Інтерв’ю з владикою Венедиктом Алексійчуком
Реформи – про них тепер модно говорити чи то скептично, чи з популістською метою. Це слово часто звучить у політиці і дуже рідко в Церкві. Але звучить. Наприклад, поміж рядків постанов Синоду. Ці постанови – короткі пронумеровані тези рішень, дуже офіційні, сухі, канцелярські. Та якщо бути прискіпливим до них, постане багато додаткових запитань: що не так? Навіщо? Яким чином? На основі чого? І оскільки цьогорічний Синод був присвячений літургійним питанням, то, щоби пролити хоч трохи світла на них, ми звернулися до голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ владики Венедикта Алексійчука.
– Владико Венедикте, у постановах Синоду єпископів є пункт про нову редакцію молитовника для вірних УГКЦ на основі молитовника «Прийдіте поклонімся». Що буде змінене, додане, забране і чому?
– У нашому житті часом нам щось смакує, а потім перестає. Чи якийсь одяг стає нам завузьким, зашироким або просто старіє, тому й проводиться його ревізія. Для прикладу, вдома ми переглядаємо речі: якщо рік не одягаєш якоїсь одежі, можна її віддати. Певні речі, які ми маємо в нашій Церкві, мусимо теж час до часу передивлятися.
Коли ми говоримо про молитовник «Прийдіте поклонімся», то це дуже гарний молитовник, який був підготовлений майже 30 років тому нашою діаспорою і відіграв дуже важливу роль, коли Церква вийшла з підпілля. Він є найбільш вживаним молитовником УГКЦ, а на початках ним користувалися і православні – як Київського Патріархату, так і автокефальні, допоки не зробили своїх перекладів. Він уміщає літургії Івана Золотоустого, Василія Великого, Напередосвячених Дарів, акафісти, тропарі й кондаки цілого року та багато іншого.
Він є дуже цінним для нашої Церкви, однак, як я вже казав, ми маємо час до часу переглядати те, що вживаємо. Тепер ми перебуваємо на стадії випрацювання критеріїв, як саме зробити редакцію молитовника. Ось один із яскравих прикладів, чому маємо це зробити. Як правило, всі наші вірні моляться Божественну літургію зі згаданого молитовника, яка була затверджена Патріархом Йосифом, а священнослужителі використовують переклад, затверджений Синодом єпископів. Фактично паралельно використовуються обидва тексти. Отож, мусить бути зроблена ревізія і запропоновані певні висновки. Нашим завданням зараз є провести такий своєрідний «медогляд», як це буває тоді, коли йдемо до лікаря, щоби відтак правильно підібрати потрібні ліки. Спершу слід зробити ревізію молитовника, подивитися, що в ньому є, що мало б бути, чого в ньому вірним бракує, бо йдеться насамперед про їхні потреби.
Узагалі первісною була ідея підготувати молитвослов для вірних. Але він не може постати на порожньому місці, з нуля. Саме тому взялися за основу – молитовник «Прийдіте поклонімося», який вже довший час вживаємо.
– Катедральний устав – щось давно властиве Церкві, проте забуте. Чи це нове, але відповідне потребам сьогодення нововведення?
– Це дуже просте питання. В нашому людському житті часом можуть бути дуже трудні завдання, непосильні. Наприклад, вивчати китайську мову. Ми за такі завдання не будемо братися, бо думаємо, що не дамо з ними ради. Чому зараз часто стається так, що богослужіння в наших храмах не функціонують? Бо часто вони є непосильними для сприйняття людей. Є дуже вузьке коло осіб, які люблять ходити на Вечірню чи Утреню, для більшості вони недоступні. Тому маємо завдання: почати працювати над катедральним уставом, який був би можливий до виконання нашими вірними. А з часом на катедральному уставі базуватиметься парафіяльний устав, оскільки вони між собою тісно пов’язані.
Сьогодні маємо устав богослужінь, який походить з монашої традиції, і його в монастирях якоюсь мірою стараються дотримуватися. Цей монаший устав містить Вечірню, Повечір’я, Північну, Утреню, 1, 3, 6 і 9 Часів. Кажемо, що це скарб Церкви, що звідси можемо черпати наше богослов’я, що це наша ідентичність. Гаразд, це все добре і правильне. Але воно ж реально не є функціональним для наших людей. Ці богослужіння не перемінюють людей, бо вони не є вживаними. Тому виникла ідея почати працювати над таким катедральним уставом, який би був близьким для людей і перш за все можливим для виконання.
Християни почерпнули від юдеїв певні молитовні традиції: на початках вони молилися вранці та вечері, потім ще мали молитву в обід, пізніші – в інші проміжки часу. Певний період часу цього ритму молитви дотримувалися як окремі вірні, так і цілі церковні спільноти. Але з часом ця ритмічність втратилася, і вони залишилися лише в монашестві, це так звана класика: Вечірня, Утреня, Часи. Ці богослужіння розділяють добу на кілька частин, і монахи що три чи що чотири години мали б молитися. Така практика дозволяє вийти за межі земної зматеріалізованої круговерті життя. Коли помолимося, побудемо в присутності Божій, то відчуваємо, як це нас перемінює.
Богослужіння, які зараз маємо і які використовує монашество, чудесні і дуже добрі. Але будьмо відверті, дивімося реально – ці богослужіння торкають, може, якийсь один відсоток вірних, а то й менше.
Щоб ми могли укласти богослужіння, які будуть можливі для виконання у наших катедральних храмах і в наших парафіях, спершу потрібно дослідити древню традицію, як молилися в храмах вірні колись, подивитися на катедральний устав, який був, скажімо, у Константинополі, але й на ті молитовні скарби, які маємо сьогодні. Це ж не просто взяти і щось обрізати чи щось додати. Треба спершу придивитися, що ми мали і що маємо. Кажуть, нове – це давно забуте старе.
Коли ми говоримо про молитвослов для вірних і про катедральний устав, то треба, щоб вони були внормовані. Часто є богослужіння великі, тривалі в часі. Хто в наших храмах служить у будні Утреню? Дуже і дуже рідко. Дай Боже, щоб хоч у неділю хтось служив. Тому і мовиться про те, щоб ми виробили такий спільний катедральний устав, щоб він був можливий для виконання. Як також, щоб ми в більш-менш однозгідності (бо стовідсоткової ніколи не буде) могли служити.
– Знаю, що, наприклад, у соборі святого Юра у Львові під час Великої Вечірні, в молитвах Литії поминають українських новомучеників. Це дуже гарна практика, але чому її не переймають інші храми? Як практично мало б виглядати вторування катедральному уставу парафіями?
– Маємо на сьогодні молитвослов і декілька молитовників, за якими молимося наші богослужіння, однак не маємо офіційного уставу, офіційного типікона, як кожне богослужіння мало б виглядати.
Ви згадуєте поминання на Литії наших новомучеників. Це також обговорювалося, і в цьому напрямку будемо працювати, щоб визначити дні поминання наших блаженних. Добре, ми маємо в червні соборне свято, коли поминаємо всіх їх разом, але варто поминати кожного з них зокрема. Це матиме духовний ефект, бо вірні матимуть змогу ближче придивитися до тих, що з нами однієї плоті та крові, жили серед нас, чиї рідні ще живуть серед нас. Тоді святість виглядає, як щось цілком реальне. Таким чином можна побачити, як Бог діяв у нашому суспільстві, у нашій Церкві, у нашому середовищі. Ми хочемо, щоб почитання наших мучеників було більш розвиненим і поширеним.
Цей приклад собору святого Юра є добрим. Зізнаюся, насправді це поминання запровадили унівські монахи. Спершу воно було у слов’янській мові, а потім ті, що полюбили це поминання, почали робити його у себе в храмах. Але, кажучи юридичною мовою, це неофіційно, це приватна ініціатива з дозволу місцевого єпископа чи благословення того або того пароха. Такі речі є добрі, але важливо їх внормувати.
– У постановах Синоду мовиться про створення, де є потреба, нових літургійних комісій. Яка різниця між Патріаршою комісією та єпархіальними чи митрополичими в даному випадку? Чим узагалі займаються літургійні комісії єпархіального рівня, адже вони, мабуть, не ухвалюють якихось конкретних рішень?
– Мені близька тематика медична, тому знову наведу приклад з цієї сфери. Лікар робить певні приписи, а медсестра їх виконує. Так само, коли ми говоримо про літургійні комісії, які є в єпархії, вони більш виконавчі, вони мали б виконувати рішення місцевого єрарха в якійсь ділянці, пильнувати, щоб вони були втілені в життя. Але не тільки рішення єпископа, а й рішення Синоду єпископів чи ті або ті напрацювання Патріаршої літургійної комісії.
Хоча йдеться не тільки про виконавчу функцію. Так само, як медсестра сигналізує лікареві: «Пане лікарю, ви призначили таке і таке, але щось організм хворого цього не сприймає». Тому єпархіальні комісії мали б тримати руку на пульсі і потім казати: «Друзі, ви там «нагорі», в Патріаршій комісії, щось теоретично напрацювали, але реально в житті це не працює». Синод єпископів або Патріарша літургійна комісія могли ухвалити якесь рішення, а втілити його в життя неможливо. Вони мали б давати, як англійці кажуть, «фітбек», дивитись, як реально виглядає літургійне життя. Будь-яку реформу, в тому числі й молитвослова чи катедрального уставу, не можна зробити лише за робочим столом. Можемо гарно все приготувати, з посиланнями на джерела, на авторитетних осіб, але воно може не функціонувати в парафіях. Тому йдеться про те, щоб єпархіальні літургійні комісії на місцях відчували, як Церква молиться. Адже хочу наголосити, що Церква найбільше виражає себе через богослужіння. Як особи ми молимося та віруємо, провадимо духовне життя, але виражаємо себе як Церква лише в богослужіннях: у літургії, Вечірні, молебні, панахиді тощо.
– Це перегукується з пунктом постанов Синоду про дослідження нових потреб для оживлення молитовного і літургійного життя УГКЦ.
– Ціль нашого життя – шукати понад усе Господа. Однак кожен із нас йде своїми дорогами до Нього, як також наші дороги з часом можуть зазнати змін. Ми робимо те, що нас наближає до Бога.
Наприклад, певний час ми могли молитися Акафіст до Богородиці, а з часом зрозуміли для себе, що нас більше єднає з Богом, коли практикуємо піст, а потім пізнали, що нас більше наближає до Господа, коли робимо поклони. . . Так як стосунки з кимось не є сталими, так вони живі й змінюються в наших стосунках з Господом. Сталість маємо тільки на цвинтарі, там вже все впорядковане і вже немає ніяких змін. А в житті – постійні зміни, змінюється ментальність людей, культура. Змінюється навіть будь-яка мова: сучасна англійська мова в Америці відрізняється від англійської в Австралії і від англійської у Великобританії. Тому літургійні комісії мають простежувати ці зміни і потреби, чувати над тим, щоб наші богослужіння давали нам нагоду зустрітися з Богом. Незмінним є тільки Бог і його Добра Новина.
– Якими практичними методами можна здійснювати те чування, про яке ви говорите, як практично можна дослідити потреби молитовного життя вірних?
– Для такого чування найперше важливе дослідження того, як ті чи ті богослужіння виникли, преважливим є розуміння того, як вони «функціонують» в сучасності. Також добре проводити анкетування, а найголовніше спілкування з нашими вірними, щоб розуміти, чому вони беруть або не беруть участі в богослужіннях. Чому одні богослужіння їх приваблюють, а інші ні. Лише пізнавши все це, можна прийняти адекватне рішення.
Якщо ж ми говоримо про Патріаршу літургійну комісію, то слід врахувати, що до неї належать всі голови єпархіальних комісій. Ми збираємося кілька разів на рік, і вони змальовують картину того, що робиться на місцях. Всі ті, що працюють у Патріаршій літургійній комісії, дотичні до реального життя на парафіях. Бо майже всі вони найперше є священиками, мають особистий досвід у парафіях, в яких служать, як також мають добру нагоду спілкуватися з іншими священиками, з єпископами.
– Владико Венедикте, втручання у щось таке делікатне, як богослужбова сфера, часом ризикована річ?
– У Церкві насправді дуже непросто робити зміни, ми дуже консервативні. Це й небезпечно, бо знаєте про старообрядців, які з’явилися в Православній Церкві унаслідок Ніконової реформи, в католицькій Церкві з’явилися лефевристи, після змін Другого Ватиканського Собору. Ми не можемо робити різких змін у богослужіннях, бо вони є вираженням нашої віри. І коли ми щось змінюємо, то постає запитання: а чи перед цим наша віра була якоюсь невірною, коли її виражали в інший спосіб? Це надто делікатне питання, і тому ми не спішимо робити радикальних змін, я не прибічник цього.
Я теж часто ставлю запитання як собі, так і іншим: що треба радше змінювати – богослужіння, щоб вони були зрозуміліші людям, чи людей, щоб вони зрозуміли богослужіння? Це вагоме питання. Думаю, це ми маємо скоріше змінитися, адже чи має Бог змінитися, щоб ми Його зрозуміли, чи ми маємо докласти зусиль, щоб зрозуміти Його? Чи англійську мову потрібно змінити, щоб нам легше було її вивчити, чи нам треба більше докласти зусиль, щоб її опанувати?
Тому я не прибічник різких змін. Краще змінювати певні речі крок за кроком, як також пробувати пізнавати, яка є в цьому Божа воля. Навіть якщо робити якісь зміни, то не відразу для цілої Церкви. Навіть якщо випрацюємо цей катедральний устав, то я б не казав його на Синоді відразу приймати для всієї Церкви. Можна запропонувати служити за ним ad experimentum (пробно) в катедрах років зо три. А може, навіть краще не у всіх катедрах, а в трьох-п’яти, і подивитися, як воно йде. Бо кажу: одне за столом щось писати, а друге втілювати це в церковну реальність.
Зрештою, згідно з рішенням наших синодів, кожна єпархія має мати кілька визначених парафій, на яких можна деякі речі пробувати. Такі зміни треба робити дуже обережно, бо ми часто асоціюємо віру лише з обрядом. Частково це правда, бо наш обряд виражає нашу віру. Наприклад, якщо ви кажете, що маєте любов до мами в своєму серці, то це ще не все, любов має виражатися в тому, щоб мамі допомагати в реальному житті, відвідати її, подарувати квіти. Тоді це буде зовнішнім проявом внутрішньої постави. Те саме й у духовному житті.
Змінам мають передувати серйозні дослідження спеціалістів, а рішення мають бути впроваджувані поступово. Треба стежити за тим, чи вони людям дають нагоду зустрітися з Богом. Головною тема Синоду єпископів у 2017 році стало «Літургійне і молитовне життя УГКЦ»
Розмовляла Ліда Мідик
