Огляд книги: Святий Йосафат Кунцевич: документи і дослідження (до 400-ліття мученицької смерті) / упоряд.: Іван Альмес, Олег Дух. Львів: Вид-во УКУ, 2024. 528 с. (Серія «Київське християнство», т. 33).
У 2023 році минуло 400 років від дня мученицької смерті першого святого Унійної, тобто Греко-Католицької Церкви Йосафата Кунцевича. З цієї нагоди був оголошений Ювілейний рік святого Йосафата в УГКЦ та заплановане проведення низки міжнародних наукових заходів, зокрема конференцій, виставок, семінарів у Брюховичах, Вільнюсі, Львові, Римі1. Навчально-дослідницька програма УКУ «Київське християнство» взяла на себе підготовку книги, де вміщені дослідження й опубліковані джерельні матеріали про життя, служіння та мучеництво Йосафата. Пропоную шановному читачу невеликий огляд змісту нової книги, яка побачила світ у 2024 році як 33 том видавничої серії «Київське християнство», що виходить з благословення Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава. Книга обсягом 528 сторінок складається з передмови, пʼяти розділів, іменного та географічного покажчиків. Дослідницький колектив обʼєднав міжнародні інституції України, Польщі та Німеччини.
Загалом зміст видання не полягає в звичайному описі життя та діяльності священномученика за схемою подієвої історії. До книги ввійшли: пʼять наукових досліджень, один твір авторства Йосафата, оригінал та переклад панегірика Лева Кревзи, присвяченого Йосафату, оригінал та переклад «Житія св. Йосафата» авторства Якова Суші, оригінал «Прологу» до «Житія» Йосафата іспанського василіянина Міґеля Переса, девʼять актових документів про долю свідків та учасників вбивства Йосафата. Докладніше про ці документи й дослідження розповім нижче.
Отже, до тексту книги читача вводить вступне слово «Замість передмови» академічного координатора навчально-дослідницької програми «Київське християнство» Івана Альмеса. Зокрема, дослідник актуалізує питання про те, чи поширення культу священномученика Йосафата можна вважати маркером унійної конфесійної культури ранньомодерного часу. Інша перспектива студій порушує питання про Йосафата як «Апостола єдності» для вірних Унійної та Римо-Католицької Церков Речі Посполитої, а в ширшому контексті – народів, які «памʼятають» цього святого у свій особливий спосіб. До відповіді на ці питання і мав би наближати цей збірник джерел та матеріалів. Іван Альмес зауважив, що в 2025 році має вийти англомовний том, де будуть результати досліджень, представлені на міжнародних конференціях у Вільнюсі та Римі в 2023 році. Перед резюмуванням викладу змісту видання автор вступного слова зауважує, що архітектура книги побудована навколо тексту житія Йосафата Кунцевича авторства Холмського єпископа Якова Суші, яке на сторінках цього тому вперше перекладене українською мовою та доступне для ознайомлення ширшій спільноті зацікавлених. Завершує переднє слово подяка учасникам проєкту, які трудилися в ході пошукової, творчої та технічної роботи (с. 13–19).
Студія Наталії Сінкевич і твір Йосафата «О фальшованню писем словенских»
Перший за порядком із опублікованих текстів належить Наталії Сінкевич – науковій співробітниці Інституту історії й культури Східної Європи імені Ляйбніца у Лейпцигу, що в Німеччині. Доробок дослідниці для книги складається з наукового тексту та публікації історичного джерела: стаття вводить до наукового обігу текст рукопису «О фальшованню писем словенских», який дослідниця атрибутувала авторству саме святого Йосафата. Цей твір був підготовлений на прохання Київського митрополита Йосифа Велямина Рутського у Вільні між 1609 та 1613 роками. Текст «О фальшованню писем словенских» можна вважати пробою пера Йосафата Кунцевича. Два почерки в дослідженому рукописі, найімовірніше, належать Йосафату Кунцевичу та Йосифу Велямину Рутському. Другому – примітки-глоси (с. 23–24).
Текст «О фальшованню писем словенских», зі слів авторки, має чіткий полемічний характер. Народився він у богословських дискусіях з авторами насамперед Київської православної митрополії. Попри те, що цей рукопис є радше чернеткою, аніж чистовиком (с. 26), тематично представляє такі точки полеміки, як питання зішестя Святого Духа чи filioque, питання про долю бісів та грішників після смерті, використання опрісноків, примату Папи Римського та часу схизми, відносини Риму і Константинополя (напад хрестоносців на гору Атон), роль мирян у церковному житті (с. 26–30). Як головний прийом у полеміці священномученик Йосафат застосував пошук розбіжностей у текстах православних авторів. Наталія Сінкевич віддає належне зусиллям щодо пошуку й аналізу джерел, яких доклав Йосафат, готуючи текст. Багато з аргументів священномученика, на думку авторки, не є переконливими для рецензента ХХІ століття, а також наближені до протестантських. Окремо дослідниця наголошує на новаторстві в підході Йосафата Кунцевича у зверненні до історичних хронік, і то найбільше місцевого походження. Цей прийом «пригадування» пізніше буде широко перейнятий як унійною, так і православною частинами Київської митрополії.
Далі після статті Наталії Сінкевич на десяти сторінках викладений текст самого твору (с. 34–44). Теперішньому читачеві буде нескладно ознайомитися з його змістом, оскільки набір виконаний сучасним друкованим письмом. Так само й професійному досліднику публікація джерела буде корисною, бо сучасна адаптація письма не відходить далеко від норм письма оригіналу.
Панегірик Лева Кревзи
Після тексту авторства священномученика Йосафата викладений панегірик Лева Кревзи – давнього сподвижника Кунцевича, номінанта на Смоленську єпископську катедру. Згідно з особливостями жанру проповідь має на меті надихнути слухачів до покаяння, смиренності та праведного християнського життя, апелюючи до досвіду небіжчика Йосафата. Текст панегірика поданий як в оригіналі середньопольською (с. 50–73), так і в сучасному перекладі українською (с. 73–100). Його виконав директор Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки Іван Сварник.
Панегірик складається зі вступу і двох частин. Перша частина поділена на тематичні рубрики відповідно до чеснот, які автор асоціює з мучеником: розсудливість, справедливість, мужність, поміркованість, чернече життя, віра, надія, любов. У другій частині проповідник розвиває тему мучеництва Йосафата та подає художньо опрацьований виклад трагічних подій, що завершилися смертю Полоцького архиєпископа. Твір є цікавим зразком барокового проповідництва, сплетеного різними нитками цитат зі святих отців чи Біблії, розкритих в наукових коментарях у форматі підрядкових покликань. Український переклад панегірика – чудова нагода для сучасного читача ознайомитися з живим текстом старої України.
Студія архиєпископа Ігоря Ісіченка та «Житіє» авторства Якова Суші
Текст архиєпископа Ігоря Ісіченка про першого «професійного» біографа священномученика Йосафата виконаний у притаманному цьому досліднику академічному й водночас поетичному стилі. Цей текст вводить читача до житія Кунцевича та описує біографію і творчість Холмського єпископа Якова Суші, котрий прагнув прискорити процес канонізації тоді ще блаженного Йосафата. Автор вміщує у відносно невеликий та чіткий текст декілька складових: біографію Якова Суші (с. 104–114) і чотири тексти, де коротко зрезюмований і описаний зміст трактатів Суші. Найважливішим для монографії загалом є аналіз житія Йосафата, яке, так би мовити, готує читача до тексту самого «Житія». Далі – латинський оригінал (с. 148–236) та український переклад (с. 236–324). Архиєпископ Ігор наводить численні вказівки на добру обізнаність Суші з більш ранніми агіографічними текстами, присвяченими Йосафату. Якщо можна так сказати, Яків Суша застосував науковий підхід сучасних дослідників до підготовки «Житія». Адже в останньому спершу подані історичні дані про народження та ранні роки, згодом – здобуття освіти, прийняття монашого постригу, єрейське служіння та мученицьку смерть. Звісно, текст «Житія», віддаючи належне особливостям жанру, не позбавлений агіографічного патосу, де багато уваги приділено побожності, аскезі, вправному проповідництву, релігійній відвазі та епізодам з біографії святого, які ніби натякали на його майбутню долю. Автор також зупинився на описі мучеництва та подіях, що йому слідували.
Пролог від Міґеля Переса, поезії та студія Олександра Пронкевича
Продовжує тему агіографічних текстів «Пролог» до житія Йосафата Кунцевича авторства іспанського василіянина Міґеля Переса, на жаль, тільки іспанською мовою (с. 344–404). Ретельний аналіз «Прологу» підготував український іспаніст Олександр Пронкевич. Міґель Перес підготував «Пролог» разом із перекладом «Житія св. Йосафата» авторства Якова Суші іспанською. Ця версія вийшла друком у Мадриді в 1684 році. Перед «Прологом» та перекладом «Житія» вміщені дев’ять документів, серед яких дозвіл на друк, «апробації» цензорів, дозвіл Папи Урбана VIII на служіння меси на честь священномученика Йосафата від 16 травня 1643 року, гравюра із зображенням священномученика Йосафата, а також цикл поезій, присвячених святому. Як зауважує Олександр Пронкевич, ця публікація досі була майже невідома в наукових колах. Єдина згадка про неї присутня в двох публікаціях 1987 року (с. 327–328).
Виклад вступної статті до «Прологу» можна охарактеризувати як чітко структурований науковий текст, який напрочуд легко надається до розуміння. Автор поділив статтю на шість частин, де завдяки підходу «уважного читання» виклав сюжетні елементи, які взявся пояснювати. Присвята книги іспанській королеві Маріанні Австрійській мала автоматично підвищити рівень престижу видання, чим суттєво розширювалася читацька спільнота (с. 329). Справедливо було б назвати Міґеля Переса висококваліфікованим фахівцем із давніх мов, а також впливовою в Іспанії того часу особою. Та поруч із цим він репрезентує тогочасний латинський, навіть специфічно іспанський погляд як на Якова Сушу, так і на самого Йосафата Кунцевича. Залишаючи для поважного читача інтригу щодо подробиць цієї позиції Переса, зауважу, що він був очільником провінції Кастилія Чину святого Василія Великого (с. 330), який у наші дні асоціюється радше з теренами Центрально-Східної Європи, аніж далекої Іспанії.
Для Переса Кунцевич є мучеником унії, тобто справи церковної єдності. Автор подивляє, що текст «буквально зітканий з покликань на біблійну історію», а «Список покликань на праці богословів вражає широтою та різноманіттям» (с. 332). Схоластичний метод цитування, де цитата відображає певний стандарт християнської поведінки, є домінувальним у характеристиці дій священномученика Йосафата. Зрозуміло, що головним ідеалом святості тут виступає сам Ісус Христос, що найбільш помітно у розділі «Мученик». Водночас Йосафат для Міґеля є ідеалом монаха-василіянина і другим святим Василієм Великим. Інша комунікаційна стратегія Переса – застосування топосу Трійці. Зустрічається повторення троїстості в характеристиці Йосафата Кунцевича: три німби на зображенні, три моделі святості в одній особі. Через той самий топос Перес повʼязує Маріанну Австрійську (дочка, дружина і мати наймогутніших монархів того часу, дружина колишнього короля, мати і регентка теперішнього). Разом із цим Перес застосовує притаманні бароко численні художні засоби словесності та важкі для сприйняття конструкції речень (с. 334).
Міґель Перес цитує численних античних авторів і вдається до вживання різноманітних художніх засобів, зокрема до алегорії, і зображує священномученика Йосафата як християнського Геркулеса, який має палицю (для відсічі невірним), лук (щоби пронизувати серця словом правди) та ланцюги (для сковування навернених) (с. 336). Так Перес намагається триматися термінології, зрозумілої його сучасникам, а також тримати рівень авторитетного інтелектуала.
Із тексту Олександра Пронкевича дізнаємося, що Міґель Перес – майстер риторики. Найбільшим за обсягом розділом статті дослідника є рубрика, яка пояснює популярний риторичний прийом ранньомодерних проповідників – концептизм. Автор пояснює, що «концепт – це ускладнена вишукана метафора, утворена поєднанням далеких, часто непоєднуваних смислових одиниць і репрезентована у формі алегорії (емблеми) (с. 336). Передбачувано, що в «Пролозі» згадуються концепти «вогонь», «кров», «тіло», які описують індивідуальні якості святого. Із наукових дисциплін Перес запозичив різні терміни астрономії, ботаніки, зоології для пояснення дій Йосафата, що мають вагу для Церкви загалом (с. 338–339). Завершує коло концептів гроно взятих із повсякденних практик життєвих явищ та занять. Зокрема, тут показані алегорії навчання, проповідництва і так далі. Дослідник каже, що зусилля Переса були спрямовані на піднесення мучеництва священномученика Йосафата до рівня глобального явища (с. 341). Підсумовуючи аналіз «Прологу», можна сказати, що Перес зміг подати образ Йосафата Кунцевича сучасному йому читачеві завдяки численним апеляціям до античного та християнського літературного спадку. Після прочитання аналізу «Прологу» виникає бажання ознайомитися із самим текстом. Він, однак, як уже згадано, вміщений у книзі тільки мовою оригіналу (с. 344–404).
Долі вітебських сучасників Йосафата. Студія Дзяніса Лісейчикова
Дослідник Дзяніс Лісейчиков виклав життєві історії мешканців Вітебська після мучеництва священномученика Йосафата. Це дослідження – певний «сиквел» після завершення історії з неоднозначно щасливим кінцем (з одного боку, вбивство, а з другого – благодать святості, яка постала внаслідок цього). На початку дослідник розповідає про архівні документи, які уклали безпосередньо під час чи після судової справи про вбивство Полоцького архиєпископа. Важливо, що події в Полоцьку автор ставить не тільки у контекст Речі Посполитої, як звикли робити попередні дослідники. Релігійне протистояння в Речі Посполитій розвивалися у загальноєвропейському контексті, коли більша частина Європи воювала через конфесійні переконання впродовж 1618–1648 років: тривала Тридцятилітня війна. Після вбивства Йосафата Кунцевича місто Вітебськ у вигляді покарання було позбавлене самоврядування за магдебурзьким правом та підпорядковане безпосередньо воєводі, який представляв королівську владу. Після сходження на престол короля Владислава IV конфесійна політика Речі Посполитої змінилася: місту надали право самоврядування аналогічне до того, що було перед отриманням магдебурзького права. Саме ж магдебурзьке право воно отримало повторно уже в 1641 році. Цей екскурс із датами важливий, оскільки магдебурзьке право передбачало наявність місцевого судівництва в межах міста, що зазвичай є основним чинником виникнення історичних джерел міського походження. У судових актах можна знайти найрізноманітніші дані про побут, повсякденне життя та стосунки людей. Дзяніс Лісейчиков проаналізував документи другої чверті XVII століття, а також засновану на історичних документах графічну реконструкцію тогочасного Вітебська. Так автор зміг простежити зміну майнового стану та подальшої долі учасників конфлікту, в якому загинув Полоцький архиєпископ.
Дослідник розділяє героїв свого опису на чотири групи: родичі винних і страчених після вбивства; учасники листопадових подій 1623 року, яких суд виправдав; захисники архиєпископа; особи, які не були під слідством, але значною мірою стали ініціаторами заворушень.
Першу групу представляють родичі бурмістрів Наума Вовка та Симона Неші. Нововіднайдений документ, який опубліковано вперше, є свідченням матері Наума Вовка – Мосі Вовк від 1625 року. Дослідник зауважив, що рід Вовків із кінця XVI століття належав до патриціанської верстви Вітебська, проте, як свідчить опис міського майна 1638 року, втратив значну частину свого нерухомого майна (с. 410).
Подібну картину ілюструє доля синів та вдови Симона Неші. Проте мовиться радше про втрату майна через борги, які мала родина. Дзяніс Лісейчиков припускає, що передача маєтків Дзюндзин і Андронів на користь латинського священника-комендарія Войцеха Казимировського слугувала своєрідним актом примирення з умовною “латинською” братією міста. (с. 412). Автор перелічує маєтки, які втратила родина, а також зауважує, що сини Симона Неші – Григорій, Маркіян і Петро іменували себе тільки другою частиною прізвища Андроновські, яке походило від маєтку Андронова. Старший син Симона Григорій фігурує пізніше: у 1658 році як райця Вітебська. В чолобитній царю часів московської окупації міста він розкриває свої справжні переконання та висловлює опозицію до унії в доволі яскравій формі. Також скаржиться, що його майно було конфісковане, відтак опинилося у володінні православного шляхетського роду Гурків, який відіграв одну з вирішальних ролей у листопадових подіях 1623 року (с. 412–413).
По-різному склалася доля виправданих Філона Грома, Івана Петровича та Федора Сухарука. Філон Грім, вочевидь, отримав психологічну травму та помер трохи більше ніж через рік після подій листопада 1623 року – 24 жовтня 1624-го. Заповіти, складені ним та його дружиною дещо пізніше, не дають змоги побачити чіткі конфесійні уподобання, за винятком волі поховати їхні тіла згідно зі «старожитним» звичаєм «закону грецького». Проте, судячи з опису майна 1638 року, фінансові справи вдови Філона Грома Олени Клиги йшли незле (с. 414).
До числа тих, котрі захищали Полоцького архиєпископа, входили його безпосередні слуги: архидиякон Доротей Лецикович та біля десятка світських осіб. Найцікавішою постаттю автор вважає грека Еммануїла Кантакузина. Він деякий час служив економом Московського патріарха Ігнатія (прийняв унію і переїхав до Йосифа Велямина Рутського. – Ред.), а після позбавлення цього сану прибув до Вільна. Тут Еммануїл Кантакузин зблизився з Йосафатом Кунцевичем, прийняв унію і пізніше продовжив служіння економом у єпископа Йосафата Кунцевича (с. 416). Узяв вдалий шлюб із Маріанною Селявою, сестрою майбутнього Київського унійного митрополита Антонія Селяви. Після вбивства Полоцького архиєпископа Еммануїл Кантакузин відійшов від урядування та провадив спосіб життя, звичний для шляхти, завдяки компенсаціям та посагу дружини.
Особи, які уникли суду в справі вбивства Полоцького архиєпископа (згадуваний Лев Гурка та Адам Косов) залишалися вірними «старій вірі». Це помітно із заповіту Лева Гурки, який бажав бути похованим згідно зі звичаєм «старої віри» в Кутеїнському православному монастирі. Формальне визнання унії дало змогу Адаму Косову зберегти уряд ґродського писаря. Проте більш показовою видається карʼєра його сина – в монашестві Сильвестра, який став пізніше Київським православним митрополитом (с. 420–421).
Вісім наступних документів вміщені, згідно із сучасними археографічними нормами, після статті Дзяніса Лісейчикова. Ці тексти написані руською канцелярською мовою та середньопольською. Зацікавлений читач знайде в них підтвердження фактів, викладених у статті, та зверне увагу на цікаві подробиці тодішнього повсякдення (с. 423–454).
Завершує основну частину книги майже детективна історія про видання заключного рішення комісарського суду у справі вбивства Полоцького архиєпископа Йосафата і публікація самого судового декрету від 22 січня 1624 року. Максим Макарав та Дзяніс Лісейчиков підготували розвідку про більш ранні публікації цього документа, що мали низку значних дефектів і були виконані деколи зовсім не професійно. Натомість у цій публікації декрету дослідники використовували саме оригінал архівного документа.
Як видно з викладеного у книзі матеріалу, постать і спадщина священномученика Йосафата Кунцевича значною мірою досі залишаються недослідженими, мають багато прогалин. Зібрані у виданні тексти, особливо джерельні матеріали, дають змогу ознайомитися як з інтерпретаціями, так і з інформацією «з перших рук» про Полоцького архиєпископа, його сучасників і авторів творів про нього. Причому деякі сюжети, як-от іспанська історія «Житія св. Йосафата» Якова Суші, є доволі несподіваними, принаймні для нефахівця. Тож книга стане в пригоді як дослідникам, так і ширшому загалу тих, котрі цікавляться історією, культурою і релігією. Вважаю, що вшанування памʼяті священномученика Йосафата таким виданням показує тяглість памʼяті про давнину і є проявом того, що для теперішньої Церкви важливо знайомити її вірників зі своєю історією у фаховому форматі.
Михайло Тупиця, історик, методист кафедри літургійних наук філософсько-богословського факультету УКУ
- Рік Священномученика Йосафата Архиєпископа Полоцького буде багатим на міжнародні академічні події, які продемонструють глобальний вимір святого // Українська Греко-Католицька Церква. Львівська Архиєпархія (https://ugcc.lviv.ua/2023/04/02/rik-josafata-kuntsevycha-bude-bagatym-na-mizhnarodni-akademichni-podiyi-yaki-prodemonstruyut-globalnyj-vymir-svyatogo/ https://ugcc.lviv.ua/2023/04/02/rik-josafata-kuntsevycha-bude-bagatym-na-mizhnarodni-akademichni-podiyi-yaki-prodemonstruyut-globalnyj-vymir-svyatogo/), 2.ІV.2023.
