалію від Московської Патріярхії. Царгород, базуючись на рішеннях Халкедонського Собору 451 p., які застерігають владу над «варварськими країнами» Царгородові, вважає цю автокефалію неканонічною. У цій концепції, чисто східній, Патріярхи мають юрисдикцію тільки в своїй матірній території, а вся діяспора підлягає Царгородові.
По сьогоднішній день це важливе канонічне питання практично не розв’язане серед православних. ПЦА далі твердить, що має автокефалію від Москви, а грецька Церква далі вважає цей стан незаконним, і що всі православні єпархії в західньому світі повинні бути під юрисдикцією Вселенського Патріярха в Царгороді. До цього ще треба додати, що Царгород, призначуючи єпископів для діяспори, часто дуже строго обмежує владу цих єпископів, часом навіть не дозволяючи єпископові висвячувати священиків без окремого позволення від Царгороду. Східні католицькі єпископи сьогодні централістичних обмежень не мусять зносити до такої міри, але в загальному праві в новому кодексі канонів є зазначено, що рішення синоду зобов’язують безпосередньо тільки матірну територію, а діаспорні єпархії вводять ці рішення в життя, якщо Апостольська Столиця їх апробує для діяспори. Виринають два питання: чому такий централістичний підхід зі сторони Риму й Царгороду та як можливо це все поєднати з конкретними душпастирськими потребами діяспорних церков? Циніки, очевидно, відразу вважають, що цей централістичний підхід є тільки виявом властолюб’я двох імперних центрів. Та, може, тут є щось глибшого. Церква, хоч воплочується в культури різних народів, мусить затримувати свою універсальну візію, бути дійсно вселенською. Коли творяться емігрантські церкви, вони сильно ідентифікуються з культурою та мовою рідної землі. Це важне й добре для емігрантів, бо ця Церква є їм близька й її душпастирська дія тому ефективна. Та, на жаль, є і негативи: емігрантські церкви часом замикаються в своєму малому етнічному ґетті й не діють у спосіб вселенський. Творяться різні етнічні церкви в тому самому місті, які зі собою майже нічого до діла не мають. От, наприклад, серед православних (та до деякої міри навіть серед східніх католиків) бувають випадки, де є в тому самому місті в Америці двох або більше єпископів тої самої літургічної традиції (напр., візантійської), які мають окремі єпархії, які зі собою мають дуже мало спільного і які є пов’язані з іншими матірними церквами. Це для нашої клясичної східньої еклезіології є колосальна аномалія, бо ще з апостольських часів існує засада, що в одному місті може бути тільки один єпископ-ординарій (хоч він може мати єпископів-помічників, йому підлеглих).
Та, з другої сторони, такі етнічні емігрантські єпархії сповняють конечну душпастирську функцію, принаймні на протязі якогось часу. В такій ентнічній емігрантській церкві добре себе почувають переселенці та їхні діти, хоч з кожним дальшим поколінням зростає проблема етнічної окремішности при постійному процесі асиміляції (через мішані супружжя, втрату мови і т.д.). За кілька століть діяспорні єпархії перетворюються в зовсім відмінні від материка церкви.
Отже ж, дивлячись на цю проблематику, можна зрозуміти, чому Рим і Царгород не хочуть безпосередньо підпорядковувати діяспорні єпархії під владу матірних церков, а радше собі застерігають право до деякої міри регулювати відносини між діяспорою і материком. Це конечне для збереження вселенської візії. Воно конечне для збереження можливости адаптації до нових обставин діяспори.
Існують дві рівночасні потреби: щоб діяспорні єпархії були тісно зв’язані з матірною Церквою, щоб від неї черпати Св. Передання і динаміку життя, та щоб ці діяспорні єпархії мали можливість розвинутися в повноцінні помісні церкви. Треба ствердити, що серед православних, виглядає, що нема структури, яка задовольняла б обидві потреби рівночасно. А Рим пропонує експериментальний варіянт, який мав би обидві ці потреби задоволити.
Новий Кодекс Канонів у загальному праві не дає Патріярхам і їхнім синодам безпосередньої влади над діяспорою (окрім суто літургічних, обрядових питань). Це все згідно зі східньою традицією ще з ранніх століть. Та Святіший Отець Іван-Павло ІІ висунув преважливу нову ініціятиву: крім загального права для всіх східніх церков (в якому територіяльний принцип задержаний) і партикулярного права (внутрішнього права даної східньої церкви, що його уформлюють синоди цих церков) буде ще третя категорія: спеціальне право, яке особливо регулюватиме відносини між діяспорними єпархіями і матірною Церквою. Це спеціяльне право укладають синоди Східніх Католицьких Церков, які представляють свій проект Папі до затвердження. Папа може прийняти його в цілості або дещо змінити. ВПреосв. Митр. Максим, голова комісії спеціяльного права для УГКЦ, пояснює, що праця над проектом цього спеціяльного права буде головною точкою Львівського Синоду в травні 1992 р.
Спеціяльне право є промульговане папою з огляду на особливі обставини і є в силі так довго, як ці спеціяльні обставини тривають. Тим чином діяспорні єпархії є зв’язані з матірною Церквою так довго, як це є доцільне з душпастирської сторінки. Але є місце для зростаючої автономії діяспори, яка на протязі століть дозріває та стає сама собою помісною церквою, окремою від матірної, хоч зв’язана історією і традицією зі своєю матір’ю.
Це все властиво експеримент. Православні церкви ще не розв’язали проблеми діяспори. Можливо, що ця ініціятива зі сторони Риму увінчається успіхом. Це покажеться в далекому майбутньому. Не знати, що буде далі з діяспорними церквами. Деякі перетворяться в помісні церкви, деякі залишаться маленькими колоніями з постійним допливом переселенців, а деякі зовсім зникнуть. Виглядає, що ця канонічна ініціятива зі сторони Апостольського Престолу дозволяє на певну гнучкість у відношені до різних можливостей майбутнього.
У кожному випадку, в теорії цей підхід до справи задовольняє водночас територіяльні вимоги православної еклезіології та конкретні пасторальні потреби діяспорних єпархій.
Ціле питання територіяльности автономних східніх католицьких церков пов’язане з певною аномалією передбаченого порядку синодального управління, а саме: без особливої розв’язки питання в спеціяльному праві єпископи з діяспори мають повне право голосу на нарадах синоду, але рішення цього синоду зобов’язують тільки Церкву в границях матірної території. Щоб вони зобов’язували Церкву в діяспорі, ці рішення мусять бути окремо представлені Апостольському Престолові до затвердження. Це означає, що єпископи діяспори (які під сучасну пору численно перемагають) могли б мати право рішати долю Церкви в Україні без того, щоб підлягати власним рішенням. Це дуже дивна ситуація! Тому спеціяльне право таке преважливе під сучасну пору.
Очевидно, є ще один підхід до справи зв’язку між діяспорою і матірною церквою. Можна вимагати, щоб юрисдикція синоду рівно відносилася до всіх членів УГКЦ, де б вони не проживали. У тому випадку юрисдикція була б персональною, а не територіяльною. З цим пов’язані неабиякі труднощі:
- такий підхід противиться старинній східній традиції територіяльности,
- коли відбігається від східньої традиції, твориться далекойдучі екуменічні проблеми у відношенні до Православних Церков і ускладнюється питання майбутнього церковного поєднання,
- новий кодекс канонів вже промульгований і є наразі запізно вводити новини аж до моменту, коли Папа чи Вселенський Собор знов відкриє питання східнього канонічного права.
Такі та інші питання випливатимуть також у зв’язку з працею над правильником Синоду, який треба буде ієрархії прийняти в скорому часі. Наразі тимчасово зобов’язувати буде дотеперішній правильник діяспорного синоду.
Хоч поняття обмеженої території для автономного самоуправління УГКЦ є для декого проблематичне, все ж таки треба зрозуміти, що в додатку до праці над з’єднанням діяспори з матірною церквою у спеціяльному праві треба запевнити, щоб не дозволялося ще більше звуження юрисдикції синоду та її глави, верховного архиєпископа, згл. Патріярха. Зовсім ще не є самозрозумілим, що «матірна територія» УГКЦ — це етнографічні межі українського народу чи навіть сучасні політичні кордони Української держави. Існують важливі побоювання, що декотрі кола у Ватикані (не без впливу Московської Патріярхії) хотіли б обмежити територію УГКЦ до самої Галичини, відлучивши не тільки Закарпаття, але й решту України. Тоді могла б заіснувати ще така аномалія, що в Східній Україні (де зродилася Унія) не було б греко-католицьких єпархій, а тільки римо-католицькі (які, до речі, вже існують). Варто згадати, що подібна ситуація існувала за міжвоєнної Польщі, коли юрисдикція Митр. Андрея була обмежена до самої Галичини.
Підсумовуючи ціле питання територіяльности, треба ствердити, що УГКЦ потребує мудро підійти до проблем території та діяспори, зазначуючи одночасно, що якщо має пристосовуватися територіяльна концепція, то тільки коли ця територія включатиме принайменше цілу Українську державу. Це все питання преважливого спеціяльного права.
Від нового канонічного права можна сподіватися щось доброго для УГКЦ тільки тоді, коли Синод УГКЦ серйозно й критично до того права ставитиметься й коли ціла наша Церква буде дійсно діяти згідно із законодавством.
